До цікавих місць, подій, речей та документів, котрі можна перелічити в селі Яворові Косівського району Івано-Франківської області, належать також збірки світлин Української Повстанської Армії (УПА), котрі якимсь дивом збереглися до наших днів. Одну з них переховувала нерозконспірована спецслужбами СРСР зв’язкова Василина Русинюк-Копчук (у її збірці було 153 сюжети – оригінальні світлини, виготовлені безпосередньо повстанцями й передані Василині на зберігання), а друга була закопана під сушаркою на обійсті Палія Мицканюка присілку Липний (вояка УПА, захопленого чекістами орієнтовно 1947-го року, засудженого і назавжди висланого з села разом з дружиною).

Саме її у червні 1999-го року виявила родина Кіщуків, і школяр Петро Кіщук подбав, аби матеріал зберігся у повному обсязі та був згодом оприлюднений. Це чорно-білі негативи на плівках розміром переважно 6 х 9 см, зроблені, очевидно, так званими середньоформатними камерами (з радянських фотоапаратів такими були камери «Москва»). Всього у склянній банці, знайденій Кіщуками, є 216 сюжетів; виготовлені з цих негативів світлини й відомі зараз під назвою «Яворівський фотоархів УПА».

Родина Кіщуків, які віднайшли закопані негативи УПА

Родина Кіщуків, які віднайшли закопані негативи УПА

Опрацювання цього масиву здійснив фотограф-любитель Василь Гуменюк, який за підтримки низки авторитетних осіб зі Львова організував у 2002-му році виставку яворівської знахідки (її відвідало понад 50 тисяч осіб), презентуючи збірку в багатьох містах і селах України та збираючи інформацію про опізнаних повстанців для публікації книги-альбома, яка вийшла друком у львівському видавництві «Сполом» восени 2005-го року:

Книга-альбом, видана 2005-го року

Книга-альбом, видана 2005-го року

Сюжети «Яворівського архіву УПА», котрі, як показало дослідження фіксувалися щонайменше п’ятьма фотографами в період 1945-1951 років, широко відомі зараз не лише в Україні, але й далеко за її межами.

Цікаво, що окрім власне Гуцульщини, вони знімалися поблизу Коломиї, під час рейду в Румунію 1949-го року на території цієї держави, а також в місцях, котрі важко ідентифікувати – обширна географія доповнюється й таким фактом: окрім вихідців з Гуцульщини, там є повстанці з Тернопільщини, Львівщини, Буковини, Волині, Чернігівщини і навіть… Донеччини. Переконливе свідчення: УПА – це не вузько галицький феномен (як намагається переконувати ворожа українській незалежності пропаганда), а явище загальноукраїнського масштабу,− намагання вирватися з тенет колоніального статусу і побудовати власну державу.

Названа книга-альбом і сюжети «яворівського архіву» добре знані багатьом, але далеко не всім. Зокрема в самому Яворові (де знайдено матеріал) досі не було ані презентації книжки, ані розгорнуто виставки світлин (а в Києві ці заходи були!). Водночас за вісім років, котрі минули з часу публікації, з’явилися нові дані, опізнано десятки досі невідомих повстанців, а ширше ознайомлення з матеріалами дозволило б значно розширити такі відомості, тому будемо раді будь-якій інформації стосовно людей, яких понад 60 років тому зафіксували об’єктиви повстанських фотоапаратів. Зараз, коли готується друге видання «Яворівського фотоархіву УПА» будемо вдячні за кожну вашу звістку (навіть найдрібнішу), адже феномен УПА ще містить дуже багато таємниць.

Як приклад наведемо тут три сюжети, персонажі яких вдалося ідентифікувати лише після виходу книги-альбома з друку завдяки активності Читачів. Невідомі на світлині № 104 опізнані як Іван Хомин-«Чумак» зі села Чагрів Рогатинського і Михайлина Хомин (Ткач)-«Калина» зі села Тенетники Галицького району. Найважливіше в цій історії те, що пані Михайлина жива й дала обширні свідчення про те, коли і за яких обставин була зроблена ця фотографія!

А склалося так: Івана Хомина, члена ОУН, восени 1944-го мобілізували до лав червоної армії. Через місяць батьки отримали листа: загинув на фронті. Поплакали і змирились. Але приблизно через півроку двоюрідна сестра Михайлина, яка проживала в Тенетниках і була зв’язковою УПА, отримала листа з Коломиї. В законспірованій формі Іван повідомляв: він живий і просить повідомити батьків, але це повинно залишатись таємницею для села. Листи приходили і згодом, рідше або частіше, а у вересні 1947-го в одному з них була навіть маленька світлина. На ній Іван у напіввійськовій, напівцивільній одежі (чоботи, галіфе, біла сорочка, без шапки) стоїть на лісовій галявині з букетом польових квітів у руці. Світлина підписана «Дорогій сестрі Мехаліні дня 10.ІХ.1947 р.» Можна уявити, що чекало б родину Хоминів, попади цей лист і фотографія до рук «компетентних органів», але Бог оберіг.

Одностороння переписка тривала й далі. А у червні 1949-го до обійстя у Тенетниках прийшла невідома дівчина. Це була зв’язкова УПА Ганна Урбанович зі Середнього Березова, яка до того вже відвідала Іванових батьків у Чагрові, а Михайлинi сказала: «Я від Івана. Він просив, аби ти прийшла до нього». Було і радісно, і страшно, але мама сказала: «Йди, доню…».

І ось вони в Березовах. Нічні переходи, зустрічі з невідомими людьми, ліси й ліси. Нарешті на поляні біля потічка, точнісінько як у відомій пісні – група повстанців при зброї і в одностроях, а серед них брат Іван,– стрілець УПА «Чумак». Радість спілкування після довгих років розлуки, розмови про рідню, про героїчну боротьбу за волю України. Це було, як пригадує пані Михайлина, якраз на свято Вознесенія. Пізніше сам-на-сам з нею говорив командир підвідділу «Хмара». Цікавився, як справи у Галицькому районі, чи продовжується спротив окупантам, чи багато репресованих, а потім підвів її до гурту і сказав: «Гарна в тебе сестра, друже «Чумак». Треба сфотографуватись». «Отоді й були зроблені оці світлини, де я з братом, Ганною Урбанович, «Хмарою», ба навіть у його військовій формі, я ж цивільна» – посміхається пані Михайлина (див сюжет № 102).

…То була перша і остання зустріч Михайлини та Івана – вояка УПА «Чумака». Цікаво, що до вечора повстанський фотограф вже виготовив маленькі світлини зі щойно фотографованими сюжетами, і деякі (в цивільному) Михайлина взяла з собою, зберігаючи дотепер. Про них можна сказати словами повстанського поета Зиновія Сердюка:

Світлини ці минула часу кривда.
На інших “невідомі” там стоїть.
А на оцих – і прізвища, і псевда,
Для пам’яті, для слави, для століть.

«Чумак» загинув 1951 року. Блоковані у схроні, четверо повстанців підірвалися гранатами. Ганна Урбанович була захоплена і засуджена на 25 років таборів. Звільнена наприкінці 50-х, повернулася до рідного села і, проживши одинокою, померла 2004-го. Михайлину репресії оминули. Створила сім’ю, виховала двох синів і дочку, зараз має чотирьох онуків і одного правнука. Вдивляється в світлини 57-літньої давнини, які зберігались у карпатській землі і на очах сивочолої, але гарної, як і півстоліття тому жінки, крутяться зрадливі сльози…

Михайлина Хомин-Ткач з повстанською світлиною 60-літньої давнини

Михайлина Хомин-Ткач з повстанською світлиною 60-літньої давнини

А ось іще приклад: сюжет № 207 теж фігурує у книжці з підписом «Невідомі».

Сюжет № 207 ЯА УПА. В 2005-му році теж був підписаний «Невідомі»

Сюжет № 207 ЯА УПА. В 2005-му році теж був підписаний «Невідомі»

Нині, завдяки зусиллям Андрія Мацьківа з Печеніжина, ідентифіковано усіх сімох повстанців та встановлено, що зроблено цю фотографію напередодні Великодня 1950-го року (свято припадало на 9-те квітня) в околицях села Марківки Коломийського району. Фотографував Дмитро Білінчук-«Хмара» німецьким апаратом «Zeiss-Ikon». Отож зліва направо:

  1. Василь Іванович Кузів, “Базь”. (“Чорнота”, “Галайда”). Народився 7 жовтня 1927 р. в с. Камінне Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл. Вступив до лав УПА в 16 років (ТВ “Чорний ліс”), охоронець П.Мельника-“Хмари”. Захоплений у квітні 1951 р., засуджений до розстрілу; згодом вирок замінили на 25 років таборів. Покарання відбував у Воркуті, був покалічений на шахті і переведений на спецпоселення. Одружився, мав сина і дочку. Помер 7 жовтня 1981 р. в Омській області, де й похований.
  2. Микола Вінтоняк, “Орел”. Народився 1921 р. в с.Марківка Коломийського р-ну Івано-Франківської області. Командир боївки СБ. Загинув 1952 р.
  3. Федір Якович Вінтоняк, “Смерека”. Народився 1922 р. в с.Марківка Коломийського р-ну Івано-Франківської області. Охоронець “Орла” і його родич. Загинув 1952 р.
  4. Василь Миколайович Григорів, “Вільха”. Народився 1922 р. в с.Рунгури (присілок Решетів) Коломийського р-ну. В УПА з 1945 р., учасник боїв у с.Космач; кулеметник. Постійно користувався угорським “Cолотурном” (повстанська назва “Сура”). Поранений у ногу в бою з МҐБ влітку 1947 р.; згодом перебував у групі СБ Федора Кузенка-“Каменя”. Загинув у с.Марківка 10.04.1950 р. (пораненим дострілився з власного пістолета). Тіло вбитого було доставлене у Печеніжин на подвір’я місцевого МҐБ і згодом найімовірніше вкинуте в криницю на території нинішнього меблевого комбінату.
  5. Іван Дмитрович Явдошняк, “Мишка”. Стрілець сотні “Спартана” з 1944 р., згодом – боївкар СБ. Народився 18.06.1925 р. в с.Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської області, загинув 20.01.1952 р. в с.Сопів Коломийського р-ну, де й похований на місцевому цвинтарі.
  6. Іван Васильович Мельник, “Залізняк”, “Гай”. Молодший брат П.Мельника-“Хмари”. Родом зі с.Камінне (1923 р.) Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області. В УПА з 1943 р. (Чорний ліс), в 1946-49 рр. на Гуцульщині, потім – в підпіллі Надвірнянщини. В бою в с.Лоєва 27.04.1953 р. захоплений важко пораненим, екстренно прооперований і після одужання завербований МҐБ як аґент “Второй”; приймав участь у спецопераціях з ліквідації залишків підпілля на Прикарпатті. Проживав у м.Снятині Івано-Франківської області, де й помер (2006 р.) та похований.
  7. Федір Дмитрович Кузенко, “Камінь”. Народився 1923 р. в с.Рунгури Коломийського р-ну. В УПА – у сотні “Спартана”, згодом хорунжий, пізніше кущовий провідник СБ. 10 квітня 1950 р. був смертельно поранений на окраїні рідного села і 11.04.1950 р. помер. Таємно похований на городі свого тестя Василя Поп’юка, а в 1993 р. перепохований на новому цвинтарі в с.Рунгури у першому ряду при вході зліва.

Є в Яворівському архіві й двоє повстанців – уродженців м.Косова (сюжети №№ 195 і 196). Видається, що серед приблизно трьохсот упівців (саме стільки нараховано окремих осіб на тих 216 світлинах), їх має бути значно більше, але досі ніхто з учасників боротьби за незалежність і просто старших людей райцентру ретельно ці фотографії не переглядав. Час іде, імовірність упізнання зменшується, а тим часом близько двохсот невідомих героїв чекають на повернення пам’яті про їхній подвиг і справедливе пошанування їхніх імен.

Сюжет № 196 ЯА УПА. Стоїть крайній зліва Василь Романюк-«Чорноморець», а крайній справа сидить Дмитро Балагурак-«Скоба». Обидва – уродженці Косова й обоє загинули в тюрмах СРСР.

Сюжет № 196 ЯА УПА. Стоїть крайній зліва Василь Романюк-«Чорноморець», а крайній справа сидить Дмитро Балагурак-«Скоба». Обидва – уродженці Косова й обоє загинули в тюрмах СРСР.

 

Свої зауваги та побажання, а також інформацію, Ви можете надсилати на адресу huwaswas@i.ua , за що будемо Вам щиро вдячні.
Василь Гуменюк.
Серпень, 2013 р.

Facebook коментарі
Share