5 січня нашому землякові, легендарному сотенному УПА Мирославові Симчичу «Кривоносу» виповнилось 96 років. Редакція газети «Гуцульський край» зичить Герою міцного здоров’я і довгих років славного життя у незалежній Україні.

Мирослава Симчича земляки нині знають як «Кривоноса» — за псевдонімом, який використовував в УПА. На його честь названо вулицю у рідному селі Вижньому Березові та встановлено пам’ятник у Коломиї.

Сотенний «Кривоніс», незважаючи на свій тодішній юний вік (останній повстанський бій він провів у двадцятип’ятирічному віці), є одним із легендарних командирів УПА. Він керував боєм під Космачем, де було вбито підполковника Алєксєя Дєргачова — командира 256-го конвойного полка військ НКВС.

Пізніше, під час чергового слідства, «Кривоносу» скажуть, що вбитий Дергачов був генерал-майором, який відповідав за виселення кримських татар і чеченців, але через безславну смерть у бою з бандерівцями був посмертно понижений у військовому званні.

Мирослав Симчич стане також одним із уособлень українського визвольного руху в ГУЛАГу, адже провів в ув’язненні тридцять два з половиною роки — один із найдовших термінів серед політв’язнів радянських таборів.

Кожен з трьох термінів Симчича-«Кривоноса» був особливим. Але спочатку було слідство, яке супроводжувалося жорстоким катуванням. Можливо, більшим, аніж над іншими в’язнями — Симчич під час допиту вдарив слідчого: «Я тоді як вріжу йому з усього маху кулаком у підборіддя. Він і пішов, як у нас кажуть, «воробцем». Перекотився кілька раз і як закричить з кутка: «Караул, бандіт убіваєт!».

Про те, що наступний тиждень він провів майже в безпам’ятстві, зміг дізнатися по семи пайках хліба, які, по одній на день, приносили в камеру. Втім, тортури Симчич витримав. У якомусь моменті його скріпила порада солдата-кавказця, який якось, між іншим, сказав: «Крівонос, помні харашо, за нєт — суда нєт». Відтак «Кривоніс» ні до чого не признався, хоча й отримав цілком традиційні в таких випадках 25 років ув’язнення.

В таборах він був активним учасником спротиву режиму та свавіллю кримінальників. Представник молодшої генерації дисидентів — Валерій Марченко, який народився у Києві (за рік перед останнім боєм «Кривоноса»), напише короткий твір про Симчича «Раз п’ятнадцять, два п’ятнадцять». Тут буде згадано сутичку в БУРі («барак усиленного режима»), де Симчич мав помститися блатним за каліцтво молодого бандерівця: «На дворищі промзони на фашиста (так ще у таборах називали націоналістів) чекали троє із захованими під фуфайками аргументами для переговорів. Здоровань, який став найперший, вихопив булаву (металеву кулю завбільшки з кулак на довгому держаку розглядали з цікавістю набіглі після бойовища в’язні) і замахнувся для удару. Проте він устиг лише замахнутись.

По-кошачому стрибнувши вперед, Симчич однією рукою перехопив булаву, а другою вдарив у обличчя. Здоровань розчепірив пальці, і зброя опинилася у руках суперника. Наступної миті він уже валявся навзнак з розтрощеним черепом. У цей час до них підскочив другий напасник із залізною штабою. Той устиг зачепити Симчича по рамену, але далі удари вже сипались в одному напрямку. У кримінальника було пошкоджено хребет, ребра і щось там ще. Третьому, з ножем, дісталося лише раз, бо втік у заборонену зону, де його підстрелив вартовий з вишки. Протягом цих днів на зоні ліквідували ще кількох стукачів. Згуртовані українці визначалися як група, яку не можна було зачіпати безкарно».

Це лише одна із чисельних історій боротьби українців у спец-таборах. Про бандерівців росіянин Віктор Булгаков скаже, що «були дуже добре організовані, їхні лідери до ув’язнення були командирами повстанських загонів, усі добре одне одного знали, і їх організація розбудовувалася майже автоматично».

Симчич тут знову опиниться на передовій, що згодом йому відгукнеться черговим тюремним вироком. Як пояснюватиме в спогадах: «Чим ми ризикували? У кожного термін по двадцять п’ять років. Кого боятися? Чого остерігатися?».

І хоча він і його товариші мали максимальні терміни, але боротьба з «побутовиками» не залишилася безслідною. Відтак, за «таборовий бандитизм» отримали чергові 10-літні присуди. Окрім цього, як злісному порушникові режиму, півтора року доведеться відсидіти в карцері. Про той період писатиме скупо: «Холод, голод, спрага висушили мене, мов блошицю». Проте врятували друзі, які в негоду, особливо в заметілі, підповзали до БУРу, який охороняв озброєний солдат на вишці, й на довгій тичці передавали хліб.

Масове звільнення в’язнів в середині 1950-х не зачепить Симчича — його черга прийде лише в 1963 році, але через 5 років знову відправлять «досидіти термін». За той час ситуація у таборах, як і контингент, значно зміняться. Але не змінився Симчич. Коли опинився у камері, повній кримінальників, які одразу оцінили мішок з речами в’язня, то політв’язень відреагував блискавично: «Не довго думаючи, тисну одному і другому в скулу. Лиш ногами накрилися. Той, що дістав з правої руки, полетів аж під «парашу». Лежать обидва, очима кліпають…».

Після цього інциденту до Симчича причепилося прізвисько «бєшений дєд», яке мандрувало з ним по наступних таборах. Вже пізніше, після відбутих 25-ти років за «58-ю статтею», політв’язню доведеться відсидіти ще 5 років побутової статті. Відтак далі термін покарання відбуватиме серед карних злочинців. І коли Симчич, з своїм «багажем років ув’язнення», опиниться у БУРІ з блатними, то «несподівано для них і для себе я став у камері «авторитетом» для злодіїв. Вони часто сперечалися поміж собою, а мене, як тюремного «довгожителя», просили розсудити». І хоча упівець підкреслював, що його не цікавили блатні закони, але для кримінальних ув’язнених він залишався чи не останньою інстанцією.

Добуваючи свій другий термін, що в підсумку вже становило 30 років, з яких 5 — за «табірний бандитизм», бандерівець написав листа до Генерального секретаря ЦК КПРС — Л. Брєжнєва. Так сталося, що саме частина цього листа опинилася в одному з найтиражніших тижневиків Західної Європи — німецькому «Spiegel».

Полковнику, який спеціально приїхав, щоб допитати в’язня у цій справі, Симчич лише рекомендував звернутися за роз’ясненням до Генсека: «А висилати в журнал я не висилав, я післав Брежнєву. А чому Брежнєв передав туди, я не знаю. Яким чином вона там опинилася, спитайте Брежнєва. У нього з Вашингтоном прямий зв’язок, з Лондоном прямий зв’язок, з Бонном теж — спитайте його, він вам скаже».

Це зухвальство мало свою ціну — в день, коли закінчився другий термін, «Кривоніс» отримує черговий вирок — два з половиною роки особливо суворого режиму.

«Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти…», — так відреагував Мирослав Симчич на черговий поворот долі.

Загалом Мирослав Симчич відбуде 32 роки, 6 місяців і 3 дні в неволі — один із найбільших термінів. Про те, що пройдений шлях був недаремний, пересвідчиться, працюючи на «Запоргжсталі». Зважаючи на заборону проживати в Західній Україні, Прибалтиці та Гродненській області, саме Запоріжжя стане новим домом для бандерівця.

На «п’ятихвилинці», яку не відвідував колишній політв’язень, робітникам зачитали про нього статтю з «Индустриального Запорожья». Ефект виявився цілком протилежним, аніж очікувала редакція та політичні куратори на «Запоріжсталі». Робітники ввірвалися в цех, де працював Симчич, і миттєво «з незрозумілого для них дивака-«дєда» я зробився для них враз героєм…».
«Люди, які першочергово бокували від мене, тепер підходили, про щось розпитували, щось оповідали своє, просто посміхалися при зустрічі.

Я зрозумів тоді, що народ наш не втратив душу, не зуміли комуністи за довгі десятиліття свого владарювання вихолостити з українців притаманні їм щирість, доброту, товариськість… Нація українська, хай і зросійщена вкрай, все таки жива! Відкриття це втішило невимовно», — підсумує Симчич.

Святослав Липовецький.
Газета «День».

«Гуцульський край», №1, 4.01.2019 року

Facebook коментарі
Share