Було то дня 2-го березня 2013 року. Ба, навіть,  не дня, а тієї глибокої ночі, о 2гій годині, коли сплять всі – я прокинувся. Швиденько зібрався, як завше побіг на автобусну брати білет на прохідний автобус о 3:00. Та ні, у зовсім невдалий час рейс було відмінено, і ти серед ночі роби що хоч. Брееее, не все так зле, на 4:00 ранку сказала жіночка в касі є ще один автобус, тому недовго думаючи вернувся я домів, і із великим бажанням сів за обробку фото.

Хворий, так назавжди, тому отримав масу задоволення від гарних фотографій і знову на автовокзал. Цього разу все успішно, хоча й тре було вибивати право пільгового проїзду, сів у авто і до Франика їхав із комфортом і без ніяких пригод. Кільканадцять хвилин роздумів і планування Хрестоноського Рейду в Кийов, і я попав у колоритну маршрутку, де дві жінки немогли ніяк знайти собі місця в пустому салоні. І сміх і гріх: в 70ти літньої бабусі запитав про Косів, про музеї і цікаві місця, від котрої отримав відповідь: «дорога на кінці язика». Далі із цікавими приповідками веселого водія рушили в дорогу.

У гірському місті, одразу рушив на базар, де маса людей виносило свої набутки і пожитки на продаж. Що тут тільки не було: смаколики, одяг, фрукти, побутова техніка, гончарні вироби, всілякі дрібниці, зрештою можна було прикупити собі все із простих речей від сушені до спалаху для фотоапарата, а найголовніше – вишиванки, якими і славиться Косівщина. Тут їх було маса, багато і багато, старовинні, нові, натуральні, наполовину із синтетики, вишиті руками, машинкою, а бували просто древні. Я й загубився у їхньому різноманітті, ще й ціни дуже відрізнялись у різних продавців, відповідно захотілось як завше – «зірвати куш», тому й бігав, торгувався. І, скажу, вторгував я усякого добра на мало не на тисячу гривень. 5 свиток, з них 3 вишиванки, глечик старезний із чорної глини, сушеня, плахта, крайка і буси.

Отак, після 2 годин ярмаркування, із торбами в руках, я йшов задоволений до центру міста шукати  музеї. Попав спершу в музеї  культури і народного побуту, де виставка мене просто вразила, й я зрозумів що приїду сюди ще раз. Купив путівник, аби він мене заставив вернутись в ці краї із друзями, подякував й пішов у сторону автобусної, питаючись про другий музей, що біля технікуму. Купив білет, так, щоб мати вільних півтори години, й покрокував до музею. Виявилось, що технікум уже Інститут, а музей той, насправді, садиба де люди живуть, підписана: «Музей Родини Корнелюків». Не заходив я у середину, а задовільнився спогляданням усяких гуцульських цікавих речей, що були вивішені на ганку. Було все, і для всього. Приємно, скажу, що люди колекціонують такі речі, ще й показують безоплатно іншим.

Не барячись, я вернувся до інституту, я на лавочці вирішив пообідати. Тільки розклався, помітив дідуся в гуцульському строї, котрий мене зацікавив. Ми переглянулись, і від запитав,ч и ми незнайомі, на що я з впевненістю сказав – ні. Але головне що розмова зав’язалася, і не знаю чому, але він почав розповідати про свої роздуми символізму і віри гуцулів. Про елементи строю, про християнство, про перекручений символ Ісуса на хресті (опущені руки розп’яття – то бездарні крила загибелі, на противагу крилам до висот, що утворює гуцульський кожух, якщо розвести руки), аби нас рабами зробити. Мова йшла і про виведення вверх частин головного убору гуцульського строю (таке є як у мазепинках), що це сим лов волі, нажаль не пам’ятаю пояснення. Ще, розповів про символізм топірця, його спільні корені й обриси із сузір’ям тільця. Про арійський домішок, що виден на кожусі, про букви «А» – від аріїв, та про букву «Д» від «див». Пояснював про «Біг див» та «Око неньки». Я небагато розумів усі основи того, про що старий дідо говорив, але в деяких моментах ми знаходили спільні дотики. Старого звали Юрій Запасний, і при прощанні він сказав що займається відновленням і дослідженням вірувань гуцулів, буде вести в інтернеті по цьому сторінки.

Я був задоволений, що зустрів таку цікаву людину, як то кажуть: «На ловця і звір біжить». Пообідавши, пішов на станцію, де переконався вкотре, що гуцулки таки дуже красиві, і мають у собі ізюминку, окрему від інших, крім, навіть того, «дупки» у них просто шикарні.

Цікаві зустрічі на тому не скінчились, і до мене підсів у салоні автобуса дідусь, старенький уже. Потиснув мені руку, після чого, ми почали розмову спершу про побутове, а далі я зміг розпитати про його життя. Вдався він од науки, що й працював у бібліотеці, одразу видно по розмові що людина гідна! Дізнався я, що пережив він багато, й армію і Сибір, навіть трішки голоду. Казав, що коли вернувся із армії радянської, де служив 4 роки, то дізнався що сім’я вивезена в Сибір, тому й подався до них.

Звідти вже всі вернулись разом на рідні землі.  Роздумували ми й про москалів, і на мовне моє запитання: «ті москалі, котрі живуть в Україні купу літ, і говорять по російськи, вони або немудрі або вперті дуже, як думаєте?» отримав однозначну відповідь: «вони таки дурні….» Далі йшло пояснення. З цікавим співрозмовником ми встигли поговорити про Львівське українське середовище, про гідність українця там. Про моноетнічність Тернопільщини, та про важливість правильного виховання молоді. Незважаючи на те, що між нами більше пів століття різниці у віці, ми знайшли спільну мову, і я отримав задоволення від такого спілкування. Людина він був таки гідна. Почувши якийсь прокльон у тісняві автобуса (зв’язаний із святими персонами), він не пропустивши крізь вуха, різко і повчально звернувся до винуватця, й у кількох репліках продемонстрував стійкість і рішучість. Повага до старших у мені вихована з дитинства, а коли ти розумієш що це гідна людина, то зовсім по іншому сприймаєш її.

Рождений дідусь 32 року, на моє прохання хоча й скупо сказав про докичні моменти його життя із УПА, зате із бажання розповів про походження назв сусідніх сіл. Наприклад: «Уторопи», що засновані 1367го (є джерела серед давніх письмен) названі від того, що там з давніх давен добували ропу сольону, з котрої і виварювали сіль, тому й серед людей там пішло «У-то-ропи». «Яблунів» було назване в честь котроїсь пані, котрої землі колись були у власності. Село «Шешори» має назву, що за легендою походить від простої розмови. Було то так, коли робився перепис чи якісь адмін. справи,  й прийшли у людей питати як що то за поселення  – село, так хтось жартома від повів: «То там дід бабу шурує», отак і назвали «Шешори».

Цікава бесіда увірвалась коли ми доїхали до зупинки мого старшого співрозмовника, й ми побажавши одне одному всякого блага попрощались.

10 гин в дорозі суботнього дня, то скажу вам купа часу для роздумів про своє життя, про людей що тебе оточують, про друзів, і корисно отак самому кудись вирушити, пізнаєш себе краще.

Добрався я в рідний Тернопіль уже й пізнього вечора, біля десятої години, й поспішив до бабусиної вечері, несучи своїм хатнім презенти до їх дня народжень.

Мандрівник–фотограф, Микола Веприк.

Share