XX сторіччя стало часом політичного визволення поневолених народів. Протягом попереднього століття, яке ввійшло в історію як епоха пробудження націй, було закладено міцні ідейні підвалини, що на них пізніше вибудувалися визвольні рухи. Якщо тоді справою національного відродження переймалася лише незначна частина інтелектуалів, то тепер вона перетворилася на справу всенародну. Так утверджувався націоналізм — визначальна для XX сторіччя ідеологія.

Після поразки УНР та ЗУНР територію України було розділено між державами-окупантами. Шок, спричинений таким поворотом подій, призвів до змін у структурі українського політикуму. Наперед виступила військова еліта, сформована у роки війни. Саме військовики розпочали відчайдушну боротьбу з радянською окупацією, об’єднавшись у підпільну структуру — Українську Військову Організацію — протистояли польським загарбникам. УВО створили у 1920 (за ін. даними 1921 р.) ветерани збройних формувань УНР та ЗУНР. Очолив її полковник Є.Коновалець.

Головною метою було не дати окупаційній владі утвердитися на українських землях. Основними засобами діяльності УВО стали пропаганда й терор. Від 1927 р. функціонував друкований орган УВО — часопис «Сурма», який нелегально розповсюджували у Західній Україні. Наприкінці 20-х рр. УВО зближується з молодіжними націоналістичними організаціями, в результаті чого виникає Організація Українських Націоналістів (1929р.). Після створення ОУН УВО ще існувала автономно, процес її влиття остаточно завершився 1932 р. Саме поєднання бурхливої молодечої енергії та досвіду ветеранів воєнних дій дало небезпечну для ворогів вибухову суміш — ОУН. А Є.Коновалець, який очолив ОУН, став своєрідним містком між двома поколіннями борців. «Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» — цю клятву виголошували тисячі юнаків і дівчат, які ставали до лав ОУН. Пік діяльності ОУН припадає на 1933–34 рр., час, коли виконавчий орган очолив Степан Бандера. Саме під його керівництвом проведено гучні пропагандистські акції — «шкільну» (масова відмова учнів від навчання польською мовою, вимога повернути українських вчителів) і антимонопольну (бойкот тютюнових та алкогольних виробів, на які існувала державна монополія).

Після вересня 1939 р. західноукраїнські землі опинилися під радянською окупацією, саме тоді розгортається робота з підготовки бойовиків: на спеціальних вишколах опановували зброю, студіювали топографію та криміналістику, вчилися фотографувати. Вишколені члени ОУН групами по 5–20 осіб пробивалися через німецько-радянський кордон (пробоєві групи).

Очевидно, що ОУН стала мішенню «№1» для НКВС. На лаві підсудних знову, як і в польські часи, опинилися тисячі молодих людей, що своїм життєвим кредо обрали гасло «Воля або смерть».

Аби залякати населення й позбавити ОУН підтримки, суди виносили максимально жорстокі вироки. ОУН витримала це протистояння, зберегла свою структуру, а численні втрати зуміла компенсувати новими членами. Але організації було завдано дошкульного удару зсередини. В ОУН стався розкол — 10.11.1940 р. виник Революційний Провід ОУН на чолі з С.Бандерою.

Мельниківці були прихильниками політики невтручання, вичікувальної тактики, бандерівці мали революційну позицію. Хто був правий, розсудив час: якщо діяльність ОУН(м.) фактично припинилась 1944 р. — із завершенням німецької окупації, — то бандерівці боролися ще понад 10 років.

22 червня 1941 р. почалася німецько-радянська війна. ОУН підняла збройне повстання. Повстанці діяли на теренах 70 районів західних областей України, їм деколи вдавалося захопити владу ще до приходу німців. Загалом в останні дні червня у тюрмах Західної України знищено близько 22 тис. осіб. Залишивши такий слід, радянська влада відступила. У Львові націоналісти оголосили Акт відновлення Української держави, не обмежилося Західною Україною: на схід вирушили тисячі молодих людей, об’єднаних у похідні групи. Активна діяльність націоналістів не вписувалась у плани Німеччини. 15 вересня 1941 р. почалися масові арешти, арештували С.Бандеру, Я.Стецька та інших керівників ОУН. З огляду на це, керівництво ОУН вирішило повернутися до підпільних форм діяльності.

Молодь утечею рятувалася від примусового вивезення. Подекуди вони організовувалися в групи, щоб збільшити шанси на виживання, старалися здобути зброю. Щоб утримувати місцеве населення у страху, окупанти спалювали села. Це було чи не найвагомішим стимулом для швидкого розвитку самооборонного руху. Втримати це було неможливо, тому оунівці вирішили організувати й очолити його. Так виникла УПА.

У Косові першим повітовим провідником ОУН був Володимир Максим’юк (1919–2002). Багато членів легального товариства «Каменярі» (організованого М.Горбовим) належали тоді до ОУН. У довіднику «Реабілітовані історією» є дані про 27 членів ОУН з Косова, ув’язнених у 1939–41рр., вони майже збігаються зі списком ув’язнених «каменярів». Після арешту за Польщі В.Максим’юка, керівництво організацією перейняв Дмитро Мартинюк. Членами ОУН у Косові були: І.Кошак, І.Фокшей, М.Фокшей, Р.Дзюбей, Ю.Никорак, О.Соболь, Сорюк, М.Срібняк-Павлій, І.Кабин.

Підготувала Віра РАК — за матеріалами музею визвольної боротьби.

«Гуцульський край», №5, 1.02.2019 року

Share