Упорядник матеріалів Яворівського архіву УПА Василь Гуменюк описує спогади невідомої жінки, написані і вручені колишньому підпільнику Юрію Миронюку зі села Мишин Коломийського району.
Раптова недуга скосила ветерана і його дочка Наталка віддала до опублікування списаний шкільний учнівський зошит на 48 аркушів, від якого, на жаль, не збереглося титульної сторінки і перших та останніх двох аркушів, тому якихось прізвищ і деталей біографії (зокрема дати і місця народження, як і роду занять авторки) невідомо.
Але з контексту написаного випливає, що вона була родом з Отинії або Тисмениці Івано-Франківської області, народжена орієнтовно 1928-го чи 1929-го року і наприкінці 1948-го, після отримання якоїсь певної освіти була направлена на роботу в село Ковалівку Коломийського району, де розгорнули будівництво шахт із добування кам’яного (бурого) вугілля. Працювала чи то біблітекарем, чи в місцевій школі, а проживала у сусідньому Мишині – її вселили в помешкання депортованих, яке стояло пусткою.
-
- Кость Ґеник (псевдо: «Крук») – військовий діяч, командир сотні УПА «Гуцули» із куреня «Бескид» ВО-4 «Говерла», заступник окружного референта СБ Коломийщини в часи визвольних змагань.
-
- Дякуючи п.Василеві Гуменюку, ми маємо можливість бачити фото Костянтина Ґеника-«Крука» з 30-х років (він у центрі).
За всіма ознаками, дівчина походила з національно-свідомої родини, вболівала за повстанських рух, хоча активної участі в ньому, мабуть, не приймала. В якийсь момент (можливо про це було написано на втрачених сторінках) познайомилася з воїном УПА «Круком» (в ту пору він фактично належав до Служби Безпеки, але дівчина на тому не акцентує, а, можливо, і не знала), котрого в спогадах називає й по імені – Кость ҐЕНИК і пише, що він був родом зі села Нижній Березів. Між ними спалахнув яскравий вогонь взаємного кохання, про який вона з трепетом пише в своїх спогадах, хоча минули понад 40 років, «Крук» невдовзі загинув, а вона вийшла згодом заміж – але та, перша юнацька любов гріє їй серце на схилі років…
«…Тут у цьому чудовому селі (в якому саме, на жаль, не вказано або запис втрачено) я познайомилася із гарними хорошими людьми, і один з них це Ґеник Кость Степанович, псевдо «Крук». Згодом знайомство переросло в щось більше, особисте. Ми почали з ним зустрічатися і він мене іменував своєю дівчиною, а згодом при знайомстві зі своїм начальством назвав своєю нареченою.
Це був красивий, розумний, інтелігентний хлопець, трошки мав змучений вигляд. Елегантний, високий, гарний, на ньому завжди був воєнний костюм, на голові мазепинка. Часом був у вишитій сорочці. Чоботи були завжди начищені до блиску, через груди висів планшет, льорнета, кобура за поясом з пістолетом. Я запитала, хоч ніколи нічого не питала, що він носить у планшеті, то Кость витяг звідти карту Буковини. Ця карта була з усіма точностями, як для першокласника. Я ніколи не бачила більше таких карт. Кость завжди говорив більше самий. З його розмови я про себе відмічала, що він дуже розумний і начитаний.
На мій день народження Кость зробив мені чудовий подарунок. Серед ночі під моїм вікном проспівали серенаду (приблизно їх було десь 4-5 чол., співали неголосно). Ніч була дуже місячна, тиха, тепла…
Мені сподобалися дуже слова і мелодія пісні. Згодом я їх вивчила при його допомозі.
А слова такі:
«Світить місяць всюди тихо, не щебече соловій,
Спить кохана райським сном, добраніч, рожевих мрій.
Ой спи, любко, спи, голубко, над тобою ангел мій,
спи в спокою, я з тобою, добраніч, рожевих мрій.
Ой коби ти була моя, а я був твій соловій,
щебетав би цілу нічку, добраніч, рожевих мрій».
Пізніше мої товаришки казали, що про серенади знають тільки з книжок, їм ніхто ніколи не співав. І я була горда, що при поганих обставинах життя мені була проспівана серенада під вікном і ще яким хлопцем!
Кость вірив, що перемога буде, що в нього буде чудове особисте життя. Він мені завжди багато розказував про свою роботу, про відважних розумних людей, не називаючи їх імен. В одній із таких бесід в нього вихопилися слова: «я одягну тебе в дорогу сукню і посаджу на троні».
Кость дуже мене любив (принаймні мені так здавалося). Він знав про мене кожну дрібничку…
Кость багато мені розказував про повстанців, про їхню роботу, про те, що кожний знає свою зброю, як власних п’ять пальців, а хто не знав, то з такими проводилися навчання. Він казав, що це не мала горстка хлопців, а ціла армія, вишколена, хоробра, морально і фізично загартована, а також вихована на ідеї. Натякнув уважно, що за останні три роки ряди повстанців зменшилися. Також розказував, що з оточення, чи при зіткненні з москалями завжди виходили з перемогою, москалів завжди падало більше…
«Крук» мені писав багато листів. І кожний лист складався з 4-5 стандартних листків. Це не листи, а цілі твори. Я ніколи не знаходила такого опису природи навіть у художній літературі. Коли я читала, то забувала про все на світі. Листи передавав мені в руки…
Казав Кость, що було у лавах повстанців багато зі Східної України. Він був дуже вимогливий до своїх молодших друзів, до себе і навіть був вимогливий в особистому до себе і до мене.
Хотів, щоб у нього і тільки лиш у нього була ідеальна дівчина (я старалася такою бути). Він навіть мене питав, чи я не цільована хлопцем. Звичайно, я сказала що ні. Костеві було дуже приємно це чути, а мені було дуже встидно, що він мене про це запитав, але він це якось по-особливому згладив…
На все життя запам’ятала нашу останню зустріч. А було так: в двері мого службового приміщення постукали. Відкрила їх, побачила перед собою красивого молодого чоловіка і дуже схвилювалася – подумала, що з МГБ. Видно, що він зорієнтуувався і зразу витяг з кишені плаща пакуночок та дав мені. Я відкрила і побачила малесеньку округлу гуцульську шкатулочку (пудреницю) і 2 листи. Цей почерк був мені знайомий і я заспокоїлася. В одному листі Кость просив мене прийти до нього на зустріч разом з тим, хто ці листи мені передасть. Ми пішли в напрямку Шешор. Перейшли сінокос і наблизилися до лісу, але щоб попасти до нього треба було перейти яр із заростями.
Не дивлячись, що це була пізня осінь, погода була дуже гарна, сонячна, тепла. Ми зійгли в яр і почали підніматися на гору. Тут звідкись переді мною з’явився Кость, (видно, що я не спостережлива) подав мені руку, допоміг піднятися. Аж тільки на горі привітався і повів мене вглибину лісу. Смереки були вже немолодими. Серед маленької поляночки стояло повалене дерево, видно вже лежало на землі не один рік. Було застелене гуцульським сірим ліжником. Ми там сиділи і розмовляли про все на світі. Була і політика, було і особисте. Почало темніти. Кость піднявся, щоб іти. Він сказав мені, щоб я ніколи не боялася бути з ним на самоті, бо він мене не скривдить.
«А знаєш, чому, чому?» Я нічого не відповіла. Через хвилину я почула його відповідь на запитання до мене. «Бо я тебе дуже люблю. А по-друге звідки я буду знати в майбутньому, яка ти була?». Я зрозуміла все і запам’ятала, як я маю поводитися. Потім, коли згадувала про нашу зустріч все до найменших дрібниць, то мені було дуже приємно, що він про мене думає серйозно…
Через місяць Костя не стало. Це була наша послідня зустріч. Пам’ятаю кожну зустріч до найменших тонкостей. Це був мій перший хлопець. А ще мені імпонувало, що він був від мене старший, на цілих 9 років. Ми не прощалися, бо вже попрощалися на тому нашому місці.
Кость сказав мені після того, як ми попрощалися, що навіть приблизно не знає коли зустрінемося, бо в нього направлення в кишені на схід. Про зустріч я ніколи його не питала, як і цей раз. Він сказав самий. Потому, про себе я обдумувала всі варіанти його направлення. Так і до нічого не додумалася…» (на цьому запис обривається).
1 грудня 1950 року в криївці, в урочищі «Петричила», що знаходиться між селами Шешорами і Прокуравою, командир сотні УПА «Гуцули» куреня «Бескид» ВО-4 «Говерла», заступник окружного референта СБ Коломийщини Костянтин Степанович Ґеник (псевдо: «Крук») разом з бойовими друзями («Карпо», «Пструг», «Голуб») загинув після 10-ти годинного бою з енкаведистами.
Пам’ятаймо нашу героїчну історію!
«Кохання їхнє чисте, мов сльозина, та жереб інший випав на їх вік: йде боротьба за вільну Україну…», – Зиновій Сердюк.
