Що ми знаємо про порубіжжя? Фронтир? Передусім, що воно, нібито, нічиє. Не наше і не їхнє. Ні туди, ні сюди. Ні риба, ні м’ясо. Нікому не належить, значить можна вважати його своїм, але поводитися, як із чужим, якого не шкода. Не садити добрий сорт при межі, бо все одно, як не з’їдять, то витопчуть. Але й не попускати межу, бо тоді вона перенесеться взад, поближче до тебе. Не шкодувати жителів фронтиру, бо вони й так непевні, але й не дозволити їм стати повністю чужими. Вважати своїми, але трохи не такими. Своїми другого гатунку. І так – з обох боків.

Косову в цьому плані пощастило (і ці слова можна писати як в лапках, так і без). Місто стоїть на самісінькій лінійці другого за значенням фронтиру в українській історії (географії, етнографії). Перший – це загальновизнане Дике Поле, степова зона, зіткнення смуги осілості і вольниці кочових народів. Другий – межа між Карпатами і рівниною. Місце, яке уже коломиянами позначається як гірські володіння гуцулів, в Івано-Франківську вважається заледве чи не гуцульською столицею (принаймні, за однією з версій, в гуцулів, що не село, то столиця), а пересічні жителі умовної Житомирщини чи Черкащини плутають його з неспокійною балканською провінцією. В той же час, справдешні гуцули, які мешкають в поближніх селах, зневажливо називають косівчан пиндюрами, себто, негідними і меншовартісними жителями рівнин.

Направду, виходить доволі дивно. Власне, Косів як населений пункт дійсно розташований на доволі плоскій низовині. Проте, гори охоплють його підковою із трьох боків і, фактично, визначають сенс існування міста. Бо ж Косів – це такий собі ключ, який відмикає гірську браму. Йому самому не конче дряпатися дгорі, хоча нинішні покоління косівчан уже потрохи забудовують найближчі горби. Він не втрачає ані йоту своєї гірськості навіть на ідеально плоскому майдані перед міською радою (власне, за останньою починається перша тутешня вершина – Міська гора, до оглядового майданчика якої іти п’ять хвилин, і то за поганої погоди). А, проте, навколишні гуцули, усе-таки випоминають Косову його пиндюрство, його залежність від кожної окупаційної влади і готовність до співпраці з нею – у той час, коли вони щедро плодили довбушів, пискливих, штолюків та інших народних месників.

І, все-таки, якщо говорити про етнографічні та мистецькі надбання гуцулів, то в Косові вони представлені чи не найбільш яскраво. Оскільки на всі тутешні гори Косів вважався яким-не-яким, але містом, то саме тут ще з кінця ХІХ століття почали виникати школи народних промислів, де талановиті майстри передавали у спадок своїм учням секрети різьби по дереву, ткацтва, ліжникарства, розписування кераміки. Нерідко учнями були й діти майстрів, так виникали цілі майстровиті династії, окремі з яких, попри нелегкі роки війни, радянської влади та перманентної української економічної кризи, збереглися і до наших днів. На деяких обійстях навіть є таблички: «Музей родини такої-то» — і, маючи особистий досвід відвідання таких приватних музеїв, запевняю вас, що заледве чи пошкодуєте, завітавши до котрогось із них.

Якось я мав презентацію книги в Косові. По її завершенню мені представили чоловіка, який спізнився і майже всю презентацію пропустив. То був майстер по дереву і по металу Тарас Стринадюк. І сталося так, що я, разом зі своїм другом Тарасом Пасимком та організаторкою презентації Вікторією Яремин потрапили у його хату-музей. Стільки інформації про гуцульські хрести-семираменники, бартки і всілякі інші штуки мені ще чути не доводилось. Враження було колосальне. Але воно посилилося до граничних меж після того, як господар продемонстрував нам ще одну грань свого таланту і запросив до дегустації алкогольних напоїв власного виробництва.

Наше колективне спілкування поступово переходило на дедалі вищі рівні – під час тієї легендарної дегустації ми перепробували малинове, ожинове, сливове, аличове, яблучне, бананове(!!!) і декілька сортів виноградного вина. Потім була домашня чача. Після цього моменту я відчув, що терміново потребую відкритого космосу і вийшов надвір під перші краплі дощу, які потроху накривали місто. Потім ми спробували «зелений абсент» – неймовірний дар богів янтарного кольору, який в’язкими краплями перекочується в роті, обпікаючи піднебіння і горлянку усіма променями сонця, яких він набрався за часів свого зброджування і відстоювання.

І уже наостанок ми перейшли до «чорного абсенту». Це вже було позамежове відчуття! Достатньо лише сказати, що до дегустації цього напою ми підійшли уже в доволі розібраному стані – язики запліталися, сорочки поприлипали до спин. А після нього – вийшли. Отак раптово взяли і протверезіли, ні сіло ні впало. Після цього на місто пролилася злива, якої в цих краях не було із 2008-го року. Майстер розповідав про технологію приготування своїх напоїв, але, на мою гадку, без магічної компоненти тут явно не обійшлося.

Життя на фронтирі породжує відповідні настрої. Косівські мешканці не надто люблять, коли їх називають гуцулами, але й не спішать вважати себе «як всі». І в них справді є підстави так думати. Бо поки тут унизу люди марять походами в гори, а на верхах думають, якби то кинути вівці і поїхати на заробітки в Польщу, косівчани залишаються тими, ким вони були створені уже багато століть тому – вартовими карпатської брами…

Назар Розлуцький

Share