З античних часів побутує в Європі неписане правило: під час воєн і конфліктів лікар — навіть якщо він приналежний до когорти противника — є особою недоторканною, а в свою чергу він (лікар) зобов’язаний надати необхідну допомогу навіть найлютішому ворогу, коли той поранений і недійовий.

Азіатська ментальність цього не знає: там, якщо хтось допустився політичного промаху — будь він до того й суперзаслуженим і в орденах з голови до ніг — всі попередні здобутки випаровуються неначе дим. Лікар, кажете? Ну і що — будуть інші, проблем нема — на палю його! Прикладів можна навести безліч — достатньо згадати преславуте «дєло врачєй» початку 50-х, коли від неминучої гільйотини кремлівських лейб-медиків врятувала раптова смерть «вождя всіх народів» Йосипа Сталіна…

Лікар Степан Савочка (портрет)

Лікар Степан Савочка (портрет)

Ім’я лікаря з великої літери Степана Савочки відоме зараз людям, число яких можна перелічити на пальцях однієї руки й серед них пан Володимир Тутуруш — знаний у Косівському районі лікар-окуліст, активний громадський діяч, бібліофіл і популяризатор української літератури та культури. Вже багато років він докладає чималих зусиль, аби пам’ять С.Савочки була вшанована публічно, але вічні господарські проблеми й зигзаги попітичної кон’юнктури (вибори-перевибори) ніяк не дозволяють викроїти мізерні (як по мірках навіть селищної ради) кошти та час, аби виготовити меморіальну таблицю цій Людині і встановити її в належному місці за слушної Нагоди!

Розпочнемо з трагічного кінця: орієнтовно в середині 50-х років минулого століття лікар Степан Савочка завершив свій життєвий шлях десь у преславутих таборах ГУЛАГу. Востаннє, мабуть, його бачив і спілкувався підпільник Микола Рудий зі Смодної, котрий (як і Савочка) «мотав» строк у Мордовії (посьолок Явас). У своїх коротеньких спогадах, написаних на одній сторінці з учнівського зошита, п.Рудий (на жаль, уже покійний) коротко зазначає: навіть у тих нелюдських умовах Степан Савочка робив усе можливе й неможливе, аби надавати медичну допомогу «ворогам народу», тисячі яких каралися в тюрмах-таборах радянської пеніцитарної системи…

Народився майбутній лікар-патріот у селянській родині 1899 року в селі Ясенів-Пільний Городенківського району. Ширший його життєпис невідомий. Знаємо лише, що закінчив медичний факультет Віденського університету. Мав, очевидно, непрості проблеми з працевлаштуванням: окупаційна польська влада, котра остаточно утвердилася в Галичині після 1921 року, по-перше зводила цілу низку бар’єрів перед людьми вищої кваліфікації непольської національності, а по-друге — не визнавала дипломів, отриманих за кордонами своєї держави — навіть якщо освіта здобувалася у вузах, на порядок авторитетніших, ніж у самій Варшаві. Вимагалася «нострифікація» (себто «урівнювання») здобутих знань з вимогами польської адміністрації, тобто фактично повторний захист диплому перед шовіністично налаштованою комісією польської професури.

У 30-х роках Степан Савочка працював, як би тепер сказати, «дільничим лікарем» у с.Пістині нашого району. Суто медичну працю поєднував з активною громадською діяльністю, брав участь у роботі косівської «Просвіти». Збереглася не надто якісна світлина (властиво її ксерокопія), на якій він в українському народному строї перебуває серед учасників просвітянського хору.

Хористи Косівської «Просвіти». С. Савочка стоїть 4-м справа.

Хористи Косівської «Просвіти». С. Савочка стоїть 4-м справа.

Фото зафіксоване на Москалівці — на ньому персонаж нашої оповіді стоїть четвертим справа. Є ще дві фотографії — вже на фоні москалівської читальні «Просвіти», але там відсутня належна різкість й відтворювати їх на сторінках газети недоцільно. Та вони засвідчують: участь «доктора Степана» (як тоді називали люди) у просвітянській структурі була багатогранною й дійовою.

У Пістині, з нині живучих, доктора вже не пам’ятає ніхто. Але з розповідей старожилів, почутих Володимиром Тутурушем у 60–70-х роках випливає, що був Степан Савочка не лише доброзичливим, але й жертовним — не лише приймав незаможних селян абсолютно безкоштовно, ба навіть дуже часто купував у аптеках для них потрібні ліки за власні гроші. Уявити щось подібне у наш прагматичний час абсолютно нереально!

Період між 1939 і 1943 роками — своєрідна «біла пляма» у біографії лікаря, аж ось наприкінці 1943-го він вже працівник кутської лікарні. З поверненням у 1944-му червоної армії Савочку призначають головним лікарем Кутського району. На той момент чекістам не було відомо, що талановитий медик тісно співпрацює з українським збройним підпіллям — себто УПА. Як і кожна армія, Українська Повстанська гостро потребувала лікарської допомоги, й Степан Савочка не лише лікував хворих і поранених вояків підпілля, але й організовував курси з вишколу медсестер, передаючи дівчатам з УЧХ («Український червоний хрест») свій багатющий досвід. Заняття відбувалися в ретельно законспірованій криївці-шпиталі, розташованій серед лісів на околицях райцентру.

Там вони й зустрілися — юна підпільниця-медсестра Нуся Луканюк зі Старих Кутів і лікар-вишкільник Степан Савочка, котрому вже було за сорок. Коханню, кажуть, вік — не завада, а війна — тим паче. Сповнені ентузіазму — вільна Україна буде! — дівчата й вояки-повстанці малюють веселкові перспективи життя у незалежній державі, а їхній лікар все частіше перебуває у тяжкій задумі.

Нуся Луканюк на засланні. Магаданський край, орієнтовно 1955 рік.

Нуся Луканюк на засланні. Магаданський край, орієнтовно 1955 рік.

Він аналізує світову політичну кон’юнктуру й приходить до невтішного висновку: горстка повстанців ось-ось опиниться віч-на-віч з озброєною до зубів потугою червоної Москви, а допомоги ні від кого не буде. Рекомендує юнкам торувати шляхи легалізації і за погодженням з Проводом мати можливість залишитись живими. На питання «А як ви?» відповідає: «Моє призвання — бути з хлопцями до кінця!» На цій підставі дехто припускає, що Степан Савочка був членом революційної ОУН, але переконливих доказів цьому нема.

Гуцульська приказка каже: «Чоловік мислить, а Бог крислить». Однієї глупої ночі 1945-го — чи то випадково, чи (імовірніше) внаслідок підлої зради, вишкільну шпитальку блокувала опергрупа НКВС. На пропозицію негайно здатись повстанці відповіли вогнем, але сили явно були нерівні. Було багато вбитих і поранених з нашого боку, як також захоплених живцем. Серед них — і його кохана Нуся…

Хтось не витримав тортур і назвав прізвище лікаря-вишкільника. Степана Савочку негайно заарештували й після нескінченних допитів і слідства засудили на 10 років таборів + 5 років обмеження у правах. Аналогічний термін отримала й Нуся. Доля розлучила їх назавжди — дівчину етапували в Магаданський край, а Степана Савочку — у Мордовську АРСР. Нуся через багато років таки повернулася до рідної оселі, але залишалася одинокою до відходу у вічність 1984-го. Вірила, мабуть, що її коханий живий і ось-ось повернеться із заслання…

Рідний брат Степана Савочки розповідав Володимирові Тутурушу, як невдовзі після арешту до них у Ясенів-Пільний нагрянула з обшуком опергрупа. Перерили в оселі все, однак нічого їм потрібного не знайшли. Але вчинили такий «подвиг»: склали на купу книжки з медицини — переважно на німецькій мові — й обливши бензином підпалили. З якою метою? Бо там, мовляв, може бути «ідєологічєскі врєдная інформація» — пояснив керівник групи.

Де, коли і за яких обставин був закатований лікар Степан Савочка, як також в якому місці спочивають його тлінні останки — нам невідомо. Але кодекс честі вимагає встановити на приміщенні лікарні в Кутах меморіальну таблицю з приблизно таким написом: «У цьому приміщенні у 1943–45 роках працював лікар Степан Савочка, який опікував вояків УПА. Загинув у таборах Заполяр’я, місце поховання невідоме».

Якщо в бюджеті селища Кутів чи Косівського району не знайдеться потрібної суми витрат (як правило, саме так і буде!), кошти на меморіальну таблицю, гадаю, зберуть небайдужі, а до її виготовлення слід залучити студентів Інституту прикладного та декоративного мистецтва. Дипломна робота котрогось із випускників і її публічний захист у день встановлення й освячення буде для автора пам’яткою на все життя!

При підготовці цього матеріалу неоціненну допомогу авторові надав п.Василь Бович, за що висловлюю йому щиру подяку. Водночас слід сказати, що 27 липня Володимирові Тутурушу виповнюється 90 років. Однак, незважаючи на поважний вік, ювіляр продовжує пошук важливої інформації з історії та культури Гуцульщини для її оприлюднення та популяризації. Успіхів Вам і доброго здоров’я, шановний Володимире Васильовичу!

Василь Гуменюк,
член правління Косівського РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №28, 13.07.2018 року

Share