Олександр Бондаренко: 21 лютого 2015 року в Прикарпатському університеті проходив ІІ обласний етап Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт МАН України. Цього року команда з Косівського району виступила достатньо вдало, зайнявши декілька призових місць. Зокрема, Кіщук Максим зайняв третє місце в секції історичного краєзнавства з надзвичайно актуальною на сьогодні роботою «Боротьба УПА з радянськими силовими органами на Косівщині 1944–1956 рр.». Приклад Максима показує наявність патріотичної молоді в нашому суспільстві, а значить ідея сучасної, процвітаючої України має шанс бути реалізованою. Слава Україні!

Український національно–визвольний рух періоду Другої світової війни за своєю сутністю є унікальним явищем, адже понад 10 років без допомоги з–за кордону зміг протистояти одразу двом тоталітарним режимам – нацизму та комунізму, а в пік своєї могутності УПА досягала до 100 тисяч бійців. Актуальність теми полягає у неповному обсягу отриманої досі інформації про боротьбу УПА проти окупаційної влади СРСР на Косівщині.

 

Дана робота надасть змогу краще дослідити протистояння повстанців та радянських силових органів на території Косівського району в другій половині 1940–х – першій половині 1950-х. У контексті чергової агресії Росії проти України на початку 2014 року висвітлення питань національно-визвольного руху є надзвичайно важливим.

Дякую за допомогу Олі Тригуб’як, матеріали з чиєї роботи допомогли в написанні; Назарові Розлуцькому, що люб’язно надав домогу з архівними джерелами.

Міністерство освіти і науки України
Івано–Франківське обласне територіальне відділення
Малої академії наук України

Секція історичного краєзнавства

 

Роботу виконав
Кіщук Максим Іванович,
учень 11–А класу
Косівської ЗОШ I–III с. № 2
Івано–Франківської області

Науковий керівник
Бондаренко Олександр Васильович,
Учитель історії
Косівської ЗОШ I–III с. № 2

ТЕЗИ

  • З моменту свого заснування, 14 жовтня 1942 р., Українська повстанська армія боролась проти кількох окупаційних режимів, в т.ч. проти радянського. Активне протистояння повстанців та радянських силових органів на Косівщині, розпочалося в березні 1944 р., коли до Косова увійшли частини Червоної армії.
  • Опір УПА радянським каральним органам мав свої особливості в різний час. В 1944-1946 рр. повстанський рух характеризується масовістю, протистоянням значних сил з обох сторін. Показовим в цьому плані є бій біля с. Космач, де було розбито загони НКВС та прикордонників. На Косівщині діяли відомі повстанці, наприклад Іван Гречук «Стріла», його родич Юрій Близнюк «Співак» та Мирослав Симчич «Кривоніс».
  • В 1947-1949 рр. УПА переходить до нової тактики – розділення на невеликі групи. В період 1950-1956 рр. повстанський рух на території Косівського району поступово згасає, в результаті репресій радянських силових органів.
  • Актуальність теми полягає у неповному обсягу отриманої досі інформації про боротьбу УПА проти окупаційної влади СРСР на Косівщині. Дана робота надасть змогу краще дослідити протистояння повстанців та радянських силових органів на території Косівського району в другій половині 1940–х – першій половині 1950–х.
  • Мета роботи полягає в аналізі діяльність УПА на території Косівського району в 1944–1956 рр., на підставі документальних джерел та розповідей учасників національно-визвольного руху.
  • Результатом роботи є нові факти про діяльність повстанців (зокрема про І.Гречука, Ю.Близнюка), а також дані про форми боротьби радянських каральних органів проти повстанського руху (особливо в 1950-1956 рр. – на заключному етапі боротьби).

ВСТУП

Український національно–визвольний рух періоду Другої світової війни за своєю сутністю є унікальним явищем, адже понад 10 років без допомоги з–за кордону зміг протистояти одразу двом тоталітарним режимам – нацизму та комунізму, а в пік своєї могутності УПА досягала до 100 тис бійців. На жаль, жорстка політика цензури в Радянському Союзі не давала раніше досліджувати дії українського визвольного руху та розповсюджувати ідею соборності української держави. Зараз, маючи доступ до багатьох розсекречених матеріалів та документів, можна глибше дослідити боротьбу УПА на території України в цілому та на Косівщині зокрема.

Актуальність теми полягає у неповному обсягу отриманої досі інформації про боротьбу УПА проти окупаційної влади СРСР на Косівщині. Дана робота надасть змогу краще дослідити протистояння повстанців та радянських силових органів на території Косівського району в другій половині 1940–х – першій половині 1950–х. У контексті чергової агресії Росії проти України на початку 2014 року висвітлення питань національно–визвольного руху є надзвичайно важливим.

Мета роботи полягає в реконструкції історичної картини протистояння УПА та радянських силових органів на Косівщині в 1944–1956 рр.

Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі завдання:

  1. на підставі документальних джерел, а також розповідей очевидців і учасників національно–визвольного руху проаналізувати діяльність УПА на Косівщині в 1944–1946 рр.;
  2. охарактеризувати особливості протистояння УПА та радянських силових органів на Косівщині в 1947-1949 рр.;
  3. дослідити основні методи боротьби радянських каральних органів проти УПА в 1950-1956 рр.

Наукова новизна роботи полягає у комплексному дослідженні процесу становлення організаційної структури УПА, основних форм та методів діяльності повстанців на Косівщині на основі проведеного аналізу і вивчення наданого матеріалу.

Об’єктом дослідження є український національно–визвольний рух на території Косівщини в 1944–1956 рр.

Предметом дослідження є боротьба УПА з радянськими силовими органами на Косівщині (1944–1956 рр.).

Хронологічні рамки охоплюють період з квітня 1944 р. до 1956 р. Нижня межа – 2 квітня 1944 року – дата приходу радянських військ на територію Косівщини. Верхня межа – 16 лютого 1956 року – день завершення останнього судового процесу над вояками УПА.

Територіальні рамки дослідження визначаються Косівським районом, що в 1944–1956 роках включав сьогоднішні Косівський та Верховинський райони Івано–Франківської області.

Серед основних матеріалів, використаних у роботі, слід відзначити книгу Ігоря Пелипейка «Містечко над Рибницею», в якій описується історичне минуле Косова, в тому числі і діяльність національно–визвольного руху; книга Михайла Андрусяка «Брати грому», яка відкриває сотні імен, прізвищ учасників українського руху Опору; збірники «Українського визвольного руху», в яких детально описується Українська повстанська армія, починаючи від причин створення і до припинення боротьби; архівні документи Косівського району за 1943–1952 рр, а також документи, надані косівським філіалом обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і додатків. Перший розділ розповідає про діяльність УПА на Косівщині в 1944–1946 рр. до розділення на малі групи і переходу повстанської армії у підпілля. Другий розділ: 1946–1950 рр. до вбивства генерала Шухевича. Третій розділ, що описує події 1950–1956 рр., є завершальним і розповідає про дії УПА до цілковитого припинення боротьби на території Косівського району.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що надана мною інформація може бути використана серед різного типу кіл учнів шкіл, гімназій, коледжів, а також студентів ВНЗ для детального вивчення та черпання інформації для подальшого написання рефератних та доповідних робіт на цю тематику.

РОЗДІЛ І.  ДІЯЛЬНІСТЬ УПА НА КОСІВЩИНІ В 1944—1946 РР.

Впродовж Другої світової війни на територіях багатьох країн тривав рух опору проти окупаційної влади ІІІ Рейху і СРСР. Оскільки спочатку німецькі війська захоплювали значні території, просуваючись далі на Схід, рух Опору спочатку боровся проти німців. Німецьке командування вело жорстку політику «нового порядку», яка негативно вплинула на життя місцевого населення. Ось чому при контрнаступі Червоної армії з 1942 по 1945 роки люди сприймали радянських вояків як «визволителів». Але політика репресій керівництва СРСР посилювала антирадянські настрої та сприяла кількісному збільшенню українського національного руху Опору.

Навесні 1944 року радянські війська увійшли в Західну Україну, і вже 31 березня 1944 р. Косів було захоплено Червоною армією, а гірський терен за містом — угорцями. До самого літа місто перебувало на лінії фронту, але після довгих боїв, по причині яких Косів був схожий на руїну, було вдруге встановлено радянську владу, яка розправлялася з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації «ненадійних елементів». Косів не перебував у епіцентрі боротьби між Українською повстанською армією та військами комуністичного режиму, таким місцем на території району був Космач.

У місті ж був розквартирований гарнізон внутрішніх військ, які регулярно чинили каральні операції та облави по селах та присілках району. Тут розташовувався відділ НКВС, була камера попереднього ув’язнення, проводилися допити, сюди звозили вбитих і поранених упівців. Убитих складали просто на тротуарі біля будинку НКВС (тепер там гімназія) для впізнання. Полеглих у боях і закатованих у КПЗ закопували тут-таки, на подвір’ї, на глибині 40–50 см або на Міській горі.

На розі Пістинської вулиці (тепер вул. О.Кобилянської) прилюдно вішали схоплених повстанців. У 1945–1947 роках сутички між боївками УПА та силовими органами радянської влади відбувалися майже щодня. Тож у Косові по декілька разів на тиждень ховали загиблих «внутрєнніків» та членів радпартактиву, які ставали жертвами відплатних дій упівців.

Для ліквідації УПА радянські війська організовували блокаду величезних територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянські пропагандисти також розпочали активну антинаціоналістичну кампанію. У листі секретаря Косівського РК КП(б)У Дерев’янка до секретаря Станіславського ОК КП(б)У Слоня зазначається, що в ніч на 26 вересня 1944 р. повстанці здійснили напад та вбили 9 партійних діячів в селі Смодна, а також висловлюється занепокоєння зростанням націоналістичного підпілля в Косівському районі.

Після захоплення території району радянськими військами найбільше протистояння  відбувалися між бандерівцями та прибічниками радянської влади. Наприклад, наприкінці 1944 р. повстанці захопили голову сільради с. Соколівки Синчука Івана Лукича, голову сільради с. Яворова Банака Василя Пилиповича. Було вбито голову сільради с. Черганівка Рибтика, голову сільради с. Хімчин Бабчука. Загалом було захоплено близько 70 чоловік , частина з яких влилася в УПА, а решта була приречена на смерть.

Невід’ємною частиною історії УПА був бій за одну з повстанських столиць – за Космач. Взимку 1944–1945 років тут було розташовано 19 сотень УПА. Весь район села з довколишніми поселеннями — це була територія, контрольована виключно повстанцями УПА, яка сягала на північний захід до сіл Березових, на північний схід — приблизно до Пістиня і на схід – до Яворова. У цей час Космач був вишкільною базою для повстанців, звідки вони робили напади на станиці НКВД та інші більшовицькі підрозділи, здобуваючи для своїх відділів одяг, взуття і амуніцію. Під час того зірвали 6 мостів на залізничних і шосейних шляхах до Коломиї. Можна сказати, що це була окрема «Космацька повстанська республіка». Радянське командування не могло цього допустити. У бої за Космач, що відбувся 30 грудня 1944 р., за даними Центру дослідження визвольного руху,. з боку ж повстанців брали участь місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», «Гуцульський» і «Перемога», а також сюди передислокувався з Калущини курінь «Скажені» Павла Вацика–Прута (який замінив пораненого курінного Різуна).

Керували куренями на той час такі командири, як Дмитро Гах «Скуба» («Гайдамаки»), Андрій Злобін «Лісовий» («Карпатський»), Дмитро Горнякевич «Книш» («Гуцульський»), Тарасенко «Степовий» («Перемога») [20]. Усі вони були призначені для Військового округу ВО–4 «Говерла», який на той час входив до складу формування УПА–Захід, створеної на базі частин Української народної самооборони (УНС). Всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. З радянського боку брали участь дивізія НКВС, а також 31, 33 і 87 загони прикордонників та деякі інші радянські формування Очевидно, на один із таких вище зазначених прикордонних батальйонів натрапила «Березівська» сотня, в якій сотенний Мирослав Симчич «Кривоніс» керував 3–ю чотою [22]. Разом з сотнею Ґонти березуни за одну добу знищили радянський батальйон. У цьому бою був тяжко поранений командир «Березівської» сотні Негрич Дмитро «Мороз». Він передав команду Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно зупинив наступ ворога і довів бій до переможного кінця.

Сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВС увійти. Згодом повстанці оточили село. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас амуніції, «енкаведисти» подали радіограму в Станіслав в штаб дивізії з проханням підкріплення, адже вони вже не мали чим захищатися і згодом капітулюють. Українська розвідка перехопила це повідомлення. Із штабу відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити цього.

Поки велися бої за Космач, кілька повстанських сотень стало заставами на підступах до села влаштовувати засідку для підкріплення більшовиків. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір і перекрити дорогу з Яблунова. Відповідальним за проведення операції був призначений  М. Симчич «Кривоніс», адже сотенний «Юрко» був з Тернопільщини і не знав місцевості. Умови були ідеальні для удару. Повстанці дислокувались дугою на схилах над дорогою, замаскувавшись у снігу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, понад 20 автоматів, гармата «бронебійка», 15 напівавтоматичних рушниць, а решта – карабіни і гранати. Загальна чисельність «Березівської» сотні на 1944 р. – 180 стрільців. Зранку з’явилася колона НКВС: 12 вантажівок–студебекерів із солдатами і одна легкова машина, в якій, судячи з усього, сидів командир дивізії генерал–майор Микола Дергачов. За 2,5 години повстанці знищили майже всіх – 405 солдатів та офіцерів НКВС. З боку УПА загинуло всього 12 упівців і поранено 18. У бою загинув Дергачов, а радянська влада, аби зменшити втрати, понизила його у званні з генерал–майора до підполковника [23].

Участь «Березівської» сотні в УПА ще відзначена у січні 1945 р., коли її силами було розбито полк радянських каральних військ НКВС, а восени 1945 р. відбувся тригодинний бій за село Вижній Березів, де зазнав поразки елітний загін радянських військ – так звані «чорної рубахи». Взагалі, «Березівська» сотня була однією з найбоєздатніших військових частин УПА [21].

Попри радянську окупацію Галичини УПА продовжувала зростати у кількості. У 1945 р. вона мала більше бійців ніж могла озброїти (близько ста тисяч). Активна діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації армії, а з другого – тим, що радянських військ того часу на Західній Україні було обмаль [14, c. 60].

На початку 1945 року радянські війська робили численні напади на боївки УПА, під час яких було забрано багато харчів, амуніції. Також використовувалась психологічна зброя – «енкаведистів» переодягали у форму повстанців, забрану у вбитих упівців і ходили, вбиваючи людей чи забираючи в них продовольство.

У боях загинули або покінчили самогубством, щоб не потрапити до рук «енкаведистів», близько сорока повстанців–косів’ян. Микола Балагурак «Мороз», станичний Косова, оточений на горищі стайні на Москалівці, хворий на тиф, підірвав себе гранатою. Так вчинили і Михайло Балагурак «Матрос» у криївці на Голиці, Михайло Юзевич у Бабині. Юрій Близнюк, Юрій Волощук, Микола Матійчак, Роман Тодорук застрелились. Згоріла медсестра Марія «Нуня» Кошак: її спалили у стодолі разом з пораненими стрільцями, яких вона доглядала. У боях загинули медсестра Нуся Бернадська, вояки і підпільники ОУН Юрій Бович, Юрій Довбенчук, Роман Дзюбей, Федір Миколайович і Федір Михайлович Кіящуки, Федір Когут, Іван Лелет, Іван Ошудляк, Ганна Павлик, Василь Ромашок, Михайло Сорохан, Антін Фокшей, Іван Шведюк, Калина Шведюк та Роман Юсипчук.

8 березня 1945 року капітуляцією Німеччини закінчилася радянсько–німецька, або як її характеризували в радянській історіографії, Велика Вітчизняна війна. Але для багатьох українців Велика Вітчизняна війна ще не закінчилася. Усе ще тривала боротьба проти радянської окупації. Побоюючись великого опору на території Західної України, радянське командування почало повне знищення повстанців.  Від 18 жовтня 1945 року, з нагоди першої річниці визволення УРСР від німців, розпочалась так звана «велика блокада» теренів, у яких діяли загони УПА. Наступ на упівців тривав півроку — до весни 1946 року. У частинах НКВС, які блокували цілі райони дій повстанців від р. Дністер на сході і включно Дрогобиччину (захід), нараховувалось 150 тисяч сталінських посіпак. Військовий округ «Говерла», яка охоплювала названу територію (включаючи і ТВ–22 «Чорний ліс») могла протиставити ворогу 38 бойових сотень УПА. Їх чисельність становила 6 тисяч вояків і старшин [23].

Велика блокада завдала значних втрат відділам УПА. На теренах ВО «Говерла» (командир майор Микола Твердохліб «Грім») їх чисельність зменшилась на 60% від свого початкового складу. Для забезпечення свого існування і продовження боротьби керівництво УПА дала наказ до початку зведення особливих підземних сховищ – криївок, магазинування зброї, харчів та амуніції. Майстром у будівництві цих сховищ був Михайло Ткачук «Лебідь», місцем дислокації якого було село Шешори. У його криївці були всі умови і зручності: книги, радіоприймач, протічна вода й каналізація; також вона була непомітною.

У 1946 році УПА вже ділилась на малі групи, підпільні загони, переходячи від великих з’єднань і куренів до окремих малих угруповань. Великий український рух переходить у підпілля, але не припиняє своєї боротьби, показуючи, що український повстанець стоятиме на своєму до самої смерті. Перейшовши в глибоке підпілля, український повстанський рух своїх збройних акцій не припинив, змінився тільки їхній характер [15, c. 28].

Одне з найвідоміших імен косівських повстанців – Іван Гречук «Стріла». Народився в Косові в 1926 р. У 1944 р. пішов добровольцем в УПА. Спочатку відбув вишкіл у старшинській школі «Грегіт» (село Снідавка прис. Межеріки), отримав звання чотового та псевдо «Стріла». Був чотовим сотні «Недобитого» (Юліана Матвієва). Після її розформування Іван Гречук потрапив у боївку свого «вуйка» – Юрія Близнюка «Вітра». У ніч на 22 липня 1945 р. Іван та Юрій зайшли до дому матері. Там вони провели деякий час, а згодом пішли на урочище Каменистий, де мали зустріти повстанців з Коломийщини. Там «енкаведисти» та стрибки під командуванням майора Сорокіна та лейтенанта Куріцина влаштували засідку і у нерівному бою його підстрелили [див. Додаток А]. Коли Іван ще не був мертвий, з нього знімали одяг, забрали автомат, пістолет, бінокль. Ще живе тіло прокололи штиками. Потім підпалили бункер і вкинули знесиленого Гречука у вогонь. Так відомий косівський боєць УПА Іван Гречук «Стріла» загинув у віці 19 років. Його тіло ще три дні не могли поховати через те, що заважали «енкаведисти». Могилу тричі нищили вороги, але вона виростала знову. На початку 1990–х рр.. її було освячено за християнським обрядом.

Таким чином, боротьба УПА проти радянських органів влади в 1944–1946 роках характеризувалась масовістю націоналістичного руху та відносно успішними військовими діями. Попри переважаючу чисельність радянських силових органів, подолати опір УПА на території Косівщини в даний хронологічний період СРСР так і не вдалося.

РОЗДІЛ ІІ. БОРОТЬБА ПОВСТАНЦІВ З РАДЯНСЬКИМИ СИЛОВИМИ ОРГАНАМИ В 1947–1949 РР.

Довготривалий та потужний наступ радянських військ, а також «Велика блокада» завдали значних втрат УПА та призвели до загибелі ключових командирів загонів. У червневих акціях 1946 року відділення 81, 84 і 85 (ТВ–21 «Гуцульщина», що входив до ВО–4 «Говерля», групи УПА – Захід) мали втрати зброї і амуніції (разом витрачено понад 10 кулеметів). Брак харчів, постійне виснаження значно вплинули на стан здоров’я повстанців. Деяких хворих (в основному на туберкульоз) відпускали та переводили в резерв. Поранені розміщувалися в лісі під опікою санітарних відділів, відчувався сильний брак медикаментів і харчів для хворих. Внаслідок втрат під час боїв з противником, поранень і хвороб особовий склад армії у 1946 р. скоротився на 40%, що призвело до зниження ефективності бойових дій. Проблематичним став зв’язок між командуванням та окремими частинами. У другій половині 1946 – першій половині 1947 рр. була проведена велика реорганізація УПА. У зв’язку з прибуттям з Росії на Прикарпаття полків НКВС Головна Команда УПА вирішила розділити великі формування на дрібні мобільні загони. Станом на початок 1947 р. в Косівському районі діяли районний провід ОУН – «Ненаситець» (2 чол.), районна СБ – «Рись» (11 чол.), місцева СБ – «Відважний» (7чол.), кущ самооборони (в підпорядкуванні «Рисі») – «Славко» (5 чол.), станиці «Гриви» і «Гая» (11 чол.), повстанців–одинаків  – 18 чол [10, c.127].

Під час великої блокади МВС провело повальні арешти національно свідомого жіноцтва. Жінки самовіддано працювали медсестрами, санітарками в польових шпиталях, друкарками, зв’язковими, пропагандистами, провідниками різних ступенів у жіночій мережі ОУН. У час великої блокади вони проявили себе в розвідувальній праці, при доставці повстанцям харчів, медикаментів і зброї. Багато з них загинуло в боях, у катівнях або самі наклали на себе руки, щоб не потрапити живими ворогам. Серед них Марія Парахоняк «Орися», районовий провідник жіночої мережі ОУН Болехівщини: Олена Юзьків «Чуйна», її наступниця; Ірина Юзьків, секретар–друкарка окружного провідника «Бориса»; Марія Німа, член Крайового проводу ОУН; «Тамара», районовий провідник СБ Галицького району та багато інших. У цей період Начальна Команда робить різного роду політичні акції, допомагає голодуючим на Сході, практикує шкільну акцію (проти набору української молоді до шкіл фабрично–заводського навчання та участі в комсомольських та піонерських організаціях), бореться проти депортації, колективізації, поширює підпільну літературу. Але діяльність УПА не обмежувалася лише політичною і пропагандистською діяльністю [16, c.40].

У 1947 р. на території Косівщини підпільні повстанські загони провели 18 збройних і політичних операцій проти радянської влади. Основні сили були кинуті на радянські силові загони МВС–МДБ, послані саме для знищення повстанців. 16 лютого в с. Шипіт упівці знищили 2 «енкаведистів», серед яких був капітан. Через 4 дні в с. Брустури вояки відділу ім. Богуна атакували радянських силовиків, що крали сіно. Трьох грабіжників вбито, 1 поранений, решта втекли. Це вказує на те, що повстанці були саме на боці звичайних людей, а не «розбійниками», якими їх прагнула зобразити радянська пропаганда. 17 березня 1947 року в с. Гуцулівка було ліквідовано дільничого МВД Михайла Кушнірчука. 23 березня в с. Бабин група упівців відділу «Сурма» зробила засідку, в результаті якої було вбито 3 «енкаведистів», а також здобуто зброю. 1 квітня в с. Великий Рожин підвідділ на чолі з «Залізняком» ліквідував 3–х більшовиків, а згодом натрапив на двох радянських провокаторів, що під виглядом повстанців знущалися над населенням. Одного було вбито, іншого взято живцем. 4 квітня в с. Нижній Березів підвідділ УПА під командуванням ройового «Хитрого» провів напад із засідки, в якому було знищено 2–го секретаря партії з району Саренка та спіймано начальника паспортного столу Сергієнка з інспектором держстраху Сковронського. Інші ж сталінські бандити втекли. 6 квітня в с. Прокурава повстанці відділу «Сурма» ліквідували дільничого МВД і начальника «стрибків». У с. Люча 18 квітня упівці спіймали дільничого міліції Кузенка. Цього ж дня зазначений вище відділ «Сурма» зробив засідку на «енкаведистів» в с. Пістинь, під час якої було знищено п’ятьох радянських силовиків і більшовицького агента, що був головою сільради. Наступного дня той же відділ «Сурма» ліквідував дільничого МВД в с. Люча. Також було зроблено засідку 21 травня на шляху Яблунів–Космач. На відміну від більшості попередніх засідок, в цьому бою повстанці зазнали втрат – загинув один упівець. 3 червня в с. Шипіт підвідділ командира «Вихора» зробив засідку на «енкаведистів», результатом якої стала ліквідація  3–х більшовиків і полон 2–х. Проаналізувавши ці та багато інших боїв можна зробити висновок, що однією з основних тактик нападу УПА в 1947 р. і пізніше в Косівському районі була засідка. Були винятки, але здебільшого напад із укриття був запорукою успішної ліквідації більшовицьких силових органів [11, c. 341].

З боку ж більшовицької влади виявляються наміри придушити повстання всіма методами – починаючи від пропаганди і закінчуючи силовими акціями. У квітні–липні 1947 р. відбувалася операція з переселення непольського (здебільшого українського) населення з південно–східних регіонів Польщі на північні та західні території, що раніше входили до складу Німеччини. Під час цієї операції, що мала назву «Вісла», було ліквідовано близько 3,5 тис. українських збройних формувань, убито майже 8 тис. бійців руху опору. Це також завдало великої шкоди УПА [10, c. 140]. 12 листопада 1947 року в селі Річка в бункері було вбито станичного Тараса Пітеляка «Бульбу» і його зв’язкову Марію Гриштяк. 19 грудня того ж року в селі Яворів викрито 3 бункери, вбито повстанця із кущової боївки «Славка», Федора Ковальчука «Сокола». 20 грудня в селі Снідавка в домі Кіщука Івана Марковича було вбито 3 повстанців із сотні «Вихора» – «Чорний», «Чабан» і «Бджола».

На початку 1948 року чисельність упівського підпілля на території району складала 50 вояків. Діяли на той момент надрайонний провід, районний провід, районна боївка СБ, три кущі з кущовими боївками, групи із сотень «Білого» і «Вихора». Відповідальними за ліквідацію повстанського підпілля були начальник РВ МГБ Штепа і начальник РВ МВД Гончаров, які виявляли місця переховування повстанців і проводили військові операції. Районна боївка СБ діяла у всіх селах району. Для її ліквідації за нею закріпили РПГ 10 чол. під керівництвом оперуповноваженого РВ МГБ лейтенанта Каргалова і д/у РВ МВД Пєтухова. Агентурну розробку учасників районної боївки СБ вів Філатов, який надавав дані військовій групі [14, с. 78].

У 1948 р. окремі відділи УПА оперували тільки в групі «Говерля», але то вже були залишки колишніх сотень. Сотні, як звичайно, складалися з двох чот по два рої в кожній, а більшість стрільців були досвідченими підстаршинами. Влітку та восени 1948 р. були демобілізовані і ці кадрові сотні. У 1949 р. на Станіславщині залишилась одна 59–та сотня. У червні 1949 р. ця коломийська сотня — остання військова одиниця УПА на Станіславщині — здійснила останній рейд за межі України (в Румунію) під проводом командира відтинку сотника Петра Мельника — «Хмари».

Завдяки вищезгаданим діям радянських силовиків було вбито 24 повстанці, а арештовано 15, з мирного населення загинуло 10 осіб. У лютому комуністи розстріляли сім’ю Михальчуків з с. Яворів, секретаря комсомолу у с. Смодна Пантелея Гончаренка; у березні Івана Девдюка, члена колгоспу з с. Вербовець; у травні з того ж села Михайла Гринюка, Івана Пасайлюка; Лук’яна Кіщука з с. Снідавка і Миколу Гуменюка з с. Яворів; в червні Михайла Богатчука, голову колгоспу ім. Шевченка.

Наказом Головного Командира УПА 3 вересня 1949 р. були розформовані останні бойові відділи та штаби. Вояки та старшини УПА перейшли в збройне підпілля [13, c. 23]. Борючись з ним, загони НКВС не відмовлялися від силових методів. З часом силовики почали застосовувати менш традиційні прийоми: використовували агентуру, дезінформацію та новітню техніку. Кожне село в оперативних планах МГБ було поділене на дільниці по 10 дворів, на кожну дільницю вербували двох сексотів (від рос. «секретный сотрудник» – секретний співробітник). З 1950 р. почали використовувати радіоапаратуру для зв’язку з агентурою. В окремих селах стояли постійні гарнізони по 30—40 осіб. Для знищення підпілля більшовики застосовували бактеріологічну зброю: вірус тифу та сифілісу. Один з випадків: взимку з 1947–го на 1948–го рр. сексот запустив тифозних вошей у білизну, яку прала для підпільників його сестра в Солотвинському районі . У результаті перехворіли тифом 16 людей, які зимували в одній криївці. Протягом 1949 р. упівцями було здійснено 3 напади на силовиків на території Косівського району. 16 серпня 1949 в с. Вербовець повстанцями із райпроводу «Гонти» за співпрацю з більшовиками було вбито 2 людей (Худак Іван Миколайович  і Григорчук Марія Миколаївна) за співпрацю з більшовиками. Цього ж дня  упівці здійснили напад у с. Яворові на групу радпартактиву разом із о/у РВ МГБ  Галієм. У перестрілці загинув один повстанець, якого так і не вдалося опізнати. На кінець 1949 р. діяли ще такі повстанські організації: райпровід і боївка СБ (12 чол.), Кущ №2 (12 чол.), станиця с. Яворів (4 чол.), станиця с. Хімчин (5 чол.), станиця с. Пістинь (6 чол.), станиця с. Микитинці (2 чол.), станиця с. Старий Косів (3 чол.).

Великої шкоди завдавало і те, що у багатьох місцях після розгрому міської і сільської підпільної мережі ОУН зменшився її вплив на стрільців УПА, порушилась скоординованість акцій. Багато боївок, залишившись без політичного керівництва, діяло на свій розсуд, їх члени (а це здебільшого були прості селянські хлопці) діяли шляхом зведення особистих рахунків.

Надзвичайно ускладнилася тоді і проблема харчування членів ОУН—УПА. На початок 50–х років на західноукраїнських землях насильницькими методами було завершено колективізацію сільського господарства. Це призвело до зубожіння всього населення, внаслідок чого воно неспроможне було задовольнити потреби ОУН—УПА в продовольстві. Єдиним джерелом добування харчів стали радянські магазини і колгоспні продовольчі склади.

Тепер замість масових боїв, облав великими силами, практикованих раніше, органи МВС—МДБ застосовували так зване «прочісування», «розроблювання» провідних членів збройного підпілля. Прочісування полягало в тому, що невеликі відділи МВС—МДБ, звичайно 1—5 сотень, оточували несподівано ліс чи село і за допомогою собак обстежували кожен кущ, кожну хату і мало не кожну п’ядь землі. «Розроблюванням» керівних членів збройного підпілля, кожного зокрема, займалися вищі чини МДБ, маючи для цих потреб цілий штат співробітників. Завдання «розроблювання» полягало у вивченні особи даного командира, його звичок, родинних відносин, приватного життя, улюблених місць перебування тощо, і на підставі цього вибирався спосіб, який повинен був привести до фізичного знищення такого командира шляхом нападу, засідки або якоїсь провокації. НКВС також вдалося проникнути в мережу ОУН та УПА. Окремі повстанці стали зрадниками [9, с. 341].

Отже, боротьба УПА проти радянських органів влади в 1947–1949 роках вже не відзначалась масовістю та відносно успішними військовими діями. Натомість почався опір у підпіллі та поділ на малі групи повстанців. Проте боротьба не припинялась.

РОЗДІЛ    ІІІ. ПРОТИСТОЯННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ З РАДЯНСЬКИМИ КАРАЛЬНИМИ ОРГАНАМИ У 1950–1956 РР.

5 березня 1950 р. в с. Білогорща під Львовом, оточений спецвідділами МДБ, яких навмисно прислали з Києва, загинув Головний Командир УПА генерал–хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Про це шеф МДБ Абакумов одразу ж повідомив Сталіну. Після смерті Р.Шухевича його пост зайняв полковник Коваль (Василь Кук).

Вбивство генерал–хорунжого Романа Шухевича завдало непоправної втрати повстанському руху. Хоча окремі невеликі загони підпільників продовжували діяти аж до середини 50–х років, ОУН та УПА в Україні перестала існувати як організація саме з 1950 р. після смерті Шухевича.

Із грудня 1949 р. по квітень 1950 р., за даними постанови бюро Косівського РК КП(б)У, активних дій на території району упівці не вели. До того часу іще були живі провідник Поленюк «Ненаситець» із с. Соколівка, «Червоний» із с. Хімчин, «Дзвін» із с. Пістинь, «Співак» із с. Москалівка [1].

На початку 1950–х повстанці на території Косівського району переходять до тактики індивідуального терору проти радянських силовиків та партфункціонерів. 9 травня 1950 р. в с. Старий Косів убито члена ВКП(б) Срібняка. 22 травня цього ж року в с. Микитинці смертельно поранено комсомольця Рибака і поранено ще 2 людей з партактиву. Оперуповноважений Мукасєєв був у стані алкогольного сп’яніння, тому не виїхав вчасно на місце події [2]. За час від 26 травня по 6 червня 1950 р. був тільки один прояв діяльності УПА – у Рожнові. При цьому кількість загиблих упівців – 11, спійманих – 5, арештованих учасників підпілля – 77. У с. Рожнів, смт. Кути, с. Розтоки, с. Тюдів та с. Великий Рожен знищено оунівських організацій в загальному – 6 [5].

За липень 1950 р. у районі зафіксовано 3 прояви опору: в ніч на 17 липня в с. Черганівка в приміщенні сільського клубу ліквідовано співробітника міліції Козлана, 16 числа того ж місяця  на кордоні сіл Соколівка і Річка в лісі вбито співробітника міліції Шмадюка, а за два дні від того в с. Річка розгромлено сільраду та клуб. В усіх випадках повстанці зникли безкарно [3].

За протоколом закритих районних партзборів від 3 червня 1952 р., загальна чисельність повстанців на території сіл Шепіт, Яворів, Соколівка і Бабин – 22. Діяли рештки надрайонного, районного і двох кущових проводів [4]. Ще кілька збройних проявів УПА виявлено в 1956 р. У ніч на 15 травня в с. Уторопи тяжко поранено в ногу оперуповноваженого по держзайму, працівника РВ МВД Григорія Бондаренка [6]. 1 червня вночі за півтори кілометри від с. Яблунів тяжко поранено в руку уповноваженого РВ МВД Захарова. Він відкрив вогонь у відповідь, убивши одного повстанця [7].Наступної ночі у с. Баня–Березів 6 упівців пограбували сільмаг. На території Печеніжинського району більшовики спіймали двох людей, що напали на Захарова [8].

Деяка інформація про суди над людьми, пов’язаними з УПА:

У с. Космач за співпрацю із УПА та участь у ній засуджені: 20 листопада 1950 р. заарештований Василь Кіращук «Тихий», член ОУН, вояк УПА (боївка «Бульби»). Засуджений 15 лютого 1951 р. на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах. 15 грудня 1950 р. заарештована Марія Клапцуняк за переховування членів ОУН. 19 березня 1951 р. засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. 7 січня 1951 р. заарештований Микола Линдюк за постачання продуктів УПА. 14 березня наступного року засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. 8 січня 1951 р. заарештовано Палія Клапцуняка, зв’язкового станиці ОУН. Вирок той же, що у решти випадків. 8 червня 1951 р. заарештована Марія Варцаб’юк, розвідниця станиці ОУН, збирала продукти для УПА. Засуджена 21 липня того ж року на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. Цього ж дня заарештований Семен Варцаб’юк за постачання продуктів УПА. 27 липня засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. 8 червня 1951 р. заарештовано члена ОУН Параску Вагелюк «Зірку», дружину упівця Юрія Варцаб’юка «Орла», засуджена 27 липня 1951 р. на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах. 6 липня 1952 р. заарештована Марія Боб’як, кур’єр станиці ОУН, постачала УПА продукти. Засуджена 20 серпня 1952 р. на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. 4 липня 1953 р. заарештований Олексій Вагелюк за переховування вояків УПА. Засуджений 16 травня 1953 р. на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. Отже, у с. Космач за співпрацю з УПА основним вироком було позбавлення волі на 25 років та конфіскація майна [26].

Засуджені з села Великий Рожин: Семен Ілюк, заарештований 11 червня 1950 р. за збір продуктів для УПА, засуджений 13 липня цього ж року. 15 червня 1950 р. заарештована Олена Максим’юк за збір продуктів для УПА. 28 вересня 1950 р. засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах. 24 січня 1951 р. заарештований Василь Копильчук «Карий», член ОУН. 3 травня засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. 22 лютого 1951 р. заарештована Василина Луканюк, інформатор ОУН. Засуджена 7 квітня на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах. 20 липня 1951 р. заарештована Ганна Шкрібляк за заготівлю продуктів для УПА. Засуджена 11 жовтня на 10 років позбавлення волі та 3 роки пораження в правах з конфіскацією майна. 8 грудня 1952 р. заарештований Дмитро Олексюк, інформатор ОУН. Засуджений 14 січня 1953 р. на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна [25].

Засудженні з села Кривоброди: 22 червня 1950 р. заарештований Михайло Романюк за переховування членів ОУН у криївці. Через два місяці засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. 23 червня 1950 р. заарештований Василь Якібчук, інформатор станиці ОУН, розповсюджував націоналістичні листівки. Засуджений 27 січня 1951 р. на 10 років позбавлення волі. 15 липня 1950 р. заарештована Мотрона Дручак. 2 вересня заарештована за переховування вояків УПА на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. В один день, 26 травня 1951 р. було заарештовано 3 людей: Марія Романюк, доставила воякам УПА 3 літри молока та дві хлібини та за це 29 липня засуджена на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна; Юрій Романюк, мав зв’язок з членами ОУН, розкидав 25 листівок, за що 28 липня засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна; Василь Урбанович, розвідник ОУН, за що 28 липня був засуджений на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна [27].

Із села Город також є список засуджених від моменту вбивства Шухевича. 3 листопада 1951 р. заарештований Лук’ян Пророчук за домогу УПА продуктами, розповсюдження бофонів. 14 січня 1953 р. засуджений на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. Двоє людей було заарештовано 4 квітня 1953 р.: розвідник ОУН Василь Кабин, засуджений 4 лютого на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах; та інформатор станиці ОУН Василь Мойсюк, засуджений 4 лютого 1953 р. на той же строк [28].

Із с. Гуцулівка відомі два імені засуджених: Кирило Куриляк, заарештований 24 липня 1950 р. за збір продуктів для УПА, засуджений 20 січня 1951 Р. на 10 років позбавлення волі; та Михайло Козюк, інформатор станиці ОУН, за що був заарештований 4 серпня 1950 р. та засуджений 30 грудня на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах [29].

Село Вербовець: 5 лютого 1951 р. заарештована Марія Керничук «Зірниця», член ОУН, за що 6 квітня засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах; цього ж дня заарештована Софія Кошак «Люба», постачальниця продуктів для УПА, 6 квітня засуджена на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. В усіх випадках подальша інформація про долю цих усіх людей невідома. Невідомі ні дати, ні причини їхньої смерті [30].

Окрім Івана Гречука, в Косові був ще один знаменитий повстанець, дядько «Стріли» – Юрій Близнюк «Співак». Він був членом ОУН з 1939 р., заступником коменданта боївки СБ, провідник кущового проводу ОУН. 22 липня 1945р. загинув його племінник, Іван Гречук, а самого Юрія прив’язали до коня і потягли з Каменистого на тортури. Оточений чекістами, застрtлився на урочищі Сокири.

Аналіз поданої інформації дозволяє зробити висновок, що більшість засуджених – жінки, причому їх позбавили волі на строк від 10 до 25 років лише за те, що вони постачали продукти воякам УПА. Також багато з них були розвідницями (як і чоловіки) та інформаторами.

9–16 лютого 1956 р. відбувся останній судовий процес на вояками Української повстанської армії на території Косівського району – в Cтаніславі, де було засуджено 9 повстанців. Активна фаза протистояння радянській системі на території Косівського району припиняється. Проте діяльність УПА дала поштовх новим проявам боротьби за незалежну Україну.

Отже, опір УПА проти радянських силових органів не припинявся і після смерті головного її провідника – Романа Шухевича. Значний тиск з боку радянської окупаційної влади та використання широкого спектру методів знищення повстанського руху на Косівщині призвели до поступового згасання та послаблення націоналістичного руху на території краю. На середину 1950-х років УПА припиняє свою діяльність. Проте український рух опору дав приклад для наступних поколінь борців за незалежність України.

ВИСНОВКИ

З моменту свого заснування 14 жовтня 1942 р. Українська повстанська армія безупинно боролась проти польської, угорської, німецької та радянської окупаційної влади попри переважаючу кількість противників та несприятливі зовнішньополіти¬чні обставини. Косівщина була великою частиною національно–визвольних зма¬гань. На території району відбувалися численні бої та знаходились боївки УПА, була своя «Космацька республіка», підвладна певний час лише повстанцям. Одним з найбільших боїв та найбільш переможних для УПА був бій саме за Космач, де ці¬ною найменших втрат було ліквідовано велику кількість більшовиків. Боротьба УПА проти радянських органів влади в середині 1940-х рр. характеризувалась масовістю націоналістичного руху та відносно успішними військовими діями. Радянський уряд змушений був застосовувати значні військові сили для боротьби з повстанцями, проте на цьому етапі опір не був придушений

Косівський район показав приклад того, що УПА була створена для покращення життя українців. Як бачимо з перебігу бойових дій повстанської армії і пропаґандивних її рейдів, патріотичні сили на Гуцульщині чинили значний опір радянській окупаційній владі. Наприкінці 1940-х рр., боротьба повстанців не відзначалась масовістю та значними військовими діями. Натомість почався опір у підпіллі та поділ на малі групи повстанців, що було достатньо ефективним для продовження опору.

Після смерті головнокомандувача УПА Романа Шухевича (Тараса Чупринки), діяльність УПА послабилась, але опір не припинився. Віра людей в необхідність боротьби за незалежність не зникала, тому вони підтримували ціною власної свободи і життя вояків, що боронились від радянської окупаційної влади. Проте значний тиск з боку силових органів СРСР та використання широкого спектру методів знищення повстанського руху на Косівщині призвели до поступового згасання та послаблення націоналістичного руху на території краю на початку 1950 – х рр. УПА за своєю сутністю є надзвичайним проявом людської активності, випадком безпрецедентної організації національно–визвольного руху, яким слід пишатися і враховувати в сучасних політичних умовах в період чергової агресії Росії проти України, в період чергової сторінки боротьби нашої держави за незалежність.

Дана робота є важливою для мого власного саморозвитку та піднесення самосвідомості; результати мого дослідження можуть бути вивчені зацікавленими людьми, в тому числі моїми ровесниками. Українська повстанська армія є для мого покоління прикладом самовіддачі та непохитності, а контексті сучасної агресії Росії проти України розвиток нових борців за незалежність є беззаперечно важливим. Покоління нащадків повстанців, яке вивчало історію УПА, брало участь у Євромайдані (листопад 2013 – лютий 2014 рр.), серед них і мої ровесники, в  т. ч. я. Також справжні герої, по прикладу предків, а саме упівців, зараз захищають українські землі на сході України. Саме тому моя робота має вагоме значення для сучасного покоління молоді.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  ТА ЛІТЕРАТУРИ

Джерела

1)    Постанова закритого засідання бюро Косівського РК КП(б)У від 19 квітня 1950 р. – Державний архів Івано–Франківської області – Ф. П–21. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк.5
2)    Постанова закритого засідання бюро Косівського РК КП(б)У від 26 травня 1950р. – ДАІФО – Ф. П–21. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк.9
3)    Постанова закритого засідання бюро Косівського РК КП(б)У від 29 липня 1950 р. – ДАІФО – Ф. П–21. – Оп. 1. – Спр. 103. – Арк.13
4)    Протокол закритих районних партзборів № 18 від 3 червня 1952 р. – ДАІФО – Ф. П–21. – Оп. 1. – Спр. 132. – Арк.1
5)    Протокол № 22 засідання бюро Кутського РК КП(б)У від 6 серпня 1951 р. – ДАІФО – Ф. 22 – Оп. 1.  – Спр. 92. – Арк. 49
6)    Донесення Станіславському облвійськкому від Яблунівського райвійськкома майора Затоки про теракти українських націоналістів від 17 травня 1956 р. – ДАІФО. – Ф. Р–753. – Оп. 1. – Спр. 136. – Арк. 1
7)    Донесення Станіславському облвійськкому від Яблунівського райвійськкома майора Затоки про теракти українських націоналістів від 4 червня 1956 р. – ДАІФО. – Ф. Р–753. – Оп. 1. – Спр. 136. – Арк. 2
8)    Донесення Станіславському облвійськкому від Яблунівського райвійськкома майора Затоки про теракти українських націоналістів від 6 червня 1956 р. – ДАІФО. – Ф. Р–753. – Оп. 1. – Спр. 136. – Арк. 3

Література

9)    Андрусяк Михайло. «Брати грому»:  Художньо–документальна повість. – Коломия: Видавничо–поліграфічне товариство «Вік», 2005 – 832 с.
10)    Білоус В’ячеслав, Кучер Василь. «Українська меншина в Польщі та Українська   Повстанська Армія»: Альманах “Гомону України”. – 1994 – 150 с.
11)    Вєдєнєєв Дмитро, Биструхін Генадій. «Повстанська розвідка діє точно й відважно…»: Документальна спадщина підрозділів спеціального призначення ОУН та УПА 1940–1950рр. – Київ, 2008 – 568 с.
12)    Гринів Олег. «Українці в роки Другої Світової Війни»: Українська дивізія «Галичина». – Київ, Торонто, 1994 – 103 c.
13)    Киричук Юрій. «Історія УПА». –  Тернопіль, 1991 – 55 с.
14)    Коваль Михайло. «ОУН і УПА у Другій світовій війні»: Документи, матеріали. –  Український Історичний Журнал. – 1994. – №2. – 104 с.
15)    Мірчук Петро. «Українська Повстанська Армія»: Нарис з історії УПА. – Львів   1991 – 448 с.
16)    Мірчук Петро. «Українська повстанська армія»: перевидання. –  Львів, 1993 – 490 с.
17)    Пелипейко Ігор. «Містечко над Рибницею»: Книжка спогадів, розповідей та легенд про Косів. – Косів: Видавництво «Писаний камінь»,  2004 – 572 с.
18)    Сергійчук Володимир. «ОУН–УПА в роки війни»: Нові документи і матеріали. – Київ: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1996 – 496 с.

Інтернет–ресурси

19)    Архів матеріалів та фотографій УПА . Біографії [електронний ресурс] –  http://www.kray.ridne.net/
20)    100 найбільш переможних боїв УПА [електронний ресурс] – http://kalusz.io.ua/s120179/100_naybilsh_peremojnih_bitv_upa_z_radyanskimi_karalnimi_viyskami_nkvd_smersh
21)    «Березівська» сотня УПА. Матеріал з вільної енциклопедії «Вікіпедії» [електронний ресурс] –http://uk.wikipedia.org/wiki/«Березівська»_сотня_УПА
22)    УПА – армія переможець. Сотенний Симчич–Кривоніс та інші. [електронний ресурс] – http://www.pravda.com.ua/articles/2008/03/26/3402153/
23)    Велика блокада 1945–1946 рр.  Загибель командира Різуна [електронний ресурс]– http://www.polka–knig.com.ua/article.php?book=157&article=10560
24)    Бойові дії УПА на Гуцульщині [електронний ресурс] – http://reibert.info/threads/bojovi–diji–upa–na–guculschini.340009/
25)    Члени ОУН, вояки УПА, члени збройного підпілля ОУН, жителі села Великий Рожин, які в боях та концтаборах загинули за волю України [електронний ресурс] – http://kosivart.if.ua/2013/06/10/4106/
26)    Члени ОУН, вояки УПА, члени збройного підпілля ОУН, їхні помічники, — мешканці села Космач, які були засуджені та зазнали більшовицьких репресій [електронний ресурс] — http://kosivart.if.ua/?s=космач
27)    Члени ОУН, вояки УПА, члени збройного підпілля ОУН, жителі села Кривоброди, які були засуджені та зазнали більшовицьких репресій [електронний ресурс] — http://kosivart.if.ua/2013/09/27/4232/
28)    Члени ОУН, вояки УПА, члени збройного підпілля ОУН, жителі села Город, які були засуджені та зазнали більшовицьких репресій [електронний ресурс] — http://kosivart.if.ua/2013/07/19/4151/
29)    Члени ОУН, вояки УПА, члени збройного підпілля ОУН, жителі села Гуцулівка, які були засуджені та зазнали більшовицьких репресій [електронний ресурс] — http://kosivart.if.ua/2013/08/02/4153/
30)    Члени ОУН, вояки УПА, члени збройного підпілля ОУН, жителі села Вербовець, які були засуджені та зазнали більшовицьких репресій [електронний ресурс] — http://kosivart.if.ua/2013/07/05/4128/

Кіщук Максим

Facebook коментарі
Share