«Воїни (вояки) ОУН-УПА»: таке кліше подибуємо чи не в кожній публікації, присвяченій визвольній боротьбі 40–50-х років, у зв’язку з чим потрібно бодай конспективно охарактеризувати ці дві абревіатури, точніше кажучи викласти суть двох структур, адже у свідомості читачів (в першу чергу молодого покоління) складається враження, ніби ОУН і УПА — просто синоніми, й різниці між ними жодної нема. Це зовсім не так.

ОУН, тобто Організація Українських Націоналістів, постала як політична партія 1929-го року з ініціативи полковника Української Народної Республіки (УНР) Євгена Коновальця, обраного головою (провідником) цієї структури. Сталося це за межами України (у Відні) й практично відразу ОУН, головною програмовою тезою якої була боротьба за створення незалежної Української Держави у межах етнічних територій, була оголошена «поза законом» у всіх державах, котрі на той момент володіли українськими землями: СРСР, Польщі, Чехословаччині та Румунії. Незважаючи на це, за відносно короткий час на Закарпатті, Буковині, Волині і в Галичині була створена розгалужена мережа підпільної ОУН, як також на Вег ликій Україні — незважаючи на жорстокий терор з боку більшовицьких спецслужб.

У травні 1938-го року в місті Роттердам аґент НКВД Анатолій Судоплатов під видом «документів ОУН підрадянської України» вручив Є.Коновальцю міну. Новим керівником Організації несподівано для багатьох став Андрій Мельник, який скерував діяльність ОУН у відмінне від настанов Є. Коновальця русло, що врешті-решт призвело в 1940 р. до розколу на ОУНм («матірної», чи «мельниківської») та більш чисельної ОУНр («революційної» чи «бандерівської», оскільки провідником цієї частини був обраний Стапан Бандера). Саме ОУНр і стала натхненником та організатором Української Повстанської Армії (УПА), перші загони якої були створені восени 1942-го на Волині. Жодного відношення до цього акту ОУНм не мала, хоча згодом деякі з її членів перейшли до повстанських лав.

Таким чином, коли вже говорити «ОУН-УПА», то слід писати «ОУНр-УПА» розуміючи, що ОУНр — це політична партія, а УПА — організована нею армія народу для боротьби за незалежність України. В момент створення і приблизно до 1948-го року більша частина воїнів УПА не була членами жодного з відламів ОУН, тоді як ОУНр виконувала роль політичного керівника УПА. Зазначимо принагідно, що процедури вступу до ОУН і УПА суттєво відрізнялися.

На підставі партійної дисципліни члени ОУНр при необхідності мобілізовувались в УПА, тоді як партійні вояки вступали сюди виключно на добровільних засадах.

У зв’язку зі значними втратами особового складу в боях з багаторазово переважаючими силами противника та нечуваних репресій щодо родин повстанців (доречно сказати, що проти маленької УПА воювала коаліція трьох держав — СРСР, Польщі та Чехословаччини!) восени 1949-го року УПА була частково демобілізована. Боротьбу продовжила структура, названа «Збройне підпілля ОУНр (бандерівців)», лави якого на майже 90% складалися вже з членів Організації, прийнятих до неї раніше (здебільшого до 1945-го року). Відповідно структуру ОУНр складали край, округа, надрайон, район і кущ, а УПА — відділ, тактичний відтинок, курінь, сотня, чота і рій. Керівника ОУН називали «провідник», а в УПА — «командир», причому лише воякам УПА присвоювалися військові звання (хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник і т.п.).

Такий довгий вступ, на мою думку, необхідний для глибшого розуміння того, як функціонувала структура українського підпілля 40–50-х років, як також ролі ОУН і УПА. Важливо зазначити, що на території нинішнього Косівського району якихось відчутних слідів діяльності ОУНм не виявляється, тому надалі вживатиму термін «ОУН» в розумінні, що мається на увазі саме «ОУНр» (бандерівська).

Микола Харук, син Павла, народився в Кутах 1915-го року. Після 1945-го року родину Харуків було нещадно репресовано, тож розвідати деталі дитинства і юності майбутнього Лицаря Бронзового Хреста бойової заслуги УПА мені не вдалось. Думаю, що в селищі все ж є немало таких, хто все це знає, зафіксує і доповнить цей матеріал.

У 1937–39 рр. Микола служив у польській армії, але від мобілізації на фронт німецько-польської війни ухилився. Згодом, в 1941-му, його забрали у червону армію й десь на території Східної України він потрапив у німецький полон, «скуштував» принади нацистського табору для військовополонених, але згодом був звільнений. Був, мабуть, симпатиком або й ретельно законспірованим членом ОУН, хоча точної дати вступу до Організації ми не знаємо.

Зголосився до служби в так звану «українську допомогову поліцію» (УДП) — структуру, яку окупаційна німецька влада розглядала в якості слуг свого режиму, але куди (як згодом виявилося) влилися українські патріоти з метою отримати певний вишкіл, а головне — зброю і у відповідний момент перейти на службу рідному народові. Пройшов вишкіл у підстаршинській школі у Львові і виконував обов’язки комендатна УДП у Кривопіллі, Зеленому та Пістині. В березні 1944-го зі зброєю в руках перейшов до лав УПА і два місяці виконував функції інструктора (вишкільника) чоти «Херсона».

У травні того ж року на полонині Скупова відбувалося формування сотні ім.Богуна, командиром якої був призначений теж колишній УДПівець Юліан Матвіїв-«Недобитий». Микола Харук, вже під псевдом «Вихор», очолив у цій структурі одну з трьох чот. Радянська влада старанно замовчувала цей факт, але впродовж червня-серпня 1944-го сотня ім.Богуна була фактично «союзником» червоної армії, проводячи диверсійні бойові дії в тилу німецько-угорських окупаційних військ на території нинішнього Верховинського району (ясна річ, що з відома й наказу керівництва УПА). Першою такою акцією була реквізиція конфіскованої в населення худоби, що її нахабно здійснили угорські «гонведи» в селах по Білому Черемошу. Сотня перестріла погоничів стада, роззброїла їх і відправила без нічого; тварин повернули їхнім власникам.

Передбачаючи неминучу каральну акцію за спротив, командир «Недобитий» вирішив діяти на випередження. Сотня зробила засідку безпосередньо в Устеріках, замаскувавшись на вигідних позиціях. Чекати довго не довелось: близько півстотні угорських солдат, озброєних крісами і скорострілами марширували на розправу з непокірними, їх взяли в кільце, відкрили ураганний вогонь й уцілілим, окрім того, аби здатися або загинути, виходу не було. «Гонведи» розумно вибрали перше. Подальша історія добре відома: на переговори з повстанцями під білим прапором прибув угорський генерал. Мабуть, вперше в історії ніби могутня армія фактично капітулювала перед жменькою відчайдухів — у обмін за полонених угорці погодилися передати упівцям цілу машину зброї, обмундирування та харчів. І зобов’язался, що надалі жодних конфіскацій майна у мирного населення практикуватися не буде. В серпні сотня ім.Богуна здійснила більш серйозну операцію.

На полонині Прилучник німці налагодили видобування марганцевої руди. Командир ТВ-21 «Козак» видав розпорядження: експлуатація окупантом природних багатств України має бути припинена. Реалізувати наказ доручили «Недобитому». Старанно проаналізувавши розвідувальні дані (територія розробки охоронялася добре озброєною — в т.ч. й мінометами — залогою), командир сотні, отримавши додаткову чоту наддніпрянців разом з чотирьма чотовими розробив план нападу на об’єкт, який був у підсумку успішно реалізований, хоча й не обійшлося без прикрих втрат. В обох випадках чота «Вихора» відіграла дуже важливу роль і найголовніше, що серед її особового складу вбитих і навіть поранених не було.

Восени 1944-го сотня ім.Богуна, злучившись з двома іншими і утворивши курінь (ним командував легендарний Дмитро Гах-«Скуба»), перейшла лінію фронту і здійснила тривалий рейд територією Снятинського і Городенківського районів. З неабиякими трофеями наприкінці грудня сотня разом з куренем повернулася в Космач. Відпочивати не довелось: у січні 1945-го ворог вирішив за всяку ціну розгромити «повстанську столицю», і в одному з боїв «Вихор» був поранений. Рана була невелика, але дошкульна: потерпілою виявилася права рука. Після розгрому під Рушором 14 січня 1945-го Космач залишили на деякий час у спокої, а «Недобитого» призначили командиром куреня «Перемога». Сотню ім. Богуна очолив на короткий час «Грац» з Жаб’я, а після одужання після поранення її командиром призначено Миколу Харука-«Вихора». До лsта 1945-го сотня входила до складу куреня «Гайдамаки» (командир «Скуба), а надалі оперувала як самостійна одиниця.

Наказом Головного Військового Штабу (ГВШ) від 26.05.1945 р. Миколу Харука-«Вихора» нагороджено Бронзовим Хрестом бойової заслуги, а в 1947-му йому присвоєно військове звання «поручник». У численних звітах — як повстанських, так і чекістських, сотня під орудою «Вихора» довгі роки залишається єдиною, котру ворог так і не зумів розпорошити й знищити. Вибравши тактику роз’єднання на окремі невеликі підрозділи (чоти, рої і боївки) та збираючись у відповідний момент воєдино, сотня наносила дошкульних ударів там, де цього ніхто не очікував й зникала з поля бою за мінімальних втрат, а частіше без втрат взагалі. Хмари агентів-сексотів були кинуті на віднайдення слідів перебування Миколи Харука, але він залишався невловимим — як легендарний Олекса Довбуш.

У вересні 1948-го року «Вихора» з УПА переведено до сітки ОУН й призначено провідником Косівського надрайону, куди входили чотири райони: Жаб’ївський, Косівський, Кутський і Яблунівський. Залишається таємницею доля сотні ім.Богуна від цього часу, але фактом є те, що декілька її стрільців взяли участь у легендарному пропагандивному рейді в Румунію у червні-липні 1949-го року, а восени, коли УПА трансформовувалась у збройне підпілля ОУН, в ТВ-21 було розформовано останню сотню. Про яку саме сотню йдеться, документи покищо не виявлені; але, судячи з усього, з великою долею вірогідності можемо припускати — це була, очевидно, сотня ім.Богуна, в створенні якої активну участь приймав Микола Харук-«Вихор», а потім був її багатолітнім командиром.

Збройне підпілля ОУН, у порівнянні з УПА, суттєво обмежило бойові дії проти більшовицької влади, але значно активізувало пропагандивно-просвітницьку роботу серед населення, поширюючи листівки, комунікати, звернення — в тому числі й до партійно-комсомольського активу та контингенту вчителів шкіл, переважна більшість яких була скерована на Гуцульщину зі східних областей. Такої діяльності радянська влада боялася навіть більше, ніж прямих збройних виступів, котрі вона кваліфікувала зручною для себе формулою як «бандитизм» і «грабьож». На боротьбу з підпіллям скеровувалися все нові й нові зграї вишколених чекістів і завербованої агентури з місцевого населення, а світ байдуже спостерігав за цією веремією винищення осередків спротиву комуністичній владі, палець о палець не вдаривши, аби надати їй, цій боротьбі, бодай моральну допомогу.

Згадали про українських повстанців лише тоді, коли «ідеї світового комунізму» на штиках і танках її адепти понесли на південь Корейського півострова на початку 50-х років. Було, однак, вже надто пізно: до заблокованих у лісових масивах осередків збройного підпілля десантні групи закордонних частин (34) ОУН практично не потрапляли. їх перестрівали і знищували’чекісти й фальшиві боТвки, оскільки «курував» цю справу одіозний Кім Філбі — довголітній агент НКВС-МДБ-КДБ в структурі англійської розвідки, передаючи в Москву вивірену інформацію про склад десантованих груп і час та маршрут перельоту кордону…

Опираючись на власні сили і підтримку свідомого населення, Косівський надрайонний провід ОУН під керівництвом Миколи Харука-«Вихора» активно функціонував ще довгих 4 роки.

Але восени 1951-го на співпрацю з ворогом згодився окружний референт Служби Безпеки (!) Коломийської округи Роман Тучак-«Кіров», чия дружина і дитина були захоплена спецслужбами десь біля Яремчі. У обмін на власне життя, «Кіров» — уже як аґент МДБ «Тарас Степанович» погодився видати на вірну смерть понад дві сотні (!) своїх вчорашніх побратимів, що й «успішно» здійснив впродовж 1952–53 років.

Тверде переконання, що окружний референт СБ співпрацює з ворогом, мав Михайло Ткачук-«Лебедь», який також побував у лапах чекістів й був відпущений з «установи» з аналогічною пропозицією. Однак, опинившись на волі, «Лебедь» рішуче проігнорував чекістські пропозиції й продовжив нерівну боротьбу (згодом загине з дружиною Емілією та стрільцем «Цвіркуном» у криївці в с.Шешорах). Комунікат зі своїми заувагами про «діяльність» Романа Тучака «Лебедь» скерував надрайонному провіднику «Вихору», але досвідчений підпільник і блискучий бойовий командир пересторогу чомусь проігнорував. 23 червня 1952 року разом з Дмитром Білінчуком-«Хмарою» та невеликою групою охоронців Микола Харук-«Вихор» прибув на зустріч з «Кіровим» в районі гори Корметура на околиці Шешорів. Це були останні фатальні хвилини свободи, оскільки там на підпільників чекала ешелонована засада МДБ, вирватися з якої не було ніякого шансу.

Кримінальна справа на «Вихора» розпочинається актом, складеним в Коломиї 24.06.1952р. підполковником МДБ Форманчуком, капітаном Морозовим і ст.лейтенантом Нікітиним про те, що він був захоплений живим в результаті «чекістсько-військової операції» під їхнім мудрим керівництвом, а ось вирішальна роль «Кірова» в цій ганебній справі не згадана жодним словом — аґентам не дякують!

Практично усіх захоплених повстанців за активного сприяння «Кірова» з Коломиї після формального оформлення кримінальної справи (1–2 дні) етапували до обласного центру (тоді Станіслава), а звідти — після двох-трьох допитів — до Києва, де слідство тривало щонайменше півроку. Миколу Харука-«Вихора» чомусь залишили в Івано-Франківську, допитуючи практично щоночі. В протоколах цього не зазначено, але неодноразово записано «допрос прерван» — прозорий натяк на те, що під тортурами в’язень втрачав свідомість і його доводилось «приводить в чувство» у тюремній камері…

Справа завершується коротким записом від 24 вересня 1952 року про те, що Микола Харук «помер у внутрішній тюрмі УМДБ м.Станіслава» без будь-яких зазначень, куди поділи тіло закатованого повстанця. Згідно з «добрими традиціями» радянської системи, мертвих противників вона боялися, мабуть, не менше ніж живих, тож їхні тіла спалювали, закопували вперемішку з негашеним вапном на спецоб’єктах або заривали в недоступних і нікому невідомих місцях. «Зондеркоманди», які виконували такого роду дії, мабуть, підписували зобов’язання про «нєразглашеніє государствєнной тайни» й усно доповідали про виконання делікатного доручення — досі в розсекречених архівах НКВС-МДБ-КДБ виявлено лише один протокол, що тіло Петра Федуна-«Полтави» зарито в ямі з негашеним вапном «на території об’єкту № 39 УМДБ по Львівській області», але де розташований це загадковий «об’єкт» досі не встановлено.

Таким чином місце останнього спочинку командира сотні УПА ім.Богуна 1945–47 рр. і провідника ОУН Косівського надрайону 1948–52 рр., уродженця селища Кутів Миколи Харука-«Вихора» невідоме, але збереглися численні світлини авторства повстанських фотографів 1945–51 років, де він зафіксований як сам, так і серед бойових побратимів. їх і пропоную вашій увазі з надією, що, глянувши в благородне обличчя героїчного борця за волю України, ви помолитесь за упокій його душі. Слава Україні — Героям слава!

Василь Гуменюк,
член правління Косівського РО «Просвіта».

«Гуцульський край», №18, 5.05.2017 року

Share