Виповнюється 100 років з дня народження окружного провідника Буковини Юліана Матвіїва — «Недобитого», 61 рік від моменту підлої зради, внаслідок якої його було захоплено опергрупою МҐБ (разом з бойовим побратимом М. Кричуном — «Черемшиною») та 60 років розстрілу талановитого повстанського ватажка в Лук’янівській в’язниці, після чого тіло вбитого, згідно «добрих традицій» комуністичної каральної системи було або спалене, або зарите в невідомому поки-що місці з таким розрахунком, аби ніхто й ніколи не міг вклонитися пам’яті закатованого чи, боронь Боже, принести квіти або свічку на місце його вічного спочинку.

Родом з Бродівського району Львівської області, Юліан Матвіїв став членом ОУН ще гімназистом, а під час навчання у Люблінському університеті (до речі, разом з Василем Куком) виконував функції звенового.

Належна конспірація вберегла його від переслідування польською владою, тож вищу юридичну освіту Юліан таки здобув, короткий час (до початку Другої світової війни) працював адвокатом на Грубешівщині, а потім доля привела його на Гуцульщину, де Ю. Матвіїв – вже як провідник «Недобитий» командував послідовно чотою, сотнею ім. Богуна та куренем «Перемога», а з 1950-го року до арешту в червні 1952-го виконував обов’язки окружного провідника Буковини.

В 15-му томі «Літопису УПА» (нова серія) опублікована кримінальна справа Ю.Матвіїва — «Недобитого», і кожен бажаючий може сам ознайомитися з віхами його біографії (крізь призму бачення спецслужб), тому в цій публікації нема потреби повторювати добре відомі моменти. Краще висвітлити те, що тенденційно замовчують чекістські протоколи, але знає народна пам’ять. «Что такое «Недобитый»? – з явним страхом у голосі питав офіцер НКВД мою родичку, уточнюючи, чи він тут бува не з’являвся? Почувши у відповідь, що якась група озброєних людей недавно переходила прилеглим лісом, але хто вони – родичка не знає, офіцер кулею вилетів з хати і разом зі своєю братвою кинувся – ні, не до лісу, а до автотраси, аби – від гріха подалі – почвалати до райцентру. Вісім років відважно боровся за волю рідної землі талановитий повстанський ватажок, тож навіть через два десятки років після його загибелі чекісти-писаки «малювали» такий ось його демонічний «словесний портрет»:

“…Тим часом із Галичини на Буковину перебрався ватажок бандерівських катів Недобитий.

— Друже, в Розтоках голова колгоспу Гав’юк нову ферму будує,— доповів Дорошенко (Михайло Нечай), переправляючи ватажка плотом на черемоській переправі.

— Ну-ну, а ти що-о? — запитав помітно загикуючись і розтягуючи слова Недобитий — смагляволиций товстун з русявою борідкою. У роті він тримав суху стеблинку. — Бачу, ти зійшов на нінащо — схудлий, обдертий. Мабуть, усе з жінками бавишся, цуйку напевно п’єш? — Він самовдоволено глянув на себе, обсмикнув зшитий по статурі новенький френч із англійського сукна, виставив наперед відглянцьований хромовий чобіт і недбало поправив на широкому ремені штур. — Робив би, як я роблю, то давно б штани агліцькі мав,— додав, картинно схрестивши на грудях руки і сплюнув розжовану стеблинку у воду…”
(див.: Соколенко М. Іскри не гаснуть. – Ужгород: Карпати, 1975.– С. 73).

Скільки жовчі й відвертої брехні в цьому уривку, хай читач судить сам, оглянувши лише дві світлини – одну з 1937-го, а другу – 1951-го років.

Невисокого зросту, атлетичної тілобудови, з хвилястим, завжди акуратно підстриженим волоссям і старанно виголений, відвертий, доброзичливий погляд, вимогливий, але дуже справедливий – таким насправді був провідник «Недобитий» за спогадами стрільців його сотні та куреня Миколи Калинича — «Оленя», Петра Мицканюка — «Ременя», Петра Гасюка — «Амура», бунчужного сотні ім. Богуна Петра Пасічняка — «Мовчана». А на очній ставці у слідчому ізоляторі з Петром Підлетейчуком — «Спартаком», вловивши момент, коли слідчий зосередився на писанні протоколу, поплескав свого молодого побратима по плечу і голосно промовив: «Я знаю – чекає розстріл. Але за минулим не жалкую, вважаю що сорок літ прожив недарма. Шкода ось тебе, молодого…»

Юрій Паєвський — «Жук» розповідав, що під час зимівлі у бункерах в селі Бабин на Косівщині «Недобитий» писав спогади про пережите, а він, як секретар-друкар надрайонного проводу друкував їх у кількох екземплярах на машинці. Було це з 1950-го на 1951-й рік. Один розділ описував бій з німцями 1944-го року, а інший – з більшовиками 1945-го. Лише через 40 років Ю. Паєвський із здивуванням виявив, що той матеріал опублікований у 4-му томі «Літопису УПА», а отже не лише був переданий до крайового осередку пропаганди, яким керував Михайло Дяченко — «Гомін» — Марко Боєслав, але і якимсь чудом перетнув кордони, потрапивши до видавництва аж в Торонто (Канада).

У протоколах допитів «Недобитого» також фігурують ці спогади, а у кримінальній справі знаходяться у папці «речових доказів». Чекістів, однак, абсолютно не цікавила перша частина і про неї протоколи тенденційно мовчать. Воно й зрозуміло – адже зводячи бій з німецькими окупантами повстанці на той момент автоматично ставали «союзниками червоної армії», а це ніяк не вписується в пропагандивний образ вояків УПА в якості «поплічників фашистів», як про те трубила й трубить комуністична преса. Тому, на мій погляд, доцільно надати слово ювіляру, адже 4-й том «Літопису УПА» – це вже раритет, практично недоступний широкому загалу. Думайте, читайте – як говорив Тарас Шевченко. Найперше комуністи, а всі інші – також.

Недобитий. Бій з німцями під Лостуном (скорочено)

В травні 1944 р. німецько-більшовицький фронт на терені Коломийщини устабілізувався остаточно… Конаючий німецький імперіаліст намагався витягнути з українських земель, що залишилися ще в його руках все, що тільки можливо. На Косівщині, у високогірних полонинах поляки до 1939 р. видобували манґан (марганцеву руду – В.Г.). З огляду на далекий транспорт, що його можна було здійснювати тільки кіньми в тяжких гірських умовах, видобуток манґану і розбудова копальні на полонині Прилучник були обмежені до мінімуму. Скрутне мусіло бути економічне становище німців, коли в своїй мілітарній агонії рішилися видобувати карпатський манґан… До здійснення свого плану німці приступили з питомою собі безоглядністю та брутальністю. Використовувано місцеве населення, що потрапляло в їхні руки при численних облавах. До ста осіб, переважно молоді, працювало тут для конаючої німецької воєнної машини. До транспорту вживали коней, що їх силою забирали по всіх дооколичних полонинах. Про грабіж масла, сира та молока в найближчих селах немає що й згадувати.

…На самій копальні перебувала група 70-ти німців. Звідси манґан транспортували кіньми до ріки Чорний Черемош на греблю Лостун (25 км), де стáло перебувала група з 30 вояків. Звідси руду возили автами до Жаб’я (60 км), а далі – на залізничну станцію Ворохта. Для достави коней і робочої сили… на полонині Стефульці перебувала ще одна група німців з 30 людей. Довкола всіх застав викопано окопи й криті бункри, поставлено кулемети “шварцльози”.

В останніх днях липня 1944 р. командир сотні ім. Богуна “Недобитий” одержав наказ відійти у високогірні полонини та поліквідовувати всі німецькі застави, що видобувають манґан. “Не може довше йти експлуатація багатств й населення Гуцульщини!” – звучав категоричний наказ окружного провідника Коломийщини, який викликав сотенного на особисту зустріч.

2-го серпня відходить сотня з місця свого постою в полонини. Її склад: три чоти по 40 людей і чота наддніпрянців в числі 25 осіб. Разом бойовий стан сотні – 150 людей. Дорога далека і тяжка. Треба пройти до 70 км і то так, аби німці не зорієнтувалися, що до них підходить військовий відділ.

Першого дня маршу почав падати дощ. Переночувавши в останньому присілку на підходах у полонини, сотня рушає у дальшу дорогу. Дощ не перестає падати. В полонинах погода стає нестерпна. Дощ, вітер, і мряки такі, що найкращі теренові стрільці тратять орієнтацію та по кількох годинах маршу не знають, де вони. Командир сотні рішає віднайти першу стрічну стаю, щоб відділ міг висушитися та забезпечити себе харчами. Але на практиці нелегко виконати намічене. По довгих розшуках вдається за запахом диму знайти стаю. Тут довідуємося, що до німецьких пунктів у Стефульці і Лостуні ще 15 км. Справу полегшує те, що в руки нашої застави попадає двох робітників – утікачів з Лостуна, які дають докладну розвідку про побут і обезпечення німців на клявзі Лостун.

Командир сотні рішається на такий оперативний план: чотою наддніпрянців вдарити на Стефульці, щоб зв’язати німецький гарнізон та не дати йому змоги поспішити на підмогу гарнізонові в Лостуні або викликати фронтові частини з Шибеного. Сама сотня силою двох чот мала вдарити на греблю Лостун, забезпечивши себе третьою чотою від копальні в Прилучнику. Початок акції всіх груп назначив командир сотні на 5-те серпня, година 4-та рано. Десять хвилин перед акцією командири підвідділів мали перетяти телефонну сполуку між поодинокими гарнізонами і Шибеним.

Четвертого серпня сотня відходить дальше, залишивши чоту наддніпрянців, якій дорога в другому напрямку. Під вечір доходимо до стаї, що лежить 2 км від клявзи. Відіславши ніччю одну з чот на заставу від копальні, командир сотні з двома чотами підсувається під нашу клявзу. Ґарнізон є по другому боці річки. Командир намічує вдарити з двох сторін. Одна чота переходить річку й підсувається непомітно під самі окопи, не бачучи в дощі і мряці, що окопи та бункри у віддалі 20 метрів…

Знак розпочинати акцію – червона ракета. Останні хвилини проходять у напруженні. Нагло червона ракета по другому боці Черемоша – знак, що чота, яка мусіла форсувати рвучку річку, побільшену дощем, зайняла становища. На дрімучі забудовання падає дощ кулеметного і крісового вогню. Німці відповідають слабо, а потім щораз сильнішим вогнем. Червоні ракети одна за одною кличуть розпачливо на поміч сусідні застави…

Командир сотні з одним роєм сходить в саму греблю. Тут застає тільки німецькі та кінські трупи. Від двох ранених місцевих робітників довідуємося таке: внаслідок акції 8 німців вбито і 12 ранено, переважно в голову. Ранені при помочі ще здорових півгодини по бою відійшли в напрямку кордону. Мадяри в числі до 100 осіб тільки оглянули побоїще і в помітному страху від’їхали. Втрати сотні: 3 вбиті, один тяжко ранений, 4 легко ранені.

Забравши все військове майно, палимо будинки, щоб сліду не було з останнього німецького перебування в наших полонинах. Здобуте майно величезне. Тільки самих крісових набоїв є 15 тисяч, набоїв до німецьких “МП” – 6 тисяч. Для сотні, озброєної німецькою муніцією, це був неоціненний набуток. Далі слід згадати курінний міномет, міни до нього в більшій кількості, 15 крісів, 60 палаток, коци, харчі – разом вантаж 35 коней. Другого дня сотня пов’язується з чотою наддніпрянців. Там ситуація подібна. По тригодинній перестрілці чота виходить з бою без втрат, а німці з одним вбитим і двома пораненими панічно втікають у напрямку кордону. Увечорі чота спалює будинки.

Відіславши ранених і майно під охороною трьох чот, сотенний з чотою командира Хмари відходить поспішним маршем у напрямку копальні. По дорозі натрапляємо на трьох єврейок, яких німці утримували для розваг “нур фюр Дойче” – всього їх там 10. Відправляємо жінок за румунський кордон.

Чота підходить на копальню, де палить усі будинки, а саму копальню демолює. Так закінчилася експлуатація наших багатств ганебної пам’яті німецьких імперіялістів. По повороті до табору командир сотні позвітував: згідно з одержаним наказом немає в полонинах більше ні одного німця. (“Літопис УПА”, т. 4, кн. 2, с. 51-56).

P.S. У відомому Яворівському фотоархіві УПА Юліан Матвіїв фігурує на двох світлинах, зроблених, як переконливо доведено, влітку 1951-го року на постої в селі Бабин Косівського району. Хоча з моменту оприлюднення наведеного нижче сюжету минуло понад 10 років, більшість зафіксованих тут повстанців залишаються неопізнаними. Запрошуємо усіх уважно роздивитись цей знімок, і якби у Вас була будь-яка інформація про того, кого Ви чи Ваші знайомі упізнали, ласкаво просимо надати її нам.

Окружний провідник Буковини «Недобитий» (сидить справа) з групою бойових побратимів. Фото з яворівського архіву.

Окружний провідник Буковини «Недобитий» (сидить справа)
з групою бойових побратимів. Фото з яворівського архіву.

За нашим припущенням на цій світлині повинні бути повстанці з Буковини – охоронці командира, його підлеглі, провідники низових ланок тощо. Вдивляйтеся, впізнавайте, пишіть.
Василь ГУМЕНЮК
E-mail: huwaswas@i.ua

Share