45 років становлення і діяльності Косівського музею

28 листопада 2015 р. виповнилося сорок п’ять років Косівському музею народного мистецтва та побуту. За цей чималий уже час він перетворився з невеликого провінційного музею на громадських засадах в інституцію з вельми почесним статусом філіалу Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського.

Основою музею стала широко відома свого часу в мистецькому — і не тільки мистецькому — світі колекція сім’ї Євгена і Зої Сагайдачних, яку вони з величезною посвятою збирали протягом 14 років. Відмовляючи іноді собі в найнеобхіднішому, вони надбали унікальну збірку, в якій рахунок експонатів йшов на тисячі, а їх мистецька вартість не піддавалася обчисленню. Про збірку багато писали в республіканській та закордонній пресі, публікували фото, зняли 2 документальні фільми, телепередачу.

Наближаючись до останньої межі життя, Євген Якович, а по його смерті Зоя Антонівна з сумом і гіркотою задумувалися про подальшу долю свого домашнього музею. Для цього у них були вагомі підстави: з наближенням старості до них зачастили приватні колекціонери і псевдоколекціонери, що, як коршаки кружляли навколо, спокушаючи до продажу творів народного мистецтва. Іноді Сагайдачна дещо продавала, бо мізерної пенсії в 30 рублів невистачало навіть на скромний прожиток одинокій міській пенсіонерці. Ну, а державні установи мало цікавилися музеєм Сагайдачних.

Проте у Косові серед творчої інтелігенції, керівників навчальних закладів та вчителів знайшлися небайдужі особистості, які вболівали за підвищення престижності і туристичної привабливості міста, культурного рівня його жителів. У результаті численних авторитетних звернень до керівних органів було вирішено на основі колекції Сагайдачних відкрити у Косові музей народного мистецтва та побуту.

Побоювання Зої Сагайдачної, на жаль, справдилися. Протягом року і трьох місяців, що минули від похорону Сагайдачної до відкриття Косівського музею, зникли сотні цінних предметів. На державний облік по інвентаризації було поставлено лише близько шестисот не завжди найкращих експонатів. Експозицію розмістили у знятій на той момент з реєстрації церкві св. Василія Великого, (котра у 2009 році згоріла від страхітливої пошесті, що протягом періоду незалежності спопелила понад сотню, подекуди унікальних, галицьких дерев’яних церков разом з начинням! Ця понура статистика настійливо вимагає аналізу і конкретних висновків).

Перед відкриттям музею у компартійному керівництві міста запанувала деяка нервозність: приміщення церкви просторе, об’ємне, а для побудови якісної експозиції бракує матеріалу. Вихід було знайдено у дусі директивної системи управління того часу — в училищі прикладного мистецтва запозичили дипломні роботи студентів, а решту доповнили художні підприємства Косова, яких просто зобов’язали передати в музей зразки своєї продукції і творчі вироби працівників.

Музей відкрився при великому зібранні народу. Загальна думка склалася позитивна: все-таки не склад мила, чи, наприклад, солі, як то часто практикувалося із закритими церквами. Приміщення збережеться і це основне. Вертикальні скляні вітрини для експонатів було встановлено паралельно до іконостасу. Навпроти західних дверей, посередині стояв довгий чотирикутний східчастий подіум. На стіни, майже до висоти вікон набили решітку з неструганих рейок. Вздовж стін поставили невисокі подіуми з дощок, між якими були, задля економії матеріалу, проміжки, на долоню шириною. Жалюгідний вигляд технічних конструкцій був зумовлений безоплатним характером виконання робіт і матеріалів. Виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина», Косівські художньо-виробничі майстерні, деякі колгоспи, що були задіяні в побудові експозиції, виконували роботу за рахунок власних матеріальних ресурсів і грошових фондів. Решітки, подіуми, а також боковий іконостас повністю задрапірували лляним полотном.

На основному іконостасі спочатку, в атеїстичному завзятті, закрили ікони вирізаними по контуру листами ДВП, але потім виявилося, що ‘сліпі’ ікони викликають у відвідувачів багато питань, на які незручно давати відповідь. Якось вдалося довести абсурдність даного рішення і їх відкрили. Сакрально-духовне і мистецьке діяння іконостаса відразу радикально поліпшило загальне враження від церкви-музею. Згідно спільної естетичної оцінки, дуже небагато дерев’яних церков області володіли таким довершеним мистецьким оздобленням. Особливо привертали увагу туристів райські ворота, офірувані церковним братом Семеном Зіняком, золотарські роботи Івана Руньки з Кобиловолок на Тернопільщині, ікони намісного ряду, роботи львівських художників Т. Гладкого, А. Оріховського, І. Торчинського, тонкі арабескові розписи по тонованому дереву на стінах, виконані під керівництвом М. Федевича, багате, вишукане панікадило (люстра), подарована робітниками косівської солеварні у 1909 році.

Приміщення церкви при необхідності ремонтували, повністю замінили електромережу, на вікнах встановили решітки, малювали дахи, висаджували на території декоративні рослини і т. п. З вуличної магістралі провели газ і в цокольному поверсі дзвінниці в утепленій кімнаті для персоналу встановлено водяне опалення.

Зауважимо, що музейники не лише зберегли саме приміщення. В 1990 році, коли музей переїжджав, церковному комітету було передано точені поставці (‘світло’), різьблені трійці, дзвони, дубовий, гарної роботи дяківський крилос, мальовану на полотні Плащаницю, деякі меблі, високі фаянсові інтер’єрні вази у стилі віденської сецесії, до 20 дерев’яних та металевих підсвічників, дзвінок-сигнатурка і велика художня лампада, що була встановлена на блоку у вівтарі. Були повністю збережені центральний і бічний іконостаси з чудовою позолоченою різьбою по дереву, амвон, окремі настінні ікони, мальовані на дереві, у вівтарі триярусне ‘горішнє місце’ з архієрейською кафедрою та балдахін з кіотом на постаменті. Т. Музейники перенесли й переховували у своїх фондах дерев’яні скульптури святих та образи-ікони з католицької цвинтарної каплиці Матері Божої. З дверей каплиці невідомі зняли великий слюсарський замок і вона фактично не замикалася. (Автору відомо про певних осіб, що мали неабияке бажання дещо ‘приватизувати’ звідти для своєї домашньої колекції). На початку 1991 року скульптури й ікони було урочисто повернуто представникам католицької громади.

Деякий час музейники зберігали художні предмети з Микитинецької церкви, які було вилучено під приводом аварійного стану будівлі. Серед них найцікавішою була частина могильної плити з поховання монаха Скиту Манявського. На ній ще можна було розібрати окремі слова, вирізані церковнослов’янським письмом. На зворотному боці вже звичайним шрифтом повідомлялося, що це камінь скитський, на якому «создася церков сія 1859 року Божого». Тепер невідомо, яким чином плита з Маняви потрапила в Микитинці. Цілком можливо, що тут простежується вплив Якова Головацького — одного із членів відомої в історії «Руської трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), який незадовго перед закладинами Воздвиженської церкви служив у Микитинцях парохом. Ця плита, свічники, рушники та інше також були повернуті власникам.

Через рік після відкриття Косівський музей став відділом Коломийського державного музею народного мистецтва Гуцульщини. Почала налагоджуватися фахова музейна робота, навчання працівників. Для відвідувачів проводили екскурсії, відкривали виставки косівських майстрів, влаштовували зустрічі з митцями, юнацтву читали лекції. Музей включили у планові туристичні маршрути. В 1976 році музей збагатився більше, як на 400 експонатів з ліквідованого Етнографічного музею під відкритим небом в урочищі Три Сосни. Для фондів та персоналу запроектували збудувати два фінські будиночки з опаленням.

Кількість відвідувачів постійно зростала: від 5 тисяч в 1971 році до 35 тисяч в 1985. Після Чорнобиля число туристів різко впало. Наступний ріст відвідування був млявий і нестабільний.

В кінці 1980-х років почався рух за повернення приміщення музею у власність Греко-Католицької церкви, котра на той момент вже набирала активного розвитку. У листопаді-грудні 1990 року на вхідному ганку церкви-музею приїжджі священники УГКЦ в неділю, а потім майже щоденно стали відправляти Службу Божу, яку, незважаючи на погоду відвідувало багато косів’ян. Але ненормальні обставини проведення служби, триваюча невизначеність, холоднеча втомлювали, викликали незадоволення і дезорієнтацію людей.

Поступово ситуація ставала все більше напруженою — деякі радикально налаштовані особи закликали до вторгнення всередину церкви. Проте більш врівноважена і поміркована частина присутніх зуміла стримати надмірні емоції, до того ж біля церкви постійно чергували два працівники Управління внутрішніх справ з раціями.

Тижнів за три до нового 1991 року під час служби на території церкви появився о. Іван Бурдяк. (Він був у цивільному одязі: коротка зимова куртка і шапка-вушанка). Після закінчення служби він підійшов до священника, що правив, представився і вони привіталися, згідно з церковним звичаєм. В подальшому о. Бурдяк став першим настоятелем москалівської церкви, а потім, аж до своєї передчасної невіджалуваної смерті, деканом УГКЦ.

Керівництво міста переконувало працівників музею, не чинити жодних заходів до евакуації — мовляв, ситуація виправиться і продовжиться колишній спосіб існування й роботи музею. Проте, порадившись між собою, музейники вирішили все-таки готувати експонати і документацію до переїзду. По усіх можливих торгівельних закладах, на базах працівники музею збирали ящики, скрині, пачки. Пакували спочатку фонди (запасники), а потім поступово, акуратно знімали експозицію, тим більше, що в зимовий період музей відвідувачів не приймав.

Тому раптове рішення влади про звільнення приміщення церкви не захопило музейників зненацька. У відповідний спосіб було підготовлено 94 одиниці пакування з точним описом вмісту. Завдяки завчасному способу пакування, жоден експонат під час переїзду не був пошкоджений.

Для перебування музею призначили частину будівлі колишнього училища прикладного мистецтва. З ентузіастичною допомогою москалівської громади, всі музейні експонати, а також шафи, сейфи, інвентар, документацію буквально протягом двох-трьох останніх днів грудня було перевезено в центр міста у нове приміщення. Експозиційні вітрини та стелажі тимчасово прихистив Косівський художньо-виробничий комбінат. В церкві св. Василія Великого 13 січня 1991 року вже відбулася перша св. Літургія, а в Косівському музеї народного мистецтва та побуту почалася нова сторінка життя і розвитку, про яку надіємося продовжити розповідь.

Юрій Джуранюк,
завідувач сектору обліку Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

Також читайте:

Душа Карпат очима художниці Наталії Юрової «Дивосвіт дитячих мрій і творчих злетів» Гірськолижний витяг у Шешорах Сліпий лірник на ринку в Кутах