Духовне життя українців на протязі історичного розвитку суспільства, крім, міфології, проявлялося і в таких сферах, як, щоденний побут, фольклор. Про інтенсивність розумово-духовних практик серед простого народу свідчать не тільки глибоко закорінена релігійність значної частини населення, але й величезна кількість звичаїв, прикмет, примовок, приказок та й просто забобони не рідкість.

Багато звичаїв було втрачено разом із зникненням бази для їх існування, або разом з їх носіями у війнах. (Яскравий найсвіжіший приклад – Чорнобиль). Багато пропало в часи войовничого атеїзму, інші видозмінилися, переважно в гіршу сторону.

Звичаї можуть мати найрізноманітніше географічне і часове походження, – від давньої Ассірії і Візантії до нашої невеселої сучасності. Ті звичаї, що складалися протягом століть на даний момент уже втратили свою знакову сутність і їх первісний зміст неможливо пояснити. Є звичаї, що складалися на основі спостережень за життям природи і людей та відповідних прикмет. Деякі звичаї з’явилися спонтанно, завдяки міфологічному сприйняттю певної випадковості. Як писав Михайло Грушевський «…перед нами велика маса переважно лише дрібних фрагментів, які тільки порівняльним методом можна буде … відтворити в образ старої обрядовости, свята весняного сонця, яким воно, мабуть, було первісно.»

Християнська церква довго вела боротьбу проти давніх вірувань та звичаїв, багато було заборонено (свого часу навіть колядки), але найбільш стійкі витримали випробування і у свідомості людей досить мирно співіснують з церковними канонами.

У Великодні свята на Гуцульщині і колись, а іноді й тепер дотримуються багатьох цікавих звичаїв, частина яких побутувала по всій Україні, частина лише в Галичині, а окремі лише в якомусь одному селі, чи містечку. У даній статті подаються ті великодні звичаї, які несуть відбиток сивої давнини, і відбивають світоглядні уявлення, збережені у колективній пам’яті жителів Карпат.

Вербна неділя.

Великодний цикл свят починається Вербною (шутковою, бечковою) неділею. Її зміст традиційно пов’язують з із в’їздом Спасителя в Єрусалим, коли дорогу Йому встеляли пальмовим віттям. В Україні пальму символізує верба, гілки якої святили в церкві. При поверненні додому злегка вдаряли домашніх членів родини та худобу, примовляючи «не я б’ю, бечка б’є, віднині за тиждень Великдень». Сама процедура «биття» — то вже, імовірно, ритуал, в якому проступають відголоски принесення святкової жертви. У народній медицині відвар свяченої верби використовували як засіб від болю голови. Одна із діючих речовин верби — саліцил входить до складу препарату ацетилсаліцилової кислоти (аспірину). Гілочки верби затикали у могили рідних. Вірили також, що вони можуть відвертати грозу і град. Свячену вербу, як висохне, належало спалити.

В середу господині пекли з білої муки маленькі хлібці – «кукуци» , які роздавали «кукуцарям» – малим дітям. Від вечора до пізньої ночі діти ходили від хати до хати за кукуцами. У Верховині вони під хатою викрикували: «Грійте діда, грійте діда!», аж почують з хати відповідь господарів «Гріємо, гріємо, даємо», після чого дітей запрошують до хати і обдаровують кукуцами. У Космачі ходили за кукуцами у Великий Четвер, але зранку. Того дня перед кожною хатою в Космачі розкладали ватру, яку називали «тегетево». Очевидно, що зміст і символіка цього своєрідного обряду сягають прадавніх часів і пояснити тепер їх важко.

Урочистим обрядом було випікання паски — виключна прерогатива жінки. Це був і є прадавній звичай українського народу, який на Гуцульщині появився відносно пізно — на початку 20 століття, але настільки органічно проникнув у побут горян, що тепер сприймається цілком автентичним. До того часу паску купували готову. Буковинські і закарпатські гуцули, що мали ближчий доступ до готового борошна, пекли паску вдома віддавна. На замішаний і сформований хліб господиня зверху накладала навхрест валочки з тіста, кінці яких закручувала у вигляді свастики. Коли настане час всаджувати паску в піч, господар виходив з хати і пильнував, щоби у той момент ніхто не зайшов до хати та не наврочив паски. Поки паска пеклася, ніхто у хаті не сідав, бо паска могла «сісти». Тестом готовності паски служив «вігорник» – хлібець, що випікався разом з нею, але «вигортався» з печі раніше. За його виглядом орієнтувалися, чи вже вона готова. Побачивши паску на столі, господар стріляв з пістоля. «Вігорник» жінка розламувала руками за спиною, не дивлячись. Куски хліба роздавала домашнім, примовляючи: »На, — це за душу «тетюха»(?). Тут, можливо, прояв культу предків, — реліктовий чин принесення жертви в намірі пошанування померлих.

Скотарська магія на Великдень.

Дуже багато звичаїв було пов’язано з елементами пастушої господарської магії і були спрямовані на захист основного гуцульського багатства – худоби. Дома освячену паску господар у стайні тричі прикладав до хребта тварини, бажаючи гарного приплоду. Іноді пекли і освячували спеціальну «худоб’ячу паску», яку кришили у цебрик, посипали сіллю і давали цей делікатес худобі. Пасічники постукували цебриком зі свяченим до вуликів, звертаючись до бджолиної матки з проханням, щоби було багато роїв, меду, воску та щоби рої не втікали. З того, хто першим увійде до кімнати за кукуцами, — дівчинка, чи хлопчик, гуцули ворожили, хто буде родитися: овечки і телички, чи барани і бички. Тому часто спеціально запрошували сусідів присилати до них дівчаток (!), аби в господарстві велися самі телички і овечки, що дають приплід. Тим, що випадково, чи за потребою заходили на свято до хати, також дарували кукуци, за що належало побажати «аби ваша худоба була плодючою, як бджілка». Коли кладуть паску у хаті на стіл, тоді має бути повна тиша і спокій, «аби худоба була тиха».

У деяких селах починали їсти свячене від хрону (з буряком), «щоб люди та худоба були такі сильні та гострі, як хрін». Перед виходом до церкви господиня заганяла усіх курей до темного приміщення «аби не бачили світла у цей день, бо інакше їх літом виловить половик (яструб). В інших місцевостях перед випіканням паски курей перепускали через діру у лавці, висмикуючи з хвоста пір’я. Вирвані пір’їни кидали, заплющивши очі, у розпечену піч. При цьому треба було сказати: «як я не бачу, де пір’я, так щоби і яструб не бачив моїх курей». Корові від наврочення до хвоста причіпляли шнурок, яким на свята перев’язували у хаті жердку для одягу і стіл від наврочення домашнім. Відома на Гуцульщині і прикмета, що миша, коли з’їсть свяченого, то у неї виростуть крила і вона стане лиликом (кажаном).

Охоронні звичаї та прикмети.

Вже у передвеликодню середу, пропаливши піч, господиня вигортала з неї грань (вугілля) і кидала в неї жменьку ґрису (висівок), примовляючи: »не палю ґрису, а палю всі нетлі на світі».

Нетлі – нічні метелики, але в даному випадку малося на увазі «божки» — безтілесні сутності, що у вигляді метеликів повлітали в хату. Наприкінці ще трьома ударами лопати, котрою саджали паску в піч, відкривали нарозтвір двері і вигукували: «геть нетло з хати». Тиждень після Великодня не можна було нічого істи й пити надворі вночі, бо можна було проковтнути «нетлу», яку вигнали надвір. Нагріту піч з паскою затикали дерев’яним, або металевим кружком і замазували глиною проказуючи замовляння проти ворогів, щоб їх роти були заліплені , як та піч. Поки паска печеться, господиня туго обв’язує прядивом ножиці аби , «як ті ножиці не можуть різати, так чоловік не міг би збиткуватися з жінки». Перев’язані ножиці ховали під ліжко на увесь період свят. Перев’язували навхрест і ніжки стола. Пізніше те прядиво дівчина у понеділок вплітала в коси, щоб її ніхто «не урік».

У Велику П’ятницю не можна згадувати про гадюк, бо літом можуть когось вкусити. Увечері Великодної Суботи господар клав біля ліжка сокиру, на яку ранком всі наступали босими ногами, «щоби ноги були сильними, як залізо». У неділю, перед виходом до церкви всі умиваються у воді , до якої господиня клала писанку і монету «аби були багаті і красні, як писанка». Таких прикмет та звичаїв на Гуцульщині існувала величезна кількість, часто вони супроводжувалися розгорнутими, глибоко поетичними примовками-анотаціями.

Звичаї громадського характеру.

На Великодні свята можна було спостерігати ряд звичаїв, що свідчили про високий рівень історично сформованої народної етики. Складні нелегкі умови існування в горах вимагали надійної взаємодопомоги. У гуцулів склався своєрідний культ гостинності, який вимагав прихистити перехожого, нагодувати гостя, переночувати подорожнього. Подібні звичаї побутували всюди: на Кавказі, Балканах, навіть, серед китайців Сибіру, хоча там він носив чисто прагматичний характер.

Після посвячення паски існував гарний звичай обдаровуванням бідніших свяченим. Часом для цього спеціально готували окремий кошик, а роздаючи , примовляли формулу: «Прийміть за душу»… (Марічки, Василя і т. п.) і при тому цілуються. На Великдень було заведено прощати взаємні образи та гріхи. Мученицька смерть Спасителя та велична таїна Його воскресіння вимагали проводити Свята з чистою душею і сумлінням. Цікаво, що молодь не брала участі у процедурі обдаровування, молоді люди стояли осторонь. Вважалося неетичним брати, чи подавати дарування, поки не заробляєш самостійно на свій хліб. Після великоднього снідання сусіди сходяться до одної ґражди, де вже спільно забавляються до пізньої ночі. Котрі живуть недалеко від церкви, сходяться на цвинтарі, де також взаємно частуються.

Забави леґінів.

На Великдень біля церкви іноді до пізньої ночі тривають забави молоді. Варто зазначити, що участь у забавах брали переважно хлопці: ігри носили змагальницький, іноді достатньо екстремальний характер і можна було дуже легко отримати серйозну травму. Старші люди згадують про такі давні забави:

  • «Церковця», — 6 або 4 легіні стають обнявшися у коло, на їх плечі стають 2, або 3 і так обходять навколо церкви. При падінні конструкції буває багато веселощів.
  • «Тичка» – на забитому в землю стовпі вішають капелюх. Навколо стовпа ходить хлопець, який має привілей бити прутом того, що намагається зняти капелюха. Хто уникнув удару і зняв його – виграв і сам стає наглядачем капелюха.
  • «Крейцар» – двоє легінів ходять всередині кола хлопців, що сидять. Один із них непомітно дає комусь монету, другий має її знайти. Той, у кого знайшли монету мусить бити коло церкви 12 поклонів.
  • »Сорока» – двох хлопців прив’язують шнурами до одного стовпа і зав’язують їм очі. Інші легіні («сороки») труть два поліна над вухом одного із них («скрегочуть»). Прив’язані намагаються когось зловити, але з зав’язаними очима при такій гонитві взаємно переплутуються. Видовище викликає багато сміху серед присутніх.
  • «Скічки» – варіант «довгої лози».
  • «Стовп» – один легінь стає другому на плечі, обоє тримають вертикально довгий дрюк і так обходять навколо церкви.
  • «Війна» – два ряди легінів стають один навпроти другого, сильно тримаючись за руки. Хтось із противників біжить до сусіднього ряда, намагаючись з розгону прорвати його. В разі удачі він забирає одну частину прорваного ряду до свого. Якщо це не вдасться, сам залишається у противника. Коли один ряд вже не зможе продовжувати «війну», то віддає 12 поклонів переможцям.
  • «Боклажок» – 2 легіні лягають на землю «валетом». Кожен з них намагається захопити голову противника ногами і перевернути його. Відомі також такі ігри, як «Курочка», «Дрючок», «Левка», «Журавель», «Галембиця», «Каповина», «Зецирка» та інші.

Великодний понеділок на Гуцульщині називали «волочівний». Цього дня легіні ходять («волочаться») за писанками до тих родин, де були дівчата. Перед тим, як зайти до хати, легінь мусив стрілити з пістоля, а лише потім йти в хату. Там його вітали, а часом і гостили. У цей момент була можливість приглянутися достаткові у даній хаті, що мало вплив на пізніше сватання. Проводжаючи легіня, дівчина дарувала власноручно мальовану писанку. Іноді за писанку відбувалася імітація боротьби. Окремі інформатори згадують, що дівчина могла сховати ту писанку у пазусі…

Звичаю такого обливання, як, наприклад, у поляків (ṡmigus-dyngus) в гуцулів майже не спостерігалося. Хіба-що за відмову дати писанку легінь міг бризнути на дівчину жменею води. У місті хлопці користувалися одеколоном. (До слова: туристи та гості, що тепер приїжджають до нашого міста на Великдень з інших місцевостей, часто бувають шоковані вчинками косівських хлопців, які гасають вулицями на бусах з бочкою води, обливаючи усіх зустрічних дівчат з голови до ніг. Таке абсурдне трактування звичаю компрометує і принижує українську молодь, і не тільки молодь перед цивілізованим світом).

У Провідну неділю в деяких селах відбувалися «грібки» – люди збиралися на цвинтарі, приносили з собою харчі, які розкладали на могилі, накритій скатертиною. Спочатку всі пили по ковтку молока із одного горнятка. Після молитви при запалених свічках, вгощалися принесеним, роздавали присутнім «подавники». Цей звичай, що так нагадує стародавню слов’янську тризну, засвідчував пам’ять і пошану до померлих родичів.

Рахманський великдень.

На Гуцульщині довгий час зберігався надзвичайно цікавий звичай святкувати «рахманський (брахманський?) великдень». Про нього згадували під час випікання паски у Великодню середу. Перед всадженням до печі паску зверху мазали одним збитим яйцем, а шкаралупу з нього господиня вкидала до потоку. За чотири тижні шкаралупа допливе до рахманів, що живуть десь далеко на Сході в монастирі й ведуть побожне життя. Там шкаралупа стане яйцем і рахмани, дізнавшись, що настав Великдень діляться тим яйцем між собою. Іноді всією сім’єю несли в потік шкаралупу від яйця, спожитого перед початком святкового сніданку. Гуцули вважали рахманів правдивими, чесними, відданими українцями (Русинами), які відмолюють гріхи людські. На «рахманський великдень» до церкви не йшли, але утримувалися від всякої хатньої роботи, крім необхідної. Самий прикметник «рахманний» у відношенні до людини означав вищий ступінь оцінки особистості. Вважаємо, що припущення про індоарійські корені цього екзотичного вірування не буде занадто сміливим.

За матеріалами українських і діаспорних джерел
підготував Юрій Джуранюк

Література:

  • Артюх Вадим, Язичництво та раннє християнство Галичини, Львів, «Сполом», 2006 р.
  • Воропай Олекса. Звичаї нашого народу,МВП «Оберіг», 1991 р. 1 т.
  • Домашевський М. Великодні звичаї на Гуцульщині, ж.»Гуцулія», Чикаго, ч. 2-3, 1974 р.
Share