Перші намагання перенести націоналістичну ідеологію на ґрунт практичної політичної роботи починаються з діяльності Миколи Міхновського та його однодумців на переломі XIX і XX сторіч. Були вони сформовані в брошурі «Самостійна Україна» і знайшли своє вивершення у створенні Революційної Української Партії (РУП).

Визвольні змагання і збройна боротьба 1914–1920 років прискорили процес ідеологічного визрівання і довели до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприймання і написала на своїх прапорах практичні суспільні й політичні гасла українського націоналізму як світогляду.

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у Світовій війні, і на очах якого розгорнулася визвольна боротьба.

Учасники І-го Конгресу Українських Націоналістів 1929 р.

Учасники І-го Конгресу Українських Націоналістів 1929 р.

Війна не справдила надії українців і не принесла їм вільної держави українського народу. Закінчилася вона мілітарною поразкою, а відтак — дипломатично-політичною невдачею. Це мусило викликати реакцію в українській суспільності, що була приголомшена ударами долі, а з новою дійсністю не погодилася і своїх національно-самостійницьких позицій не здала. Її політичний і військовий проводи не скапітулювали перед ворогом, її армія вийшла поза межі України, щоб звідти продовжувати боротьбу всіма доступними способами. Частина лишилася на рідних землях у підпіллі і в партизанці.

Одначе моральна депресія у більшій чи меншій мірі, як логічний соціологічний наслідок кожної програної війни, мусила прийти. Гнів і жаль народу виливався критикою тих, що стояли в його проводі під час короткотривалого державницького зриву. Критика розгорнулася упереміш зі взаємними обвинуваченнями: галичан — за зраду і спілку з Денікіном, наддніпрянців — за Варшавський договір і віддачу Польщі Західних земель, гетьманців — за федерацію з Росією. Молодий націоналістичний табір відповідав на те, що головним лихом був брак віри тодішніх провідників, брак віри в себе, у свій нарід, брак жагучого бажання волі й незалежності.

Ця критика велася нещадно і пристрасно, лунала криком наболілої душі і чулася скрізь, де тільки українець міг вільно висловлювати свою думку. Ось як, наприклад писав один з чільних пізніше представників націоналістичної ідеології полковник Микола Сціборський: «Що дала нам визвольна боротьба, які світлі образи й постаті, перед якими мусив би тремтіти наш націоналний дух? Залишила вона нам яку науку, яку традицію, яку керуючу зорю? «Вчених професорів і розумових арґументаторів», які трактували «неуцтвом» національний гін і державницький ідеал та не могли до останнього менту зрозуміти необхідности самостійної відрубности нації?

Здеґенерованих морально й духово, пізніше кількакратних зміновіховних письменників, що ввесь свій талант і темперамент поклали на отруту суспільности й молоді садистично-порнографічною розбещеністю і денаціоналізуючим анархічним «соціялізмом», оспівуючим культтюремних й істеричних пройдисвітів?! Невиразних «кооперативних ревізорів» з сумнівним і підозрілим минулим, пересічних хуторянських діячів, здібних полагоджувати справи тільки в масштабі Пирятинської повітової Управи?… Наш провід попав до рук кабінетних і соціялістичних доктринерів, «вселюдських гуманістів», так далеких од реальної роботи і кривавої бурі життя, правих «державників», що на першому ковзькому місці не знайшли нічого кращого, як оголосити «волею гетьмана» федерацію з Москвою, безсилих істериків, психологічних і духових деґенератів та просто дрібної «шантрапи».

Нарешті настав довгожданий час, коли мав зійтися Конгрес Українських Націоналістів. Ніхто, за винятком найвужчого числа організаторів, не знав дійсного місяця проведення Конгресу. Учасники з’їжджалися до Праги, а потім — до Відня. Конгрес почався уранці 28 січня і скінчився 3 лютого 1929 року. Прибуло на нього тридцять запрошених учасників і два гості з різних українських земель, Чехословаччини, Франції, Німеччини, Бельгії, Австрії. Нараду відкрив Голова Проводу Українських Націоналістів, полковник Євген Коновалець.

Зиновій Книш — «Становлення ОУН» (фрагмент).

Надала до друку завідувачка філіалу обласного музею визвольної боротьби ім. С.Бандери Л. Луканюк.

«Гуцульський край», №7, 14.02.2020 року

Share