Новина неймовірна і жахлива: у лісі біля села Уторопи Косівського району ведмідь напав на грибника. Твердий хлоп не давався, в обіймах бестії кричав, штрикав її ножиком і вона його кинула. Але встигла відкусити частину обличчя. Відтак люди там знайшли його щоку і ніс, вправний хірург їх пришив на місце і вони приросли!

Знаю ті Уторопи: дуже довгий спуск і підйом шосе — мабуть, біля десяти кілометрів. Запам’ятався передноворічний вечір далекого 1979 року, коли то автобус «Львів-Кути» там забуксував і пасажирам-чоловікам довелося його штовхати, а відтак бігти-доганяти, аж поки виїхав на рівне. Ще раз нам треба було його пхати через замети у лісі перед самим Косовом. Щойно об одинадцятій годині вечора в Косові мені відчинив двері брат Олег. На зустріч нового 1980 року тоді встиг. Тоді саме оголосили, що совєцька армія вторглась у Афґаністан, щоб… допомогти афґанському народу.

Тепер, десятого вересня 2013 року, дзвонить Олег і запрошує приїхати, бо «є сильні гриби». Любов до лісу маємо в серці, а у крові — палку пристрасть до шукання-збирання грибів, до тих «тихих ловів». Будь-які інші лови не любимо, а мордатих хлопів з рушницями, що калічать-нищать нещасних звірят і «помилково» вбивають своїх конкурентів, щиро ненáвидим.

В уяві на мене нападають ведмеді, — маю острах, проте це не може бути серйозною причиною відмови братові. Відкладаю справи і наступного дня покидаю Місто в автобусі «Львів–Кути». Як завжди, насолоджуюсь чудовими краєвидами, дивуюсь мистецьким розмаїттям церков і… постійністю паскудної дороги Львів–Перемишляни–Рогатин. В центрі Рогатина об’їжджаєм дівчину на стовпі. Це Настуня Лісовська, що у Стамбулі стала султаншею Роксоляною. Ям на дорозі поменшало, але біля древнього Галича серце б’ється частіше, бо згадую літописні історії про князя Ярослава Осьмомисла, Настасю, свавільних боярів і молодого Данила Романовича. Далі подорож триває у супроводі гучних розмов-повідомлень по телефону миловидної круглолицої молодички (таких у нас — безліч), що сидить позаду:

— Їду до Гані, до Яблунóва! Запросила на гриби, таких давно не було! Каже, що назбирала стільки, що не встигає чистити і я маю помогти. А я сама хочу собі назбирати, піти в ліс на гриби. Ти знаєш, вони тут кажуть: «У гриби»!

Автостанція у Коломиї пропахла грибами. У кошиках, відрах, торбах, мішках, бесагах — всюди вони. Грибами пахнуть автобуси й подорожні. У селах сади похилились під рясними ябками і грушками, але повітря пахтить лише грибами!

Грибами пахне Косів. Здається, ними пахне й Олегів син Стефко та його авто. Заїжджаєм на подвір’я, там мене вітають брат, братовá Оксана, її мати пані Марія і гурт котів і песиків, що живуть у злагоді. Показують-хваляться повною мидницею чудових грибів, що зранку назбирали Олег і Стефко ось тут недалеко, у лісах Погар і Гряда.

Чи існує страва, смачніша від гарячої картопельки з грибною підливою на сметані? Чи є процедура, приємніша і здоровіша, ніж купання у чистому карпатському водограї? Під вечір з Олегом спускаємось по стежині до Рибниці. Водоспад Гук мене не пам’ятає, а Олега знає добре. Показує силу, відпихає, бавиться, а ми моцуємся з ним, тримаючись за слизьке каміння. Вертаємось-підіймаємось молодшими і вдоволеними, а Гук шумить-гукає услід, задоволений тою боротьбою теж. Нас обдуває-пестить гірський щовечірній ласкавий легіт. Він несе з карпатської кухні запахи смерек і грибів, запрошує її відвідати.

Рано другого дня — виправа автом до Яворóва, до грибів. Дорога — у ямах, та дещо ліпша від львівського «автодрому» в перемишлянському районі. Швидко не поїдеш, але нас обганяють всі авта: підскакують на ямах і женуть, як на перегонах. Всі спішать, хочуть бути першими. У гриби! У гриби! Чи бояться, що їм грибів не стане, а може, хочуть визбирати усіх? Та це неможливо! Карпатські села і міста охоплені грибною лихоманкою. Проте Стефко кермує спокійно, минає ями поволі — їдем вихиляса. У Яворові звертаєм у бічну вуличку. Залишаєм авто у глухому кінці, і далі у гриби йдемо пішки.

Сьома година. Перед нами — грибна Гора, до неї веде стежка уздовж потоку, переходить з берега на берег кладками, перескакує камінням. Біля підніжжя покидаєм потік зі стежиною і підіймаємось крутим схилом у ліс. По кількох десятках кроків серце гупає, ноги важчають, не стає повітря. А Олег йде попереду легко, як олень: даються взнаки його щоденні відвідини Гука…

Що кілька кроків — гриби. Гарні, як на фотоґрафіях у ґлянцевих журналах. Неспішно і любовно викручую одного та одночасно поглядом шукаю другого.

А ось і він! Коло нього ще один, і ще, і ще… Відро поступово наповнюється великими і меншими грибами. Поступово переходжу у дивний стан: всім єством відчуваю, де має бути гриб, — і він там є! Крутяться в голові наші «грибні» прислів’я і уривки пісень, як молитва. Це грибне забуття дуже приємне, але час-від-часу треба озиватись на оклики брата. Перекликуємось по-іменах, в голові рівнобіжно крутиться, що українська культура поведінки в лісі має вигук «гоп-гоп»: «Гоп-гоп! Заблудився в лісі хлоп!» А Стефка не чути, лиш інколи промайне його куртка між стовбурами буків. Знаю: він грибів набере найбільше, бо збирати їх навчив його дідо Микола ще тоді, на початку вісімдесятих, коли хлоп’я лиш на ноги зіп’ялось. Дідо питав:

–    Стефку, ти хто?

Малий легіник гордо відповідав:

–    Я грри-бáрр!

Схили букової Гори, мов павутинням, обмотані поперечно-скісними стежками, протоптаними поколіннями грибарів. Гриби змушують переходити з вищої стежки на нижчу і навпаки (подібне бува і в житті). Воно то зводить грибарів на одну стежину, то розводить їх до вершини й підніжжя. В одному місці ті стежини виводять мене і Олега мало не до вершини: тут дерев нема, над пожовклими травами синіє небо. Отже, Гора має лисину-полонинку. Мабуть, її створили люди, вирубавши дерева. Брат каже, що буде прямувати на північ верхом, попри ту галявину. Його наплечник вже майже повний, а у мене — лише піввідра…

Опускаюсь на середину схилу і теж посуваюсь на північ. Гриби від мене поховалися, лиш в одному місці під кількома березами забираю сім’ю козарів. Відверто просяться у відро гарні, з червоними ніжками сатанинські гриби, як зі спіжу відлиті. Не чіпаю їх, бо вони теж для чогось потрібні лісові. А справжніх не бачу. Я втратив нюх! Мабуть, зганьблюся зі своїм піввідра здобичі… Стефко тихо промишляє десь внизу, певно, його наплечник вже повний.

Вже не сподіваюсь на удачу, байдуже продираюсь крізь заросляк яличок.  І раптом ледь не наступаю на велику, як тарілочка, яснокоричневу шапку, що блищить, мов намащена. Гриб! Біля нього — такий же, далі — ще… Як мало треба для щастя: знайти у різдвяних яличках на карпатській Горі півтори десятка великих грибів-красенів!

І тут знизу озивається Стефко, кличе, каже, що треба вже вертатись до авта. Сходжу нижче, кричу, що тут у яличках є великі гарні гриби, але Стефко каже, що нема куди класти. Я теж, крім переповненого відра, нічого не маю. З жалем покидаю те місце і йду до Стефка. Разом гукаємо Олега. Але відзивається лише луна. Помалу йдемо до узлісся, до потоку і кличемо Олега. Марно — тиша.

При виході в улоговині стоїть гурт високих «грибних маток» — грибів-парасольок, не криється, красується на струнких ногах. А ось на вкритому смарагдовим мохом валуні завмерла блискуча чорна, з помаранчевими плямами, саламандра. Шкода, що не взяв апарата, фотоґрафую її своїм стареньким мобільником.

Чекаємо при авті: ну чому він не взяв з собою мобільника? Але почуття досади пропадає у зародку, бо ген на околиці появляється Олег. Також з повними напечником і торбою. Десята година, ми були в лісі лише неповних три години. Біля нас зупиняються два авта, з них висаджується десант розхвильованих грибарів. Заспокоюємо: «вистачить і для вас».

Оксана вдає здивовану, що так скоро вернулись і так багато набрали. Я і Олег їй підіграємо: захопливо розповідаємо про дорогу, грибну гарячку, хвалимося здобутком. А Стефко мовчить, — невже тим грибозбиранням вже пересичений? Але чи може набриднути гаряча кулеша з бринзою та грибною підливою на сметані?

По обіді трохи відпочиваєм, відтак Олег наповнює торби й наплечника великими порожніми пляшками. Удвох ідемо по джерельну воду «в Камінь». Де той Камінь? Виявляється — зовсім поруч, за кількасот метрів. Заходимо в сусідський сад, там у різнотрав’ї народжується стежка, що царинкою, поміж кущиками божої крівці й чебрика-материнки, веде нас у гайок. Неочікувано праворуч виникає провалля.

Стежина поступово звужується і опускається по кам’янистому крутосхилу у глибоку яругу, порослу тонкими, але дуже високими буками. Приводить нас до велетенського канчастого каменя, що сірою стіною виступає з берега. Він плаче: з тріщин виступають сльози, сочаться, спливають по зарослих зеленим мохом щоках, зливаються і падають в яму-криничку. З неї витікає струмок, тихо жебонить на кам’яних поріжкáх, біжить собі по дну дебри і стає потічком.

На виступі стоїть горнятко, ним Олег зачерпує воду. П’ємо студену водицю по черзі, як свячену — і я машинально хрещуся. Поки брат наповнює пляшки, оглядаю ту земну глибінь. Це дивне загадкове місце породжує почуття близькості до вічності, мов у храмі. На високі стометрові схили-стіни і сріблясті стовбури падають прямовисні сонячні промені, що ген високо пробиваються крізь зелену стелю верховіть. Звідти ледь долинає спів пташні, а тут панує урочиста тиша, пронизувана лише цюркотом води. Тут у холодку хочеться присісти й подумати про вічне, про сенс та швидкоплинність життя. Навантажені цілющою, бо з глибоких чистих надр — водою з Каменю, обережно підіймаємось стежечкою на поверхню, до материнок, до сонця. Дідо Микола розповідав, що Камінь плаче споконвіку і безперервно; — бували такі літа й зими, коли Рибниця пересихала, у криницях вода пропадала — тоді в черзі до Каменя стояв чи не весь Косів.

Другого дня, за порадою Олега й Оксани, завантажений грибами, вертаюсь додому різними автобусами, їх низкою: Косів–Коломия, Коломия–Івано-Франківськ, Івано-Франківськ–Львів. Порада слушна: в Коломиї не втрачаю і хвилини, а в Івано-Франківську — лише п’ять хвилин.

Десь після Галича на зупинці рум’яна товстолиця молодиця (таких у нас — безліч) прокуреним голосом питає водія:

–    Пане шофéр, чи ви у Львові їдете з автовокзалу на залізничний?
–    Так.
–    То я сідаю до вас.

Залазить з двома великими торбами.

–    Тут нема місця, я відкрию баґажник.
–    Дякую, не треба, воно ж не важке.

М’яку торбу запихає на полицю (мабуть, там ліжник), другу ставить у проході. Вільних місць для сидіння нема. Не встигає автобус рушити, як вона виймає мобільника й починає гучну «балаканину». Боком спирається на спинку сидіння, де сидить сивочола блідолиця пані. У лексиконі прокуреної спочатку появляються окремі російські слова, а далі вона переходить на брудний суржик: суміш українських і російських слів-покручів. Далеким подружкам почергово доповідає про те, как то її принімала-угащала падрýга Наташка:

–    Она здєся гаваріт па-укрáїнскі, ти сє представляєш?!

Хіба Осьмомислова Настаська і Лісовська Настуня розмовляли не по-українському? У монологах молодиці часто чути «гриби», а також — «Макєєвка».  Зрозуміло: з української вона перейшла на рідну, макєєвську мову. Там кажуть: «Ми із Макєєвкі!», тобто міста з особливою культурою.

Бідна пані аж похилилась, сивим чолом уперлась в колись білий чохол протилежного сидіння і терпить. Терпіла ціле житття, перетерпить і Макєєвку. В Рогатині виходять, — культурна Макєєвка їх пропускає, налігши об’ємними грудьми на сиву страдницю. З торбою всідається на звільнене місце позаду, але говорити не перестає. Робимо коло пошани Насті-Роксоляні — і дорога стелиться вже просто до Львова.

Тим разом їдем іншою дорогою, дещо кращою, через Бібрку. Ген далеко попереду ясніє фортечна стіна багатоповерхівок. Хоча Високого Замку з телевежею не видко, але то вже Львів. Про це здогадується Макєєвка і вмовкає. Спереду праворуч, мов велетенська кам’яна брила, бовваніє канчаста сіра споруда. Це славно-сумнозвісна «Арена-Львів». Там я ще не був, та мене туди й не тягне, хоча якось свідки Єгови втицьнули мені запрошення.

Столиця Галичини грибами не пахне. Наше европейське Місто пахтить ажніяк не так приємно, це — завдяки міським господарям.

Згідно з українською культурою подорожування-гостювання телефоную до Косова, що вже вдома, доїхав успішно, дякую за гостинність, за гриби і насолоду їх збирання.

За кілька днів дзвонить Олег:

— Косівська служба новин на базарі повідомила: після тижневої перерви ýторпські відважні ґазди знов пішли в гриби і возять їх фірами.

Богдан Бардахівський
06.11.13

Share