Брустури — Gods Country. Божа Країна

Один із моїх міських друзів назвав Брустури Богом забутим місцем. Щоправда, це було лише невелике село в Карпатах без жодної залізниці, шосейної дороги та навіть пошти.

Церква і школа були єдиними визначними будівлями, священик і вчитель — єдиними визначними людьми. Але тепер, коли я дивлюся на це село крізь туман часу і відстані, здається, що це не Богом забута яма, а місце, де людина може жити в ідеальній гармонії з близькістю до свого Бога, своїх ближніх і самого себе.

Можливо, це моя п’ятирічна подорож у густонаселених і комерційних Сполучених Штатах, яка надає цьому тихому селу поезії та чарівності; можливо, тільки уві сні вона здається такою гарною і привабливою. Я не знаю. Але я впевнена, що часто мої думки летять до того села, як до тихої гавані, коли шум, метушня та нервове напруження філадельфійського життя стають для мене надто важкими.

Гуцулка з дітьми. Брустури. Світлина Ю.Дуткевича, 1890 рік

Маленький струмочок, грайливий, як здорова дитина, чистий і чистий, як серце немовляти, видовбав яр через кілька гірських хребтів. Уздовж його берегів на пагорбах і схилах гір розкинулося на відстань близько п’яти миль гуцульське село. З-за яскравої зелені садів чи темних смерек то тут, то там визирали маленькі зруби.

Посеред села на пагорбі, обійнята двома рукавами струмка, серед ще старших за неї лип стояла темна від віку дерев’яна церква. Її три куполи так ховалися серед густого листя дерев, що з «дороги» було видно лише хрест середнього.

З північного боку церкви був цвинтар, обнесений кам’яним муром. Хто бачив лише міські кладовища з кам’яними пам’ятниками та прямими рівними доріжками, той не знає, наскільки спокійні й спокійні ці сільські кладовища. Вони є справжніми садами Бога. Прикрашає їх Бог купами дерев і кущів, Бог обсипає — ціле літо живими польовими квітами.

З південного боку церкви стояв дім священика, великий прямокутний будинок з білими стінами та ґонтовим дахом. Єдиною його окрасою ззовні був невеликий ґанок перед вхідними дверима. Кімнати всередині були обставлені простими дерев’яними меблями, потертими від тривалого використання. На стінах висіли всілякі старі картини, а на підвіконнях стояли горщики з квітами. Єдиною справді чарівною частиною будинку були дві кімнати.

Першою була приймальня зі старомодними зручними кріслами, покритими червоним велюром, великим м’яким килимом на підлозі, великим настінним дзеркалом (у позолоченій рамі) між вікном і чорним горіховим піаніно.

Друга була кімната мого дядька, священика. Тут була велика шафа, повна книжок. З вікон було видно всю Брустурську долину.

Чотири послідовних гірських хребта височіли один над одним. Три з них, перерізані нашою річкою, утворювали долину, яка то ширшала, то вужча. Четверта, чорна гора, замкнута в ландшафті з великими синіми масами.

Десь під синюватою вершиною здіймалася струмочком річка. Вона спадала великими пінистими каскадами і, зміцнена численними річечками, прокладала собі шлях серед гір і пагорбів. Сам по собі це був світ краси.

Де-не-де вона розійшлася далеко між лугами та гаями, де-не-де збігала пінистими порогами під навислими смереками, вдарялася об урвища або вичерпувала широкі улоговини, де її прозорі води здавалися чорними, таким глибоким було русло. Та річечка була як душа долини. Вона розсіювала над долиною сонячні та місячні промені, і наповнювала її вночі та вдень жаркими хвилями.

Уздовж берегів річки пролягала дорога, така ж нерівна й дика, як сама річка. То широка, то вузька, обминаючи своїми звивистими не лише пагорбами, але й більшим камінням, підіймалася круто на пагорб або повзала попід грізними кручами. Щохвилини вона перекидалася з одного берега річки на інший, наче неспокійно шукала чогось нового й незвіданого.

Мостів через річку не було. Для самих Брустурів знадобилося б близько тридцяти мостів, причому міцних, оскільки під час паводків навесні та восени річка ставала могутньою та загрозливою і руйнувала все, що зупиняло її на руслі. Тож підводи заїхали, а люди пройшли по пішохідних містках.

Коли ріка розлилася від злості, тоді всяке спілкування в селі припинилося. Але зазвичай день у день село не було дуже жвавим.

На далеких полонинах ціле літо паслася худоба, якою живуть рівнинні села. Не було вигону худоби вранці і назад у стайні ввечері.

Іноді в напрямку найближчого міста проїжджав на конях тільки селянин з дружиною; чоловік завжди з люлькою в роті, а жінка, яка пряде верхи.

Часом скрипів віз або пробігала висока дівчина в червоній спідниці й білій сорочці. Оскільки люди жили далеко один від одного і рідко зустрічалися один з одним, вони ніколи не проходили без сердечного привітання і кількох веселих слів. Лише в неділю та свята село оживало.

Тоді з навколишніх лісів, садів і з кожного пагорба вибігали чоловіки в білих жилетах і червоних або синіх штанях, і жінки в різнокольорових костюмах сяяли, як рухливі квіти, на кожній стежці та дорозі. Тоді загримів під копитами коней одинокий міст у селі, що вів через річку до церкви. Цілих дві години люди щиро молилися в церкві, а після служби ще дві години розповідали про новини всього тижня.

Для мене ці дні теж були святами. Раніше я кралася з дому, знаходила дівчат свого віку і слухала їхні плітки; ”Як лис у Марії курку вкрав; які чорні й стиглі Оленині вишні; як маленький Михайло убив змію в лісі і як старший брат Катрусі застрелив ведмедя на гірському пасовищі». «Це були не єдині мої задоволення. Життя в дядьковій хаті було дуже жвавим.

Щоранку вершник, відправлений на пошту в найближче місто, постачав нам газети, листи і час від часу журнал. Коли журнал очікувався, за ним регулярно набігала молодь. Ніби сонячний промінь великого світу впав у тиху долину, чи ніби відлуння подій земних відбилося об Карпати.

Але в нашому маленькому світі були поточні події усе свої, відгомін яких не сягав далі смерекового лісу долини, але який був для нас такий же цікавий, як і чудові зовнішні новини. Наші екскурсії берегами річки та струмків були відкриттям нових світів, повних таємниці, краси та чарівності.

Збирання ягід на освітлених сонцем місцях, вкритих кущами, або грибів у темному, замріяному смерековому лісі хвилювало нас так само, як і знайомство з багатою золотою жилою десь на Алясці.

Оскільки дядько був веселою і товариською людиною, то всі інтелігентні люди околиці любили його товариство. Не проходило й тижня, щоб не приїздив адвокат чи професор із міста, чи священик із сусіднього села. Нові думки та ідеї приносила у свої гірські домівки й молодь, яка навчалась у «гімназіях» та університетах великих міст.

Багато разів я була свідком жвавих суперечок про шляхи просвіти наших селян або про боротьбу з поляками за рівноправність українського народу в Східній Галичині. Я мало що розуміла у цих суперечках, оскільки мені було лише одинадцять, але вони посіяли в моїй душі зерна любові до власного народу і навчили мене бачити в тих бідних, неосвічених сільських дівчатах і хлопцях своїх сестер і братів.

Правда, і в Брустурах сонце іноді ховалося за хмари, деякі дні були холодними і похмурими. Пам’ятаю один темний день. Це було після сварки з моїм двоюрідним братом, якого я дуже любила. Тепер я дивлюся на той темний день з посмішкою, але тоді та маленька біда затьмарила мої небеса.

Інстинктивно Я знайшла ліки, властиві Брустурі, — ліс. З важким серцем я втекла у тінь старого темного смерекового лісу. Його тиха велич і серйозність приспали всі мої турботи; його глибоке бурмотіння вплинуло на мене, як заспокійлива симфонія. Я знаю ще один засіб від таких страждань душі, і це море.

З того часу я багато подорожувала місцями на нашій землі, але жодне з них не справило на мене такого глибокого враження, як це маленьке гірське село.

Єдина моя проблема в неупередженій оцінці того місця полягає в тому, що коли я бачила його востаннє, мені було дванадцять років. Тому, хоча я люблю це, глибоко в глибині мого серця є підозра, що це були видовища дитинства, які кинули на нього таке яскраве та прекрасне світло.

Дитина завжди шукає сонячне світло та посмішки, і не потрібно багато, щоб їх знайти.Але хотілося б, щоб те місце було дійсно таким, яким його бачили мої дитячі очі.

З журналу «The Red and Blue», вид. в Пенсільванії, 1921 рік. «Gods Country. Божа Країна» авт. Олена КІНАШ.

Підготував Богдан Павлюк.

Facebook коментарі