У вересні 2018-го виповнюється 105 років від дня народження Юліана Матвіїва-«Недобитого» (курінний УПА, згодом — окружний провідник Буковини), а 8 квітня цього року виповнилося 65 років з дня його страти (про це «ГК» вже писав).

Про те, як відбувалося становлення сотні УПА імені І.Богуна під керівництвом Юліана Матвіїва-«Недобитого», розповів її стрілець, а згодом бунчужний «Мовчан» — Петро Пасічняк, родом зі с. Смодної (там помер і похований).

«…У другій половині травня ми, група хлопців з сіл поблизу Косова: Старих Кутів, Черганівки і Смодної, перетнули лінію фронту, аби влитися у загони УПА. Після кількох днів переходів опинилися на полонині Скупова (нині Верховинський р-н). Тут відбувалося формування сотні імені Івана Богуна, якою командував «Недобитий». Командири чот: першої — «Хмара», другої — «Вихор» і третьої — «Чумак» почали підбирати новоприбулих відповідно до своїх уподобань. «Хмара», наприклад, відібрав тих, хто відповів ствердно на питання про участь у вуличних бійках… «Вихора» цікавили ті, хто пройшов військову службу, а «Чумакові», до речі буковинцю родом, дісталися всі решта. Я опинився у третій чоті.

Того ж дня, а це було, мабуть, 29 або 30 травня 1944 року, з нами мав зустріч сотенний. Це був підтягнутий, енергійний чоловік невеликого зросту, з пістолетом у кобурі, одягнутий у військовий френч, здається угорський, але дещо модифікований. На фуражці мав блискучий значок голубого кольору з тризубом. Він наказав вийняти всі, які хто мав фотографії і документи. Склав все це на купку і мовив: «Віднині ви всі є вояками Української Повстанської Армії. Вашим девізом є: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї», а тому всі зв’язки з близькими та рідними розриваються. Документи і фотографії, які можуть потрапити до рук ворога і вивести його на ваші родини, підлягають знищенню. Кожен хай вибере собі псевдо, і лише за цим новим ім’ям звертається до побратима чи командира». Я побажав називатися «Тихим», але у сотні (чи, може, деінде) вже хтось мав такий псевдонім, отож, я вибрав інший — «Мовчан». Сотенний його схвалив.

Сотня оперувала в умовах німецько-угорської займанщини, причому переважну більшість оточення складали саме угорські збройні сили. В їх рядах перебувало чимало закарпатських українців і етнічних слов’ян: словаків, сербів, хорватів, словенців. Більшість з них відверто байдуже ставилася до виконання військових обов’язків, співчувала воякам УПА, при першій нагоді віддавала зброю і боєприпаси.

Угорські старшини лютували від цього і нерідко наставляли гонведів супроти цивільного населення. Провід вирішив дати урок зарозумілому угорському командуванню, і в місці, де сходяться два Черемоші — Чорний і Білий (с. Устеріки), наша сотня влаштувала засаду на автомобільну колону.

В результаті енергійних дій повстанців було захоплено не тільки велику кількість амуніції, але й… угорського генерала! Цей випадок спричинився до переговорів між Проводом УПА і угорським командуванням, підсумком яких було окреслення територій, куди окупанти не мали права заходити без спеціального дозволу (генерала їм віддали). Так у межиріччі Черемошів виникла «незалежна Україна» з центром у селі Голови. Його обладнали як «столицю»: встановили в’їзну арку і написали горду назву — «Київ». Все це може видатись бутафорією, але той, хто прожив у «Києві» літо 1944-го року, назавжди усвідомив себе вільною людиною.

В селі організували старшинський вишкіл, проводили навчання, як тепер кажуть, з «стройової підготовки», днями лунали маршові пісні, в домі «Просвіти» йшли вистави… Тут-таки ховали перших загиблих у сутичках з угорцями (угода була дуже нетривкою). На траурному мітингу виступав між іншими й сотенний «Недобитий». Як він говорив! «Спіть спокійно, побратими! Ваша кров, пролита за незалежність України, є святою, як і наша земля. Ваші імена навіки впишуть золотими літерами в нашу історію, і ніхто ніколи вас не забуде!». Його заключні слова потонули в овації «Сла-а-ва!»…

Наприкінці липня сотня ім.Богуна одержала бойове завдання вибити німецьку залогу під Лостуном і ліквідувати копальню для добування марганцевої руди. Провід УПА вважав, що багатства надр України мають належати українському народу, і їх не мають права експлуатувати «арійські» зайди. Про виконання цього завдання «Недобитий» згодом напише спогад «Бій з німцями під Лостуном». У ньому детально описано стратегічний план блискуче проведеної операції з мінімальними втратами, в результаті якої не лише повністю виконано завдання, але й захоппено велику кількість боєприпасів, звільнено наложниць-єврейок (їх переправили в Румунію, аби вберегти від неминучої розправи з боку гестапо).

Восени 1944-го Карпати окупували більшовицькі війська. Ліси заполонили оперзагони МГБ, але їх вимітали звідти рішучі повстанські операції. Сотні об’єднувалися у курені, здійснювали рейди по тилах противника.

Під осінь наш сотенний одержав наказ вийти рейдом на доли. Кожен стрілець одержав по 500 патронів і гранати. Ми були озброєні переважно угорськими і німецькими крісами, а кожен рій мав скоростріл. Під Лостуном ми захопили міномет, тож у складі сотні була мінометна ланка. Нею командував друг «Шминдрик», кутчанин Микола Юрійович Онисим’юк.

З Криворівні ми подалися на Копілаш, далі — на Малий Рожин. Розвідка повідомила, що у селі Тюдові розташувалася прикордонна застава. Ми вдарили по ній і розгромили, але в бою втратили стрільця «Бориса» (він був родом зі Східної України). Також був важко поранений стрілець «Мазепа» (Юрій Срібняк зі Смодної). Ми його залишили у рідному селі й пішли далі — через Хімчин — у бік Березовів. Там три сотні — «Білого», «Гамалії» і наша — утворили курінь, командування яким обійняв «Скуба».

Курінь вирушив у рейд через Рунгури, Слобідку, Молодятин… Перейшли Прут і опинились у Жукотині. Там зробили перепочинок. І сталося так, що наша чота, а я на той момент вже був у другій (командир «Вихор»), одержала наказ роздобути харчі. Місцевий станичний розпорядився зібрати по хатах хліб, але хтось повідомив про це в НКВД. «Недобитий» передбачив такий варіант, отож, очікуючи на прибуття харчових, ми влаштували на підходах до лісу належну оборону. Енкаведисти цього не сподівались. Харчові йшли попереду, а за ними врострільну кралися червонопагонники. Ми пропустили наших, а тоді як вдарили… Ніхто з напасників не втік. Живим залишився тільки їхній собака. «Скуба» приласкав пса, і той пристав до курінного, й надалі вже ходив з командиром.

У цьому бою ми здобули чимало зброї, зокрема вісім автоматів ППШ. Я взяв собі російський карабін з торбою набоїв, позаяк угорські патрони викінчувалися, а роздобути нових було ніде. Також ми реквізували велику суму грошей — їх віддали за принесені нам харчі.

Так — де мирно, а де з боями — ми дійшли до Городенківщини і опинились поблизу Дністра. Пам’ятаю, як у селі Корневі «Скуба» наказав куреневі промарширувати строєм і з піснями. Дівчата і жінки плакали, осипали нас квітами… А на другий день большевики спробували нас блокувати, кинувши значні сили, в тому числі танкетки, міномети і легкі гармати. І тепер для нас це не було несподіванкою, тож наступ ворога ми відбили. Бій тривав цілий день, але в сотні був лише один поранений — санітар «Косач». Куля пробила ногу, і я на плечах відніс його в центр села, де був плац для поранених. З настанням ночі курінний віддав наказ відійти через Вільхівці-Серафимці. Від большевиків ми відірвались.

Надалі наш рейд пролягав поблизу Снятина, на Заболотів, Джурів. Боїв більше не мали. Скрізь по сільських радах ми знищували документи на вивіз наших людей, списки поставок контингенту і таке інше. Довідавшись про наше наближення в те чи інше село, місцева влада втікала хто куди.

У Джурові, на спиртзаводі, ми реквізували спирт, який був дуже потрібен для обробки ран, а в млині — деяку кількість борошна. Все це відправили возом під охороною в нашу «столицю» — Космач. Подальший наш шлях проліг через Видинів-Тростянець — на Іспас. Тут ми влаштували перепочинок, сотенний зробив підсумок втрат і здобутків. Втрати були невеликі — двоє вбитих і троє поранених, але й вони краяли болем серця. На початку грудня ми прибули в Березови, і на цьому рейд було завершено.

Якийсь час ми мали можливість перепочити, але згодом большевики вирішили за всяку ціну оволодіти Космачем. Наша сотня брала участь у боях за «повстанську столицю», які тривали майже цілий січень 1945-го року. На цей раз втрат оминути не вдалось. Був поранений чотовий «Вихор», вбито кілька стрільців, загинув бунчужний. Ми відступили в Текучу, і там сотенний наказав мені виконувати обов’язки останнього. Бунчужний в сотні — це як ротний старшина: він забезпечує комплектування всім необхідним — одягом, боєприпасами, ліками… Пам’ятаю, яку Прокураві сотня розташувалася на окраїні села. Зима, мороз — а розпалити вогонь нема чим. Стрільці запримітили добротний пліт. Сухе вориння — це «дрова» що треба. Я пішов до господарів і дав розписку. В ній говорилося, що коли постане незалежна Україна, вартість плоту їм буде відшкодована. Звучить гумористично, але загони НКВД, які нишпорили селами, грабували населення без всяких пояснень і розписок…

У січні 1945-го нашого сотенного призначили курінним. Сотню ім.Богуна очолив «Грац». Він був родом з Верховинського району.

Зі собою «Недобитий» взяв чотового «Хмару» і кількох стрільців, а також мінометний рій. Наші шляхи розійшлися, але я на все життя запам’ятав свого першого повстанського командира…».

Спогади «Недобитого»: «Бій з німцями під Поступом»

У травні 1944 р. німецько-більшовицький фронт на терені Коломийщини устабілізувався остаточно… Конаючий німецький імперіаліст намагався витягнути з українських земель, що залишилися ще в його руках, все, що тільки можливо. На Косівщині, у високогірних полонинах, поляки до 1939 р. видобували манґан (марганцеву руду). З огляду на далекий транспорт, що його можна було здійснювати тільки кіньми в тяжких гірських умовах, видобуток манґану і розбудова копальні на полонині Прилучник були обмежені до мінімуму. Скрутне мусило бути економічне становище німців, коли в своїй мілітарній агонії рішилися видобувати карпатський манґан… До здійснення свого плану німці приступили з питомою собі безоглядністю і брутальністю. Використовувано місцеве населення, що потрапляло в їхні руки при численних облавах. До ста осіб, переважно молоді, працювало тут для конаючої німецької воєнної машини. До транспорту вживали коней, що їх силою забирали по всіх дооколичних полонинах. Про грабіж масла, сиру та молока в найближчих селах немає що й згадувати.

…На самій копальні перебувала група з 70-ти німців. Звідси манґан транспортували кіньми до ріки Чорний Черемош, на греблю Лостун (25 км), де стало перебувала група з 30 вояків. Звідси руду возили автами до Жаб’я (60 км), а далі — на залізничну станцію Ворохта. Для достави коней і робочої сили… на полонині Стефульці перебувала ще одна група німців з 30 людей. Довкола всіх застав викопано окопи й криті бункери, поставлено кулемети «шварцльози».

В останніх днях липня 1944 р. командир сотні ім. Богуна «Недобитий» одержав наказ відійти у високогірні полонини та поліквідовувати всі німецькі застави, що видобувають манґан. «Не може довше йти експлуатація багатств і населення Гуцульщини!» — звучав категоричний наказ окружного провідника Коломийщини, який викликав сотенного на особисту зустріч.

2-го серпня відходить сотня з місця свого постою у полонини. її склад: три чоти по 40 людей і чота наддніпрянців у числі 25 осіб. Разом бойовий стан сотні — 150 людей. Дорога далека і тяжка. Треба пройти до 70 км і то так, аби німці не зорієнтувалися, що до них підходить військовий відділ.

Першого дня маршу почав падати дощ. Переночувавши в останньому присілку на підходах у полонини, сотня рушає у дальшу дорогу. Дощ не перестає падати. В полонинах погода стає нестерпна. Дощ, вітер і мряки такі, що найкращі теренові стрільці тратять орієнтацію та по кількох годинах маршу не знають, де вони. Командир сотні рішає віднайти першу стрічну стаю, щоб відділ міг висушитися та забезпечити себе харчами. Але на практиці нелегко виконати намічене. По довгих розшуках вдається за запахом диму знайти стаю. Тут довідуємося, що до німецьких пунктів у Стефульці і Лостуні ще 15 км. Справу полегшує те, що в руки нашої застави попадає двоє робітників — утікачів з Лостуна, які дають докладну розвідку про побут і обезпечення німців на клявзі Лостун.

Командир сотні рішається на такий оперативний план: чотою наддніпрянців вдарити на Стефульці, щоб зв’язати німецький гарнізон та не дати йому змоги поспішити на підмогу гарнізонові в Лостуні або викликати фронтові частини з Шибеного. Сама сотня силою двох чот мала вдарити на греблю Лостун, забезпечивши себе третьою чотою від копальні в Прилучнику. Початок акції всіх груп назначив командир сотні на 5-те серпня, година 4-та рано. Десять хвилин перед акцією командири підвідділів мали перетяти телефонну сполуку між поодинокими гарнізонами і Шибеним.

Четвертого серпня сотня відходить дальше, залишивши чоту наддніпрянців, якій дорога в другому напрямку. Під вечір доходимо до стаї, що лежить 2 км від клявзи. Відіславши ніччю одну з чот на заставу від копальні, командир сотні з двома нотами підсувається під нашу клявзу. Ґарнізон є по другому боці річки. Командир намічує вдарити з двох сторін. Одна чота переходить річку й підсувається непомітно під самі окопи, не бачачи в дощі і мряці, що окопи та бункери у віддалі 20 метрів…

Знак розпочинати акцію — червона ракета. Останні хвилини проходять у напруженні. Нагло червона ракета по другому боці Черемоша — знак, що чота, яка мусила форс\/вати рвучку річку, побільшену дощем, зайняла становища. На дрімучі забудовання падає дощ кулеметного і крісового вогню. Німці відповідають слабо, а потім щораз сильнішим вогнем. Червоні ракети одна за одною кличуть розпачливо на поміч сусідні застави…

Командир сотні з одним роєм сходить в саму греблю. Тут застає тільки німецькі та кінські трупи. Від двох ранених місцевих робітників довідуємося таке: внаслідок акції 8 німців вбито і 12 ранено, переважно в голову. Ранені при помочі ще здорових півгодини по бою відійшли в напрямку кордону. Мадяри в числі до 100 осіб тільки оглянули побоїще і в помітному страху від’їхали. Втрати сотні: 3 вбиті, один тяжко ранений, 4 легко ранені.

Забравши все військове майно, палимо будинки, щоб сліду не було з останнього німецького перебування у наших полонинах.

Здобуте майно величезне. Тільки самих крісових набоїв є 15 тисяч, набоїв до німецьких «МП» — 6 тисяч. Для сотні, озброєної німецькою муніцією, це був неоціненний набуток. Далі слід згадати курінний міномет, міни до нього в більшій кількості, 15 крісів, 60 палаток, коци, харчі — разом вантаж 35 коней. Другого дня сотня пов’язується з чотою наддніпрянців. Там ситуація подібна.

По тригодинній перестрілці чота виходить з бою без втрат, а німці з одним вбитим і двома пораненими панічно втікають у напрямку кордону Увечері чота спалює будинки.

Відіславши ранених і майно під охороною трьох чот, сотенний з чотою командира «Хмари» відходить поспішним маршем у напрямку копальні. По дорозі натрапляємо на трьох єврейок, яких німці утримували для розваг «нур фюр Дойче» — всього їх там 10. Відправляємо жінок за румунський кордон.

Чота підходить на копальню, де палить усі будинки, а саму копальню демолює. Так закінчилася експлуатація наших багатств ганебної пам’яті німецьких імперіялістів. По повороті до табору командир сотні позвітував: згідно з одержаним наказом немає в полонинах більше ні одного німця. («Літопис УПА», т. 4, кн. 2, с. 51–56).

Підготували: директор Музею визвольної боротьби Л. Луканюк і В .Гуменюк, автор книги «Повість про «Недобитого».

«Гуцульський край», №37, 14.09.2018 року

Share