о. ДМИТРО БЛИЗНЮК народився 29 вересня 1944 році у с. Раковець Богородчанського району Станіславської області у сім’ї селян Івана (1921–1963) та Юстини (1922–1990 р.). У 1951 році пішов у 1-й клас Раковецької семирічної школи, яку закінчив у 1958 році. У тому ж році вступив у Солотвинську середню школу, яку закінчив у 1961 році. Із вересня 1961 року по грудень 1963 року працював у м. Надвірна в СУ-8 бетонником. У 1963 році призваний до лав Радянської Армії (м. Судак , Кримської області в/ч 1508 ВСО Московський воєнний округ), повернувся з якої у 1966 році. У 1967–1968 роках – бригадир будівельної бригади с. Лука-Барська Барського району Вінницької області. Вирішив присвятити своє життя служінню Богові, та радянська пропаганда всіляко перешкоджала на шляху вступу у духовну семінарію. Намагання голови сільської ради та дільничого міліціонера с. Раковець заборонити молодому юнакові вступати у духовний заклад не зламали віру в обраний нелегкий шлях.

За рекомендацією Косівського декана митр. прот. Карпінського Євгена Платоновича від 12 липня 1968 року Близнюк Дмитро Іванович після складання вступних іспитів був зарахований на І курс Одеської духовної семінарії.

Швидко промайнули чотири роки навчання в Одеській духовній семінарії (1968-1972 р.).

У 1970 році одружився із Стефанюк Анною Михайлівною (1955 р. н.), жителькою с. Чорнолізці Тисменецького району Івано-Франківської обл., яка народила доньку Любов (1971 р.) та двох синів – Івана (1972 р.н.) і Ростислава (1979 р.н.), які продовжили священичий рід Близнюків.

28 лютого 1971 року у Свято-Успенському храмі чоловічого монастиря м. Одеси архієпископом Херсонським і Одеським Сергієм студента 3-го класу Дмитра Івановича Близнюка рукоположено у сан диякона, а 10 червня 1971 року – у сан священика.

Після закінчення Духовної семінарії (1 липня 1972 року) направлений на служіння у с. Підмихайля і с. Бережниця Калуського деканату. Навколо молодого й енергійного священика завирувало духовне життя парафії, до храму все більше наверталось молоді. Це не могло не дратувати партноменклатуру радянської системи, і, як наслідок, о. Дмитра переводять 1 квітня 1974 року у с. Гвіздець та с. Остапківці Городенківського району. Дане переведення ще більше утвердило переконання пастиря у правильності обраного шляху – о. Дмитро згуртовує навколо храму активних парафіян і всупереч політиці режиму починає відновлювати релігійне життя на парафії: відправляє урочисто богослужіння, проповідує і засіває Слово Боже у серця людей, організовує капітальний ремонт занедбаного храму. Віруючі під проводом священика проводять перекриття церкви с. Остапківці, яка довгі роки знаходилась у занепаді. І ця активність була розцінена як виступ проти влади.

8 вересня 1975 року о. Дмитра переводять у с. Соколівку Косівського району настоятелем церкви «Святого Духа» указом № 417 з правом служіння у церкві «Пресвятої Трійці» в с. Яворів.

15 березня 1976 року указом № 123 о. Д. Близнюка призначили служити і виконувати релігійні треби у церкві Різдва Івана Хрестителя м. Косова тимчасово заступаючи хворого настоятеля парафії (на час його недуги) митрофорного протоієрея Карпінського Євгена Платоновича.

4 жовтня 1976 року Архиєпископом Івано-Франківським і Коломийським Йосифом указом № 521 о. Дмитра Близнюка затверджено на несення послуху настоятелем у с. Соколівка та м. Косові.

12 серпня 1977 року указом № 660 о. Дмитро назначений Архиєпископом Йосифом благочинним Косівським (Косівського та Верховинського районів).

11 грудня 1990 року указом № 205 архиєпископом Івано-Франківським і Коломийським Андрієм підтверджений настоятелем церкви Різдва Івана Хрестителя м. Косова з правом служити у с. Город у церкві первомученика і архідиякона Стефана.

За 28 років священичого служіння у храмі Різдва Івана Хрестителя м. Косова о. Дмитро Близнюк залишив вагомий вклад у історії церкви, міста та області. Його ревне пастирське служіння випало на непростий час – комуністична ідеологія боротьби із релігією, становлення Незалежної України як самостійної держави, відродження УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП.

Декан о. Дмитро Близнюк за час служіння у м. Косові завоював високий авторитет серед віруючих людей, ніколи не ішов на компроміси із атеїстичною владою, за що неодноразово піддавався шаленому тиску і відкритому шантажу – чи проти нього особисто, чи утисками і приниженням дітей за участь у Різдвяних і Пасхальних богослужіннях . Сьогодні ще є свідки тих часів, коли Таїнства Хрещення та Вінчання проводились під покровом ночі у домі о. Дмитра, за що він наражав себе і свою сім’ю на небезпеку каральної системи за прояв релігійності. З самого початку служіння о. Дмитро звершував богослужіння українською мовою, хоча у ті часи Російська церква неприхильно ставилась до ініціативи молодого священика, не вистачало богослужбових книг рідною мовою, але отець Дмитро налагодив листування із Православною церквою Канади, звідки надходила література не тільки богослужбового характеру українською мовою, але й історія церкви у Канаді та Україні.

До курортного міста Косова завжди приїжджали на лікування та відпочинок відомі люди України, які черпали сили у Карпатському краї, і часто життя зводило небайдужих до історії України людей саме у церкві Різдва Івана Хрестителя. Присутність у місті Косові репресованого о. Василя Романюка (майбутнього Патріарха Володимира), який ніс священиче служіння на Косівщині (с. Бабин 1983 р. с. Рожнів 1986 р с. Пістинь 1987 р.), не давало спокою органам комуністичної влади, і о. Дмитро багато докладав зусиль для адаптації після заслання і відновлення священичого служіння о. Василя. Саме у церкві м. Косова о. Василь Романюк прийняв монаший постриг з іменем Володимир.

Окрема сторінка життя церкви у Косові – Храмове свято 7 липня. З довколишніх сіл та районів приходили і приходять пішим ходом багато прочан – для них це був ковток віри та впевненості у житті. Щороку проща збирала тисячі людей, які з об’єктивних причин не могли відвідувати свої церкви через страх бути звільненими із роботи.

З Верховинщини, Снятинщини, Коломийщини та з багатьох інших регіонів області вервечкою сходились на вечір 6 липня на Всенічну відправу до церкви віруючі. До Тайни Сповіді приступало кількасот спраглих і обтяжених буденними клопотами людей, які знаходили у церкві чуйне ставлення о. Дмитра – пораду, підтримку та настанову для нових звершень. Багато прочан залишалось ночувати в церкві, відчуваючи сильне духовне піднесення у намоленому роками храмі Різдва Івана Хрестителя.

Часто розділити радість Храмового свята приїжджали священики: декан Снятинський о. М. Марусяк, о. М. Коржинський, о. Я. Стефанюк, о. В. Близнюк, о. М. Купчак, о. Д. Коцаба, о. Н. Слободян, о. Ю. Павличко, о. І. Сабадаш, о. П. Дяків, о. М. Ужитчак, о. Р. Олексюк, о. М. Ганущак та багато інших.

З самого початку служіння о. Дмитро був пунктуальним і вимогливим до себе і до ввірених йому парафіян. Всі добре знали, що отець Дмитро чітко дотримувався свого слова – призначені треби і обряди здійснювались без запізнення у домовлений час. Ніколи не вимагав особливого ставлення до себе і завжди намагався підтримати людину у скрутний для неї час. Співчуття і милосердя – не просто слова у його житті.

Маючи добрий приклад священичого служіння, багато молодих юнаків пішло за прикладом доброго пастиря – важко сьогодні перерахувати тих, кому о. Дмитро дав своє благословення на священичу стежину. Багато з них вдячні за добрий приклад, дехто зрадив і швидко забув про доброту і милосердя – Бог всім суддя, але ніколи і ніхто не може звинуватити о. Дмитра у корисливості і власній вигоді.

Ревний служитель, щирий патріот України, мудрий керівник і відданий сім’янин – таким він закарбувався у пам’яті рідних і прихожан церкви Різдва Івана Хрестителя м. Косова.

За увесь час служіння брав активну участь у релігійно-громадському житті міста Косова та деканату. Немає жодної парафії у Косівському та Верховинському деканатах, де б о. Дмитро не відвідав громади, цікавлячись про стан храмів, звершував нагляд за служінням духовенства, реагував на конфліктні ситуації в окремих парафіях.

За час служіння нагороджений церковними відзнаками: Архиєпископом Йосифом – у 1972 році – скуфією, 1973 – камилавкою, 1978 – нагрудним золотим хрестом, 1980 – протоієрейством, у 1983 Архиєпископом Макарієм – «палицею», 1984 – золотим наперсним хрестом з прикрасами, у 1987 році – митрою, 1988 році – орденом Святого Володимира Великого ІІІ ступеня; у 1995 році митрополитом Андрієм – правом носіння другого хреста з оздобами; благословенними церковними та державними грамотами .

Головною нагородою для о. Дмитра Близнюка була любов парафіян до свого пастиря – люблячого батька, який знаходив мудрі слова в тяжких життєвих обставинах. Строгий, але справедливий, який практично не мав часу на власну сім’ю – увесь час від давав на служіння церкві і людям. У той час , коли священику під час Таїнства Священства одягають нагрудний хрест, на зворотній стороні є викарбований напис: «Зразком будь для людей – вірою, життям, любов’ю».

Усе на землі має свій початок, усе –кінець. 20 жовтня 2004 року на 61-му році життя закінчив земний шлях, прийнявши напередодні Таїнство Соборування, митрофорний протоієрей Дмитро Близнюк, настоятель церкви Різдва Івана Хрестителя м. Косова.

Попрощатись із о. деканом Дмитром прибуло більше 60-ти священиків (православні, греко-католики, римо-католики), митрополит Галицький Андрій (Абрамчук) очолив парастас у домі о. Дмитра, чин священичого похорону здійснив єпископ Коломийський і Косівський Іоан (Бойчук).

Похоронений біля церкви Різдва Івана Хрестителя у ряду, де поруч лежать настоятелі…

Життя священика є не простим з огляду на жертовне служіння – пастир, учитель, лікар душ людських. Важливе місце у житті о. Дмитра займала імость Анна, яка допомагала щоденною працею.

«Жінка спасеться через народження дітей, якщо буде у вірі й любові та в святості з цнотою» (1 Тим. 2.15) [1].

Виховання дітей, вся домашня праця випала на руки пані Анни, яка з вірою у Бога несла нелегкий хрест дружини священика. Всю свою любов імость Анна віддавала сім’ї – дітям та чоловікові о. Дмитру.

«Щасливий чоловік доброї дружини, і число днів його – подвійне. Дружина доброчесна радує свого чоловіка і літа його наповнить миром; добра дружина – щаслива доля: вона дається у наділ тим, хто боїться Господа» (Сир. 26. 1-3) [1].

Імость Анна була вихована у християнському дусі, що дозволило їй у непростих життєвих моментах проявити витривалість і розуміння, адже протягом всього сімейного життя не нарікала на нелегку долю.

Як мати, народила і виховала разом із о. Дмитром трьох дітей, як дружина – завжди була поруч і переносила всі випробування долі.

Донька о. Дмитра Близнюка Любов Корольчук (Близнюк) після закінчення Косівської СШ № 1 вступила у Тернопільський фінансовий інститут, по закінченні якого пішла працювати у фінансове управління Косівської РДА, а після створення Державного казначейства працювала на посаді начальника відділу і у 2001 році очолила колектив, де працює і сьогодні, виховує двох доньок – Іванку (1992 р. н. – студентку 3-го курсу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника) та Даринку (1998 р.н. – ученицю 8-го класу Косівської ЗОШ № 1).

«Хто любить свого сина, той нехай частіше карає його, щоб згодом утішатися ним. Хто наставляє свого сина, той буде мати допомогу від нього і серед знайомих буде хвалитися ним. Хто навчає свого сина, той збуджує заздрість у ворога, а перед друзями буде радіти за нього. Помер батько його – і ніби не вмирав, тому що залишив після себе подібного до себе; за життя свого він дивився на нього й утішався, і при смерті своїй не засмутився; для ворогів він залишив у ньому месника, а для друзів – того, хто воздає подяку» (Сир.30.1-6) [1].

Син о. Іван Близнюк закінчив Косівську СШ № 1, вступив у Івано-Франківське музичне училище ім. Д. Січинського по класу кларнет, яке закінчив у 1991 році із відзнакою, у тому ж році вступив у Івано-Франківську духовну семінарію, яку закінчив у 1994 році. Цього ж року вступив у Київську духовну академію, яку закінчив в 1998 році. Після закінчення Академії направлений у Косівський деканат. Батько о. Дмитро доручив несення священичого служіння молодого сина у с. Старий Косів, в якому почали споруджувати новий храм Успіння Пресвятої Богородиці (старий згорів 27.08.1944 року під час воєнних подій). У 1999 році громада с. Старий Косів доручила о. Івану Близнюку нелегку справу – будівництво храму, обравши його Головою Парафіяльної ради. Авторитет і життєвий досвід о. Дмитра допоміг синові у нелегкій справі. У 2003-му році відбулось перше богослужіння у новозбудованому храмі – о. Дмитро Близнюк гордився своїм сином, так як і сам звершував богослужіння у Старому Косові, доки син о. Іван навчався у Київській духовній академії. Паралельно до будівництва храму о. Іван Близнюк вступає у 2005 році у Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича (спеціальність – філософія-релігієзнавство), який закінчив у 2010 році, отримавши кваліфікацію релігієзнавець, викладач філософсько-релігієзнавчих дисциплін. У 2010 році почав викладати у Старокосівській ЗОШ І-ІІІ ступенів християнську етику.

Після смерті о. декана Дмитра Близнюка правлячий єпископ Іоан (Бойчук) за погодженням священиків призначив о. Івана Близнюка деканом Косівським УПЦ КП.

На даний час церква Успіння Пресвятої Богородиці с. Старий Косів на стадії завершення будівництва – храм розписаний в середині львівськими іконописцями зі збереженням декоративних елементів національної гуцульської культури…

Дружина о. Івана Ірина – дитячий технік-ортодонт, працює у Косівській ЦРЛ, донька Христина (1993 р.н.) – студентка 2-го курсу Івано-Франківського національного медичного університету, син Роман (1998 р.н.) – учень 8 класу Косівської ЗОШ № 2.

Після смерті батька настоятелем церкви Різдва Івана Хрестителя м. Косова єпископом Коломийсько-Косівським Іоаном указом № 98 від «04» листопада 2004 року призначений о. Ростислав Близнюк.

Після закінчення Косівської ЗОШ № 1 у 1996 році, навчався у Івано-Франківській духовній семінарії, по закінченні якої з 2002 року допомагав батькові у служінні на парафіях м. Косів та с. Город. У 2002 році одружився з Наталією Салапатою (за освітою фармацевт). Виховують сина Дмитрика (2002 р.н.) і доньку Вероніку (2007 р.н.).

За час правління молодого священика у церкві Різдва Івана Хрестителя був позолочений іконостас, замінені вікна, двері, проведене електричне опалення.

Життя продовжується…

Декан Косівський,
митрофорний протоієрей
Іван Близнюк

Share