Їдучи дорогою на Пістинь — на спуску до павільйону відпочинку «Світанок» справа є дорога в ліс, перекрита шлагбаумом. Кілька метрів поруч, на пагорбі, серед кущів можна розгледіти хрест з табличкою. Він встановлений на пам’ять про загибель тут 1945-го року повстанця на псевдо «Скорокрик» (Федір Кіцелюк зі с.Акришорів) в бою, як написано, «з визволителями-окупантами». Через сім років, 1952-го майже на тому самому місці була ще одна збройна сутичка, про яку дуже добре знали в Косові, але з перебігом часу про неї забули, а дарма: таке у пам’яті народній забуттю не підлягає!

Бо саме тут у серпні 52-го року свій останній бій з облавною колоною Косівського МҐБ звів одинокий повстанець Іван Дебринюк-«Непорадний», свідомо обравши неминучу загибель перед імовірністю бути захопленим, катованим і — або розстріляним, або засудженим на тривалий термін сибірських таборів.

Іван народився 1927-го року в родині Дебринюків, яка походила з Яворова, але оселилася в с.Трійця (нині Снятинського району). Рано осиротів: коли йому виповнилося два роки, померла мама. Виховував хлопця батько, прищепивши честь, гідність і любов до України. У 1944-му Іван вступив до лав повстанців, пройшов належний вишкіл, прийняв присягу і псевдо «Непорадний». Є переказ, що хотів взяти інший — «Безталанний», — на пам’ять про дитинство без маминої ласки, але Провід його пропозицію відхилив — у лавах повстанців «плаксивих» позивних уникали.

Разом з псевдонімом отримав Іван і зброю: трофейний російський ручний кулемет Дехтярьова (ДП-27). Він служив йому вірою й правдою у боях — спочатку з угорськими й німецькими, а згодом і радянськими окупантами, про що згадується у численних звітах підпілля. Зокрема заступник командира рейду в Румунію 1949-го року, поручник «Перебийніс» (Назарій Данилюк з Буковини) доповідав Головнокомандуючому УПА, що успішний і без втрат перетин кордону в районі вершин Реґеска-Стіг рейдуючій групі вдалося здійснити завдяки умілим діям кулеметника «Непорадного», котрий влучним вогнем зі свого «дехтяря» розігнав прикордонний наряд і той мусів панічно втекти, залишивши напризволяще вбитого і пораненого, як також амуніцію — автомат, гвинтівку і гранати.

Починаючи з 1950-го року «Непорадний» перебував у складі боївки «Хмари» (Дмитра Білінчука), яка начислювала 9 осіб. Вони оперували на теренах нинішніх Косівського і Верховинського районів, періодично виходячи на зв’язок з іншими групами для координації дій. Остання така зустріч мала відбутися в червні 1952-го десь у лісах між Лючею і Космачем. Підпільники не знали, що там їх очікує пастка, оскільки місце зустрічі «всипав» хтось із зрадників — «Кордуб» або «Кіров».

На зустріч ішли «в розстрільну», останнім був «Непорадний». Він мав «прикрити» товаришів кулеметним вогнем на випадок непередбачуваних обставин, але все відбувалося зовні «гладко». Командира зустріли, на пароль відповіли й повели «на переговори». Якимось шостим відчуттям «Непорадний» не приєднався до групи, очікуючи на повернення «Хмари» з «переговорів», коли раптом почув окрик «веселий!», після якого на його побратимів накинулися з усіх сторін ті, хто зустрічав. Дехто з повстанців встиг застосувати зброю, розпочалася стрілянина й рукопашні єдиноборства, але наших було втричі менше… Застосувати свій кулемет «Непорадний» не міг — це означало перестріляти і своїх, і ворогів. Через декілька хвилин все було закінчено: повстанців кого вбили, більшість поранили, а з лісу на поляну вигулькнули десятки «червонопагонників» у формі, захоплених пов’язали і через якусь мить всі позникали в хащах.

Зрозумівши, що ситуація трагічна, Іван кинувся бігти в протилежний бік. Через якихось півгодини почали злітати червоні ракети й тріщати автоматні черги: це вже шукали його. Хтось із поранених, під тортурами признався, що захоплено не всіх.

Протиснувшись у щілині якоїсь скелі і перебрівши потічок, «Непорадний» відірвався від погоні, а потім кілька тижнів бродив лісами в пошуках інших груп, але не зустрів нікого. Того літа МҐБ, скориставшись зі зради окружного референта СБ Романа Тучака «Кірова», по суті завершило ліквідацію централізованої сітки підпілля у Коломийській окрузі — на волі залишалися тільки окремі запільники, що діяли, як казали «на власну руку»…

Грозової липневої ночі Іван Дебринюк провідав свою тету — Емілію Рибчук, яка проживала у Яворові і розповів про все, що сталося. Поїв, чим тета могла пригостити і пішов геть у грозову пітьму. Старший син Емілії, школяр Василь, який лежав на печі й вдавав сплячого, все те чув і розповів нам, а далі сталося таке: очевидно зрозумівши, що підпілля на Гуцульщині знищене, вирішив ціною власного життя помститися окупантам за смерть своїх побратимів.

Вивідавши якимось чином, що того серпневого дня в Брустури й Космач їхатиме облавна колона, «Непорадний» влаштував засідку на вже вказаному місці Пістинської дороги. Вилізши на густу розлогу ялину, він приладнав свій «дехтяр» і став чекати на появу ворога. Колона складалася з двох вантажівок, напакованих солдатами, а за ними слідував легковик з офіцерами.

Вантажівки повстанець пропустив (згодом цей жест оцінять солдати з гарнізону і саме від них розповсюдиться реальна картина бою!), а коли в прицілі з’явився офіцерський легковик — відкрив ураганний вогонь. У підсумку було вбито на місці чотирьох очільників колони, а вогнем у відповідь (стріляли вже солдати) — і героїчного повстанця. Тіло загиблого героя привезли до приміщення Косівського МҐБ (нині це гімназія) і кинули на пагорбі для опізнання (на цьому місці зараз знаходиться капличка і пам’ятний хрест). Вбитого «Непорадного» бачив Василь Рибчук — мати послала його у Косів на базар — але вдав, що не пізнає. Лише повернувшись назад і минувши Банський міст, дав волю дитячим сльозам…

Оскільки ніхто «не впізнав» загиблого, тіло Івана Дебринюка чекісти по двох днях забрали і, очевидно, зарили в якомусь невідомому місці. А вбитих ним чотирьох офіцерів помпезно поховали там, де колись горів «вічний вогонь» — на «прощання і вшанування» силою зігнали всіх, хто проходив у той час вулицями Косова.

Ми вважаємо, що на місці останнього бою «Непорадного» слід встановити пам’ятний знак — 25-річний юнак віддав своє життя в ім’я незалежності нашого народу і згадка про нього має жити у наших серцях. З ініціативи Косівського РО «Просвіта» й за підтримки Пістинської сільської ради, а також громадських активістів робота в цьому напрямку вже розпочата.

Богдан Глібчук,
голова Косівського РО «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка.

Василь ГУМЕНЮК,
дослідник історії УПА на Гуцульщині, член правління РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №38, 30.09.2016 року

Share