Уривок з оповідання «Серед сонця і дощу — горами» М. Юрська . «Діло» 1936 рік. (Враження з ночівлі в полонинській стаї-колибі)

Ватаг Василь весь час у русі й нікому не дозволяє довго задумуватися. Зазнайомлює нас з усіми ходами свого промислу і вмовляє конче покуштувати їх ласощів: кулеші зі сметаною, жентиці, будза, Віддячуємося білим хлібом і цукром, бо на це гуцули ласі, як малі діти.

Коли вертаються вівці з паші, Василь іде до дою і запрошує нас на це подивитися. Найневинніші з усіх тварин покірно стають у свою чергу та жертвенно віддають кілька краплин екстракту з полонинських трав. Видоєні притулюються всі боками й поважні у свідомості добре сповненого обовязку, думають про нічний відпочинок.

Барани — це зовсім пусті сотворіння. Горді на свою мужеську перевагу з виразом тупої зарозумілости в широко-розставлених очах задивлюються перед себе, або на суперниках пробують твердости своїх рогів, що як розкручені пружинки сторчать їм по боках голови.

Стая гуцульська на полонині. 1930 рік.

Стая гуцульська на полонині. 1930 рік.

Скоро западає холодна, хмарна ніч. Задубілі від зимна вертаємося до стаї і розгріваємося кипятком чаю. Василь власноручно приносить сіно і розстелює нам коло ватри. Впевняє, що ліпшого нічлігу не будемо мати й дома. Сам кладеться на причі під стіною. Безнастанно гуторить ватра та гойдаються по стінах неспокійні тіні. Рівномірно підносяться й опадають Василеві груди, вже спить.

Для нас, на жаль, не сповнилися його побажання “доброї ночі” — про сон не може бути й мови. З бездонних пропастей злетілися хтжі полонинські вітри і як голодні пси зчепилися з собою. Гаркітня, рев, божевільні свисти жахливий концерт, справжнє чортівське весілля. Тріщать стіни, подаються під напором. Нараз із лоскотом падуть двері, витручені із завіс, схлипує вогнище і корчиться під заслону диму. Ще момент і скажені сили понесуть нас, як іграшку в чорні безвісти. Василь уже на ногах, докидує полін. Ватра не сміє погаснути!

Червоний жар прискає дощем іскор і аж до даху викидає золоті стяжки полумені.

“Що буде, як запалите стаю?” — “Будемо гасити” — ляконічно пояснює і знов береться продовжувати перерваний сон. Вкінці втома починає перемагати наше безсоння. Розшалілі вигуки вітру, доходять придушені, якби на діраві стіни накинув хтось грубі котари, а ватра заходить сльозавою плямою. Щораз ближче стулюються оливяні повіки, голова опадає на груди і тілом починає заколисувати солодка дрімота.

«Сокири! Де сокира?» — різкий свистливий шепіт, як електрична струя знечівя, стрясає , всі ми нервами. У стаї заметушилося. Блискає лезо сокири і в поспіху вибігають усі навшпиньках. Свідомість починає поволі заводити лад у хаосі. Потрібна сокира значить десь недалеко небезпека. Який ворог міг би тут загрожувати? Ведмідь! Очевидно нічого іншого тільки ведмідь! Якби так захотілось йому заблукати до нас — жах! а все можливе. Зі зрезиґнованою байдужістю приготовляємося на найгірше. Напружуємо слух. Крім вітру нічого не чути.

Мовчки куняємо на теплому попелі. Вже почала пригасати ватра, як вбігли наші ґазди, оживлені, перемерзлі. Утік бісів син. Хто? Злодій. Хотів овець красти. Ведмідь? —Та куди — чоловік. І усіма подробицями описують цілу нічну пригоду. Ніхто не міг уже спати, хоч утомлені очі самі злипалися. Сіро-блідий світанок звів усіх на ноги. Утихли вітри, лишивши по собі жахливу студінь, але не дурно віяли через цілу ніч: на сталевому небі ні одної хмаринки. Буде сонце. Поспішно снідаємо і прощаємося з новими знайомими, як із сердечними друзями. Урочисто прирікаємо загостити до них і на другий рік, як тільки випаде нам туди дорога. У скритку душі ховаємо ще один спомин і готовимося на нові вражіння.

Прислав Павлюк Богдан

Share