Етнографічні матеріали в журналі «Гуцулія» (Чикаго, США) за перший рік видання часопису (1967).

У Канаді, США, Аргентині та інших країнах із значним відсотком іммігрантів у процесі стабілізації економічного становища формуються національні товариства за місцем походження їх членів. Українська і, зокрема, гуцульська еміграція в місцях компактного проживання, ностальгуючи за рідною землею стихійно об’єднувалася в невеликі гурти приватного характеру — люди збиралися у помешканні когось із земляків, згадували минуле, співали, а придбавши музичні інструменти, грали і танцювали. З часом такі напівприватні форми громадського життя перестали їх задовольняти. Вони прагнули вийти на ширшу суспільну площину, нав’язати контакти з іншими гуцульськими гуртками. Перші осередки появилися в Нью-Йорку, Філадельфії, Бофало, Рочестері, Торонто.

Одною з найважливіших подій у житті гуцулів став “Тиждень Гуцульщини” в Бофало у травні 1964 року. На імпрезу приїхали представники з різних міст США і Канади. В рамках зустрічі були доповіді на гуцульську тематику, вечорниці та великий концерт за участю місцевих сил і запрошених артистів – уродженців Гуцульщини. Протягом цілого тижня діяла виставка гуцульського народного мистецтва.

Журнал «Гуцулія»

Принагідно зауважимо, що Святу Літургію на багатьох заходах гуцулів в еміграції відправляв о. Любомир Гузар, — пізніший глава УГКЦ в Україні.

Певних змін цей рух набув на початку 1960-х років, коли в активне життя увійшла молодша генерація “другої хвилі” емігрантів, що народилася і отримала освіту на новій батьківщині, але виховувалася у родині на ще живих українських гуцульських традиціях. Каталізатором цього процесу стала т. зв. “хрущовська відлига”, що породила в середовищі патріотичної еміграції надію (безпідставну, як виявилося) на політичні зміни в Україні, на можливість відвідати землю предків.

Дякуючи самовідданій праці Миколи Домашевського, уродженця села Микуличин Надвірнянського району найбільшою активністю виділявся гуцульський осередок в Чікаго. Тут було засновано єдиний на американському континенті Гуцульський Дослідний інститут, одним з найвищих досягнень якого стало видання багатотомної “Історії Гуцульщини”, останні томи якої вже друкувалися в незалежній Україні за участю вітчизняних дослідників.

Неофіційним друкованим органом Інституту став журнал-квартальник “Гуцулія”, перше число якого появилося на початку 1967 року. Головним редактором журналу призначили Івана Докторука, секретарем став магістр Микола Домашевський, а редакційну колегію очолив відомий лікар, колишній косівчанин Василь Стефурак. ( До слова – у його приймальні по однойменній вулиці в Косові вперше у місті появився рентгенівський апарат. Тепер на будинку Стефурака встановлена меморіальна дошка ).

Журнал “Гуцулія” ставив собі завдання бути трибуною, об’єднуючим чинником, організатором та інформатором гуцульської громади, підтримувати і культивувати народні традиції та звичаї. В редакційній статті першого числа ” Гуцулії ” його редколегія запрошувала усіх гуцулів вільного світу подавати матеріали для публікації, передплачувати його та, по можливості, підтримувати фінансово.

В журналі друкувалися новини з життя української діаспори у США та Канаді, історичні довідки, уривки літературних творів, вірші. Іноді траплялися відомості про мистецьке життя в Україні, котрі різними, найчастіше випадковими, шляхами потрапляли за кордон.

Значне місце займали також матеріали з фольклору та етнографії. За зрозумілої відсутності українських наукових установ та належної документальної бази, ці матеріали ґрунтувалися на тому, що збереглося у пам’яті і у валізах емігрантів за період їх блукання Старим і Новим світом. Проте ці відомості, незважаючи на неповноту, зумовлену властивостями людської пам’яті, могли бути надзвичайно цінними, тому, що подавалися безпосередніми учасниками, чи свідками подій, обрядів, суспільних явищ.

*   Прикладом може служити нарис Івана Кузича “Отченаш! Отченаш!” опублікований у ч. 1 журналу “Гуцулія” (Чикаго, США) в 1967 році. Автор – відомий громадський і кооперативний діяч, літератор, родом з Середнього Березова на Косівщині. До Другої Світової війни він був секретарем Управи “Об’єднання лісовиків і деревників” (ОБУЛІД), котре існувало на Прикарпатті в 20-х – 30-х роках минулого століття.

У нарисі йдеться про ризування — спуск зрубаного у горах дерева з лісосіки вниз, до дороги для подальшого транспортування і тому назва може видатися суперечною з темою публікації, але праця ризаря (робітника) була дуже небезпечною і найменша помилка грозила тяжким каліцтвом, або й смертю. Крім ретельної підготовки, у непередбачуваних випадках доводилося сподіватися і на Божу опіку! Та й сам вираз “отченаш” входив у систему сигналів, що використовувалися у процесі роботи.

І. Кузич наводить численні слова-терміни, що ними послуговувалися робітники лісу в процесі роботи. Бутинарі (лісоруби) що працювали на валці дерев мали обов’язок не лише спилити дерево, але й “чулити” – чімхати (тесати) галуззя, корувати (зняти кору), відпилити “кльоц”, “бутук” (колоду) і закруглити кінці (зняти фаски на колоді) для кращого ковзання. І саме́ ризування починалося при перших заморозках, коли ризи — глибокі міцні жолоби политі водою, — ставали слизькими, отже полегшували ковзання.

Враховуючи рельєф місцевості, міру градуса падіння, перепад висот на початку і в кінці траси, ризи влаштовували з великим ступенем надійності. Якщо вимагався поворот жолоба, його виконували дуже старанно, щоб колода не вискочила з ризів і не покалічила людей, що обслуговують спуск. Автор звертає увагу на особливу небезпеку при ризуванні “вершинок” — тонких довгих колод, котрі, рухаючись вниз, вібрують і вигинаються, а отже легко можуть вискочити з жолоба.

Центральний жолоб мав угорі “планки́” — відгалуження у інші ділянки лісосіки, з яких по черзі спускали свої колоди. Варташі – чергові , що пильнували за рухом дерева, розташовувалися приблизно через кожні 200 метрів ризів, які іноді досягали до кілометра довжини. Їхнім обов’язком була передача словесних сигналів від “порташа” – нижньої приймальної станції, де була підведена вузькоколійка, до верхньої бригади і навпаки. Сигнали передавалися за час щонайбільше десять секунд.

Бутинярі верхньої бригади працюють цапінами – масивними стальними гостряками з вушком, які насаджені під тупим кутом на довге, до півтора метра руків’я. ( майже так само виглядав плуг у Шумерській державі 5 тисячоліть тому. Він називався “апін” !). За командою “Пайс!”, цапіни затинають у дерево, злегка підважують і посувають вперед у потрібному напрямку. Цей рух називався “фукса”. Іноді була можливість перекотити дерево до ризів по “баланчах” – коротких кругляках, котрі підкладали під колоду. Перекочували під вигуки старшого робітника: ” Гей — кота́!” (тобто “перекоти!”) “Гей — волті́!” – обернути колоду. Уся ця робота називалася “збирати дерево з паші” – місця валки лісу до ризів.

Після підготовки дерева до спуску, згори, за сигналом “Отченаш!” усі робітники: верхня і нижня бригади, варташі промовляли молитву . Цей сигнал ніколи не йшов знизу вверх (тільки у випадку якоїсь екстремальної ситуації).

Один із ризарів, котрого вважали, що має щасливу руку, пускав першу колоду. Лунала команда “Клейго́в!”. Вона також подавалася тільки згори і вимагала максимальної концентрації уваги – по ризах ішла колода-бутук. Після спуску першого бутука знизу звучить команда “Га́бов!” (зупинити спуск) “Керо́н” – керівник і майстри, відповідальні за будівництво ризів докладно оглядають жолоб : як бутук біг, де вбивався на сторч, де відбивався, як його прийняли внизу на порташі – нижній станції. По цих оглядинах можливий ремонт, або й часткова перебудова ризів.

Впорядкувавши увесь складний механізм спуску, згори подають сигнал “на цвайгір!”, який означав що стали подавати дерево на ризи. Знизу чути відповідь: ” Давай! Давай!”, або “Кіна́тов!”. І почалася робота. Летять колода за колодою і з основного жолоба, і з бокових планок-відгалужень. За кожною деревиною уважно слідкують.

У нижню бригаду набирають старих досвідчених ризарів. Їх завданням було швидко прибрати спущене дерево і акуратно укласти його так, щоб наступні колоди не ударялися в чоло-торець попереднього спущеного бутука. При цьому треба було займати місце, куди не долетить колода, що може вискочити з ризів і покалічити людей.

У автора нарису наводиться рідкісний опис своєрідного ритуалу, який відбувався при нещасному випадку. Як тільки знизу пролунав голосний крик “Отченаш! Отченаш! Отченаш!”, всі зарубують свої цапіни в дерево, сходяться в колибу, беруть лушниці (смолоскипи), запалюють (без різниці, якої пори дня) і йдуть до місця випадку. Виліт колоди на великій швидкості з ризів для робітника, котрий трапився на її шляху найчастіше закінчується трагічно.

Якщо людина загинула, четверо ризарів беруть тіло на саморобні ноші, а двоє із запаленими лушницями супроводжують їх до хати загиблого, Відтоді аж до похорону ніхто із співробітників не працює. Керон, після спільної молитви, наказує на місці випадку поставити хрест. На вечірнє читання Псалтиру до покійника а потім на похорон сходяться усі, зі спузарем (черговим у колибі при ватрі) включно.

Початковий сигнал “Клейгов!” (Увага! Іде колода! ), мав право подавати тільки старший робітник. До нього варташі по трасі обов’язково додавали “бутук”, “вершьинка”, чи “довга”, тобто інформували про величину і діаметр (масивність) колоди. Особливо небезпечним вважався спуск тонкої, довгої, іноді до 20 метрів колоди, що йшла тоншим кінцем униз. Вона крутилася, звивалася і дуже часто вискакувала з ризів. Тому варташі при кожній такій колоді кричать “Клейгов! Вершьина!” І так година за годиною, день за днем до темноти. Ночують робітники в колибі, яку будують приблизно посередині виробничої площі .

Коли увечері закінчують працю, керон подає сигнал: “Отченаш!” Варташі передають його на всі становища праці. Усі скидають шапки і відмовляють молитву, після якої сходяться до колиби. Якщо робітників більше ніж 25, то будують дві колиби. Там уже спузар нагрів воду і приготував для вечері продукти. По вечері кожен сідає, чи лягає на своє місце і починається обговорення денних подій та пригод. Згодом розповідають уже різні бувальщини, легенди і т. п.

За неписаним правилом, коли один розповідає, усі мовчать. (Дуже промовистий вияв народної етики й поваги до слова і до людини, слова-мудрості, на якій виростали покоління). Іноді до складу робітників приймали оповідачів, головним завданням яких на вечірньому відпочинку було повістувати казки, легенди, притчі, різні повчальні бувальщини. Ця особа була свого роду професіоналом, тому, що кожен з робітників добровільно відраховував певну частку заробітку на оплату людині, яка тратила свій час і обдарування на розвиток, без перебільшення, духовного світу простих лісорубів. ( Тут просто-таки напрошується аналогія з українськими лірниками і кобзарями ).

Іван Кузич особливо підкреслює дисципліну і організованість при ризуванні лісу, від якої у вирішальній мірі залежить життя і здоров’я працівників. Кожен сигнал, кожен спосіб дії мають силу твердого закону . Всі їх знають і всі непорушно дотримуються. Лише в такому випадку увесь складний механізм ризування працює “як дзиґарок” (годинник).

Як бачимо, у нарисі наводяться не лише технологічні процеси, але й спеціальна термінологія, невеличкий список якої із тлумаченням змісту подано у кінці тексту. Характерною особливістю І. Кузича, втім, як і інших діаспорних авторів, є відсутність тлумачення термінів, які за його переконанням читачі повинні знати “за умовчанням”. У згаданій публікації до них відносяться слова “спузар” (черговий), “сарсама”(дрова), заглада (загибель) та ін. , які для теперішнього пересічного читача незрозумілі.

За лексичним складом певна частина термінів має іноземне походження, переважно німецьке. Вони приходили у практичний обіг і використання разом з новими технологічними засобами та процесами валки і транспортування лісу, які з другої половини 19 ст. запроваджувалися в Карпатах. Частина їх запозичалася без змін, але деякі видозмінювалися засобами словотвору української мови і набували більш прийнятних для місцевих працівників форм і змісту. Могли бути складніші шляхи утворення термінів: Українське слово “вартовий” внаслідок звуження змісту набрало форми, властивої для угорської граматики (“варташ”).

Аналізуючи описи ризування лісу в журналі “Гуцулія” і у книзі про Гуцульщину В. Шухевича (“Гуцульщина”, ч.ІІ, ст.. 208 – 210), можна зробити висновок про белетризований характер статті у журналі. Звичайно , І. Кузич не ставив перед собою завдання чисто наукового дослідження, проте у нього, як фахівця, наявні деякі деталі, котрі відсутні навіть у Шухевича. Це стосується опису бутинярського побуту і обрядів при роботі. Є також певні розбіжності у термінології процесу ризування, хоча в цілому стаття збагачує картину праці лісорубів в міжвоєнний період живими емоційними барвами.

Стаття Івана Докторука “Чи є ще тепер величальна коляда” у 1 ч. присвячена опису окремої видозміни гуцульського колядування – т. зв. величальної коляди, котра виконувалася для кожного із домашніх, не виключаючи найменших дітей. За поняттями етнопедагогіки на Гуцульщині п’яти-семирічних дітей вже трактували майже як дорослих членів сім’ї. З ними обговорювали доступні їхньому розумінню справи, доручали нескладні домашні роботи, тим самим привчаючи до самостійності та відповідальності.

Гуцульська коляда здавна привертала увагу дослідників. Записи колядок можна було зустріти не лише у спеціальній літературі, але й популярних виданнях, зокрема у річних українських календарях-журналах “Золотий колос” і “Сільський господар” в 1920-30-х роках.

У І. Докторука розповідь подається через емоційне сприйняття малого хлопця, до хати якого завітала колядницька громада і він чи не вперше відчув себе повноправним членом сім’ї, котрому нарівні з батьком і матір’ю виконують спеціальну величальну коляду. В дитячій свідомості міцно закарбувалося відчуття власної гідності, єдності зі своїм достойним родом, краси і поваги народного звичаю. Етнографічна складова обряду тут виступає могутнім етичним чинником.

Автор подає тексти колядок, пояснює порядок виконання, іноді коментує їх зміст. Особливо його цікавлять ті, що мають виразний відбиток княжих часів. Важливі також описи поведінки дійових осіб, яка регламентується за встановленим віками звичаєм.

Багато цікавих етнографічних деталей зустрічаються в новелах Михайла Ломацького, Гната Хоткевича, спогадах та в інших матеріалах журналу. Варто також відзначити чарівні лірично-гумористичні коломийки Василини Рибчук в 3 ч. за 1967 р. Автор під криптонімом М. С. наводить виклад–рецензію книжки краківського професора Ізидора Коперніцького “O guralach ruskich w Galiciji” ( Про українських горян в Галичині ), де показано економічне становище гуцульського населення в 19 ст., і його поступове розорення жидами, подано опис зовнішнього вигляду гуцулів, їх житла, господарства, одягу. Особливо підкреслено порядок у гуцульській хаті, що аж ніяк не характерно для поляка. ( Наукову добросовісність Коперніцького навіть спеціально підкреслено в інформації про нього у Вікіпедії ). Тут же публікується стаття Осипа Залозецького “Музика Гуцульщини” , де автор наводить імена українських дослідників музичного фольклору, описує народні інструменти, обряди, що виконуються під музичний супровід. Подано також маловідомі факти використання гуцульської мелодики у творчості професійних композиторів.

У четвертому числі за 1967 рік опублікована розлога стаття о. Іллі Нагірняка “Гуцульське весілля в Буковинських Карпатах з початку 20 століття”. Територіально охоплено місцевість від Вижниці до Путили, яка за прийнятою стратиграфією відноситься до Гуцульщини. Опис гуцульського весілля на той час вже був зафіксований попередніми дослідниками: О. Кольбергом, В. Шухевичем, Витвицьким, Манчевою та ін. Але в о. Нагірняка його подано як практичний сценарій весільного обряду, чи, скоріше, сукупності триденних обрядових дій, згідно з якими відбувається весілля. Воно починалося у четвер і тривало до суботи включно. Неділя призначалася для відпочинку перед робочим тижнем. До кожного дійства він додає повний текст веселих, чи сумних – залежно від ситуації – співанок, переважно коломийкового розміру, котрі виконують спеціально запрошені “свашки” – одружені жінки, щасливі у своєму шлюбі. При цьому він не уникає опису архаїчних ритуалів, що збереглися з найдавніших, можливо праслов’янських часів, які за логікою весільного обряду не мають особливого зв’язку з християнством, але цей, фрагментарно збережений пласт народної культури, цілком органічно вплітається в процедуру вінчання у храмі Божому. Закінчує свою статтю о. Нагірняк поясненнями окремих слів і дає народне тлумачення обрядових предметів і засобів: пшениці, сіна, весільного деревця, калини, барвінку, білого полотна, котрі в обрядовій практиці символізують кращі людські якості та добрі побажання. В 1975 році стаття о. Нагірняка з доповненнями і поправками була опублікована у першому томі “Історії Гуцульщини”.

У науковій і популярній літературі широко описана процедура весняного виходу худоби на полонину, яка супроводжується святковими обрядами при масовому зібранні народу. В останній час вона перетворилася на свого роду шоу для телеоператорів і журналістів, які завдають додаткового клопоту зайнятим своєю працею пастухам і організаторам. Набагато менше відомий відхід з пасовиська, т. зв. розлучення, який також був важливим завершальним пунктом літньої полонинської епопеї.

В тому ж 4 числі журналу Микола Домашевський подає спомин з дитячих літ 1936 року, коли батько, що був війтом Микуличина взяв його, дев’ятирічного хлопця з собою на полонину. Микуличинська полонина знаходилася далеко від села. Треба було їхати вузькоколійкою, а потім ще дві години добиратися кіньми на полонину Шекелівка, висотою майже 1300 метрів над рівнем моря.

Тут уже прибули газди-власники худоби, дехто з музичними інструментами, відпочивають, підкріпляються, хто чим має. Один із пастухів, побачивши представника громади, подав сигнал трембітою. Газди і пастухи почали збиратися до колиби. Ватаг полонини, привітавшись з війтом, після короткої розмови запросив його до слова. Війт подякував пастухам за те, що зберегли людське добро – худобу від дикого звіра, від заблуди, хвороби, каліцтва і від імені Громадської Ради роздав їм нагороди за важку щоденну працю.

На знак ватага трембітар подав сигнал до початку “розлучення”. На той час вівці та інша худоба вже були розділені по окремих гуртах. Овець загнали в кошару. Кожен газда окремо по черзі заходив усередину, розшукував вівці зі своїми “знаменє́тами” (мітками), відокремлював їх і кликав ватага. Той контролював мітки і відпускав газду з добрими побажаннями для нього і всієї його родини. Через велику кількість худоби, особливо овець, процедура розлучення затяглася на кілька годин. Все це супроводжується блеянням , риком, стуканням калатал та дзвіночків на шиї тварин, вигуками людей. Цей “полонинський хор” і на людей і на тварин навіває відчуття розлуки на довгі зимові місяці. Наприкінці ватаг дякує пастухам і теплими, проникливими словами прощається з полониною, висловлюючи сподівання на зустріч у наступному році.

Крім етнографічної інформації в журналі “Гуцулія” друкується також багато історичного та краєзнавчого матеріалу, мемуари учасників визвольних змагань. Цілком очевидно, що публікації чіказького україномовного журналу можуть служити важливим джерелом цінних відомостей і фактів для гуцульщинознавства, як наукового, так і загально — інформативного характеру.

Прислав Юрій Джуранюк

Facebook коментарі
Share