Легенда про Сокільську скелю

Сокільська скала полонила поетичну уяву не тільки Б. Лепкого. Барвисто її змалювали у своїх талановитих творах І.Франко, С.Воробкевич, Ю.Федькович, Г.Хоткевич, Д.Павличко, М.Влад, С.Пушик…

Сокільська скеля

Краса гори оповита дивовижним ореолом у піснях, легендах і переказах. Саме сюди народна уява поселила Гуцульського Князя (царя Гуцула) і Сокільську Княгиню, які споконвіку оберігають рідний край. Юрій Федькович у вірші «Король Гуцул» виводить його походження ще з дохристиянських часів, коли

Десь давно-давно стояла
На Сокільському святиця,
Лади-Дажбога святиня,
Вся у рожах та в кедрині,
Вся з кришталю дорогого,
З маймуру та злата кута,
Та в порфірі, та у парчі,
Мов княгиня одягнута.

У цій святині всередині мешкали два мармурові боги — Білобог і Чорнобог. На Івана Купала гуцули з усього світу на чолі з своїм Першим Гуцулом (царем) приносили по дванадцять відповідно білих і чорних підносів-жертвеників. Коли вони зробили це по сім разів, зчинилася бійка між двома богами, невдовзі почав охлявати Білобог, а король Гуцул разом з своїми дружками став з нього глузувати і кепкувати, чим викликав гнів обох богів. Де боряться боги, там людині нема що робити. Тому боги закляли владику і провалили його на саме дно гори Сокільської разом зі всією ватагою. Тепер вони можуть ожити тільки, коли на Івана Купала бог випустить зі своєї світлої палати семикратно по сімсот соколів, які облетять гору Сокільську семикратно.

Через кожні сім років Король Гуцул ненадовго просинається зі своїми побратимами, але настане все-таки такий час, коли він вийде назавжди на волю і підніме весь український народ на боротьбу за своє вільне щасливе життя у вільній незалежній державі. Чи не пробив цей час у 1991 році?

Розказують, що на відміну від гуцульського царя Сокільська Княгиня оселилася на вершині скали і підчікує керманичів: раніше тих, що правили дарабами, а тепер – автомобілями. Вона, прекрасна, як з білого мармуру, стоїть на горі, розчісує пишну косу і співає чудесних пісень. Хто підпадає під її чарівний вплив, тому стає непереливки – захоплення кінчається трагічно у бурхливих хвилях Черемошу.

Легенда про Довбушеві скарби

Ізраель бен Елізер, якому дали ім’я Бель-Шем-Тов, що по гебрайське означає «учитель Божого імені». У пошуках істини мандрував, подібно до Сковороди. Десь 1730 року прийшов у Карпати (можливо, бував тут і раніше). Йшов понад Черемошем, аж поки шлях йому не перетнув потужний хребет з грізним урвищем над бурхливою рікою — Сокільський. Ізраель сприйняв це як знак з небес – зупинитися. Спочатку перебував неподалік водоспаду Сикавки, де тепер височіє пам’ятник Т.Шевченкові, пізніше на хребті віднайшов печеру, залишену опришками, і там оселився.

У той час, коли ще Бель-Шем-Тов усамітнився в опришківській печері на Сокільській скелі, зайшов до неї Олекса Довбуш. Ватажок не на жарт здивувався «непроханим гостем» у своїх володіннях. Ще більший подив викликало в опришка те, що незнайомець не звертав на нього ніякої уваги. Навіть на його вигуки. Олекса не на жарт розгнівався і замахнувся на єврея своїм громовим топором. Святий глянув тоді на нього своїми чистими розумними очима і Олексина рука так і повисла у повітрі з піднятим топірцем. Зрозумів Довбуш, що не з простою смертною людиною має справу, перепросив його за свою гарячковість, ще й велику пригорщу дукатів висипав йому. Відтоді довго тривали між ними приязні товариські стосунки. Ніхто цього не розумів, досі не розуміє. Навіть ті книги, що їх від Мудрості світової отримав пустельник, у коморах Довбушевих укупі зі скарбами заклятими лежать.

Місцеві люди здавна знали про ці комори. Та що з того, коли до них тяжко добутися, бо і скала дуже стрімка, і нечиста сила не допускає: як хто туди зближається, то каміння мече. Тому з покоління в покоління розказували, що якби хто зумів потрапити в тоту комору-печеру, то багато би там побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі, і гроші. Пістолі стоять у оливі, а гроші у бербеницях, самі сороківці та червоні, і підлога у покоях вистелена грішми. Та до тих покоїв такі двері, що ніхто би не отворив, бо вони з плити такої, що навіть не знати, що то двері.

А вночі чути, як там душі опришків виграють на флоярці та сопілці так, аж сум пробирає. Не одному подорожньому душа тікає від того в п’яти. Це, однак, не заважає Сокільській скалі бути надійним оберегом гірського люду від усякої напасті.

Легенда про Татарський потік

Не раз непрохідним фортечним муром ставала Сокільська скеля перед загарбникам і не пускала в гори чужинців. Про велике оборонне значення Сокільського хребта згадується у багатьох історичних документах та народних переказах, які стверджують, що саме тут «на Сокільському була кривава січа, кров татарська сикала потоком до Черемошу, ординці були розбиті і далі Сокільського не пройшли». Тому підніжжя гори і досі омиває Татарський потік, який ще тут називають Кровавим, бо стрімко злітала у Черемош з п’ятнадцятиметрової висоти водоспаду Сикавка поганська кров.

Легенда про походження назви «Тюдів»

Існує версія, що назва села «Тюдів» походить від двох татарських слів «тут діл», що означає «тут долина». Інша версія – від слова «чудо», яке сталося в ХІV столітті. Про це існує легенда.

Не один раз терпів наш народ від ворожих нападів. Чужинці зустрічали в горах рішучий опір, зазнавали значних втрат, бо гуцули сміливий і волелюбний народ.

Одного разу татари, що прийшли в наші гори, принісши з собою біду, горе, плач, спаливши навколишні села і Тюдів в тому числі, задоволені, напившись понад міру, полягали спати в лісі біля потоку.

Наші предки, які втекли до лісу, спостерігали за діями татар. Коли татари міцно заснули, чоловіки пилами вручну тихенько підпиляли величезні дерева. А під ранок сталося «чудо». Здійнялася страшна буря, підпилені дерева попадали і побили всіх татар. Відтоді село і стало називатися «Чудів».

Легенда про Ґриджін

Походження назви «Ґриджін» теж пов’язано з татарами. Навіть природа гнівалася, коли вони нападали на наші краї.

Під час одного з нападів почалися дощі і зливи, які не переставали більше тижня. Річка Черемош розлилася, розділивши село Розтоки на два села. Під час розливу потопилися татари, які хотіли перейти річку вбрід. Татари, які залишилися живі, почали втікати назад. У Тюдові від розливу річки на участку «Заїзд» багато татар теж загинуло, а ті, що змогли втекти зупинилися на скелі, яку назвали «Ґриджін», що означає «Рятівник», «Спаситель», бо якби не ця скеля, то бурхлива ріка Черемош під час розливу могла б знести все село Тюдів.

Легенда про «Вільми» та «Три дуби»

У давнину на наші краї часто нападали турки і татари. Вони були дуже жорстокі : грабували, безжально вбивали людей, а молодих здорових хлопців і вродливих дівчат забирали з собою. Це був по-їхньому “ясир”, живий товар, який вони продавали на невільничих ринках у турецьку неволю. Наші предки дуже боялися турецьких набігів. Вони поселилися не в долині, а на горбах, звідки було все видно і ворогам важко туди дійти.

Одного разу татари таки знайшли місце біля озера Дзвенячка, де було перше поселення тюдівців. Люди всі повтікали в ліс, а татари спалили село. Коли все стихло, наші предки повернувшись з лісу, але вже не захотіли жити на згарищі, тому збудували село нижче, на присілку «Давній цвинтар». Одна сімя в село не повернулась. Вони пішли хребтом вище, зрубали дерева, збудували хату, розчистили поле і сказали «Вільні ми». Через десятки років це поле стали називати скорочено «Вільми».

Три роки підряд приносив лелека щасливій родині синів, а батьки на честь народження садили дуби, щоб були такі міцні і здорові. І ростуть ці три дуби ще й дотепер у «Вільмах».

Легенда про «Вітрину»

Вітрина – найвища гора в Тюдові. Її висота – 729,6 м.

На Вітриній завжди вітер гуляє, а з тієї сторони, що від Тюдова, гора лиса, дерева там не ростуть, бо не витримують сильних вітрів.

Розповідають, що колись молоді хлопці проходили випробовування на Вітриній, чи можуть вони одружуватися. Хлопці виходили на гору в капелюхах на Івана Купала.
Якщо вітер не скидав капелюха з голови, то можна одружуватися, а якщо скидав, то чекати треба було цілий рік.

На Вітриній вітер гуляє,
Листочками в танці кружляє.
Дерева на Тюдів з гори поглядають,
Схилившись низенько, усіх нас вітають
Тюдів у різну пору всіх чудує:
Весною садами квітує,
Літом купатись і загорати скликає,
зимою – снігом пухнастим землю вкриває .
Треба на Вітриній в нас побувати
На Тюдів вечірній споглядати,
Як світиться світло у кожній господі,
Здається, що в небі вечірнім зорі.

Легенда про потік «Дзвінєчка»

Чарівне і неповторне село Тюдів. Воно потопає у зелені садів. Ліворуч несе свої чисті води бурхливий Черемош, а праворуч село оточене високими горами. Є в нашому селі багато заповітних місць, які мають свою історію і цікаву своєрідну назву. Наше село межує з Старими Кутами. Між горами, які є межею цих сіл, весело біжить бурхливий струмок, який люди ще в давнину назвали «Дзвінєчка». Дорога з Кут через Тюдів була возова і піша. Цією дорогу люди змушені були ходити попід скелею.

Бурхливий струмок був водоспадом. Вода падала з висоти 3–5 метрів, розсипалася дрібними бризками, падала на каміння і здавалось, що різними голосами дзвонять тисячі дзвіночків. «Дзвінєчка дзвонить», — говорили люди. Існує інша думка. Колись наше село було дуже маленьке, всього кілька десятків хат. Була в селі дерев’яна церква і дзвіниця. Коли дзвонили дзвони, луна відбивалася між горами, і здавалось, що то дзвенить веселий струмочок різними голосами дзвонів. А інші люди розповідають, що назву «Дзвінєчка» дали перехожі гуцули з гір, які йшли з Кут додому.

Одного спекотного літнього дня гуцули стомилися від важкої ноші на плечах в бесагах і від пішої ходьби та й, дійшовши до струмка, сіли, в холодочку перепочивши. Струмочок дзвінко хлюпав і запрошував попити чистої холодної водиці. Гуцули попили цілющої води, повмивали обличчя і прилягли відпочити. Стомлені дорогою, вони задрімали. Недовго спали, бо струмочок їх розбудив дзвінким співом. Дзвеніла джерельна водичка срібними дзвіночками, різними голосами. «А дивись, – каже один із гуцулів, – як дзвонить «Дзвінєчка», ніби й спали недовго, а добре відпочили». І відтоді з вуст в уста передавали гуцули про те, що на початку села Тюдова є чарівний струмочок «Дзвінєчка», а вода в ньому – цілюща, дає людям силу і здоров’я.

Легенда про озеро «Дзвінячка».

Одного літнього погожого дня дівчина Дзвінка нарвала польових квітів, сплела вінок, наділа його на голову і підійшла до озера, яке в ті часи було наповнене чистою, прозорою водою.

Вона замилувалась своєю вродою у чарівному віночку, аж тут побачила позаду cебе татарина з шаблею. Дівчина з переляку кинулась в озеро і втопилась. З того часу це озеро називається «Дзвінячка». Воно завжди наповнюється водою під час дощів, а потім висихає, неначе сумує за дівчиною Дзвінкою, яка тут втопилась.

Share