У певному розумінні Косів можна назвати містом митрополитів.

Цей край полюбив і називав гуцулів улюбленими синами Митрополит Андрей Шептицький. У 1901 році він здійснив пастирську поїздку по Косівщині, після чого написав знамените послання “До моїх любих гуцулів”.

Церква в селі Город

На початку 20-х років минулого століття в Косові мешкав і працював у кооперативі старшина армії УНР, небіж Симона Петлюри Степан Скрипник. Через два десятиріччя він став єпископом, потім митрополитом у США, а в 1990 році його обрано першим Патріархом УАПЦ.

Того ж року 6 листопада він відвідав Косів і на зустрічі з церковними громадами тепло згадував своє колишнє перебування в нашому місті, казав, що був тоді парафіянином монастирської церкви, що знав кожну стежку в горах і лісах поблизу Косова.

У 1930-х роках у Косові на теперішній вулиці Б.Хмельницького, 105, у Миколи Кабина проводив літні відпустки, працюючи над науковими працями, професор Варшавського університету Іван Огієнко, колишній міністр освіти та віросповідання УНР.

Згодом він увійшов в історію Української Церкви як Митрополит Іларіон, перекладач українською мовою Святого Письма, автор численних праць з історії релігії та Церкви. До того ж був ще й драматургом, поетом, видавцем і редактором.

У 1970-72 роках у Косові мешкав колишній в’язень концтаборів, а тепер священик Василь Романюк, уродженець Хімчина, якому заборонили бути священнослужителем у Космачі. Тож він працював двірником у косівській лікарні. Потім його знову ув’язнили. Через багато літ, у 1989 році, він повернувся до Косова і мешкав у придбаному будинку на вул. О.Кобилянської, 3.

У 1990 році він був висвячений у Космачі на єпископа. А 22 жовтня 1993 року, після смерті Патріарха Мстислава, Собор УПЦ КП обрав його патріархом під іменем Володимира.

Перше, на що люди здивовано реагують – це кількість церков та капличок в нашому місті. І це дійсно так — в нас є представники всіх течій християнства, як традиційних так і протестантських. Переважна більшість людей належить до греко-католицької спільноти.

Яскраве цьому підтвердження – це нова, нещодавно відбудована після пожежі, — церква Святого Василія. Я завжди стараюсь привести друзів до цієї безперечної окраси та візитівки міста, збудованої в гуцульському стилі із дерева. На сьогодні, — це один з найпопулярніших і найкрасивіших об’єктів в місті.

Церква Святого Василія Великого на Москалівці

Москалівську церкву Св. Василія Великого побудував у 1895 році бабинський майстер Іван Гарасим’юк.

Вона однобанна, крита бляхою. Дерев’яний іконостас спорудив, імовірно, Іван Гунька. Йому, мабуть, помагав Магнич з Яворова, який учився в коломийській школі різьбярства. Малювали інтер’єр Адольф Оріховський, Т.Гладкий, Іон Горчинський з Коломиї. В оздоблювальних роботах брали участь також Михайло Федевич, Маляєв (?), Зотар Цілів (?), Кобильовський.

Усі ці прізвища написані на стінці однієї з ніш вівтаря. Інтер’єр виконано в і 1909 році. Сумніви щодо ролі кожного з майстрів виникають тому, що в написі не вказано, що конкретно робив кожен із них.

Це не перша церква на Москалівці. Давніша церква, збудована десь у XVII столітті, належала до іншого косівського монастиря, розташованого у Хоминському лісі. Потім вона стала філією косівської церкви Св. Тройці. У першій половині XVIII століття зведено новий храм коштом і стараннями святотроїцького пароха Андрія Івановича. Вона стала згодом самостійною.

У москалівській церкві з 1929 по 1944 рік парохом був о. Михайло Могильняк, раніше – поручник УСС. У 1944 році заарештований НКВД і розстріляний у станіславській в’язниці. Мав велику бібліотеку, відзначався широкими зацікавленнями. Був знаний як палкий український патріот.

Москалівську церкву було знято з реєстрації, тобто заборонено її використовувати як культову споруду. З 1969 року в ній розміщався музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини. Лише в січні 1990 року її повернули громаді греко-католицької церкви. Священиком у ній став о. Іван Бурдяк, який швидко здобув загальну повагу і завдяки якому храм гарно відремонтовано, а цвинтар упорядковано. Неподалік церкви в 1997 році споруджено пам’ятник “Борцям за волю України” за проектом скульптора Івана Андрійканича.

Давнє кладовище є біля москалівської церкви. Тут є камінні хрести, які датуються початком XIX століття. Давніші могили зрівняв час. Біля церкви поховані священики, зокрема Омелян Абрисовський, Іван Бурдяк, письменник, педагог, перекладач Мирослав Капій, шановані москалівські ґазди, громадські діячі. Є тут і символічна могила на честь січових стрільців та вояків УГА, хрест з нагоди 2000-річчя Різдва Христового, які збудував Юрій Пасимок.

На замітку:

 

Монастирська церква Різдва Івана Хрестителя

Чудовим зразком дерев’яного церковного зодчества Гуцульщини є церква Різдва Івана Хрестителя, котра недавно святкувала свій столітній ювілей.

 

Вона — не лише осередок духовного життя парафіян міста Косова, це плід вправних рук майстра, творча думка художника і різьбяра, вишивальниці і ткалі, котрі увібрали в себе духовне багатство, життєву мудрість, творчий талант українського народу.

Звели церкву у 1912 році в гуцульському стилі. Нині вона робоча і досить доглянута. Розташована серед цвинтаря, на якому збереглося немало цікавих склепів та надгробків.

З дарчої грамоти 1424 року князя Свидригайла довідуємось, що на місці теперішньої церкви був монастир, при якому діяла церква Св. Миколая. Документи свідчать, що святомиколаївський монастир функціонував протягом кількох сот років, про що засвідчує Ревізія ігуменів з 1724 року.

Проте, 1744 року, відповідно до рішення капітули в Дубні про концентрацію малих монастирів, його було закрито і прилучено до Крилоського святоуспенського кафедрального монастиря; туди мали перевести ряд книг і дзвоник до вівтаря; отець Авксентій Старчевський зі своїми речами мав відбути до Погонського монастиря; парохія й залишена нерухомість (церква, дзвіничка з двома невеликими дзвонами, маленька хатина отця Авксентія, цвинтар, великий сад, замулений ставок і дві сіножаті) та ще церковний реманент, частина книг і образи передавалися у світську церковну адміністрацію.

На той час, за словами візитатора (ревізора), церква при монастирі мала на плані одну наву, а завершувалася трьома банями модної структури. Проте через дедалі більше руйнування вуглів під середньою банею довелося 1758 року будувати нову церкву, і звели її на хрещатому плані з однією банею. Вона була хрестоподібною, однобанною, невеличкою, але ошатною та красивою.

З часом дерев’яна церква руйнувалась, і її розібрали, а на тому місці встановили тимчасову капличку, де правилась служба Божа. Довкола каплички 1912 року була зведена нова дерев’яна Монастирська церква, в котрій і донині відбуваються богослужіння. Вона є однією із рукотворних перлин бабинського майстра-будівничого Івана Гарасим’юка.

Можливо, така послідовність будівництва стала причиною того, що масивний центральний четверик прийшлося піднести вище дахових гребенів крил і вже аж тут виконувати перехід до восьмерика, який з тих же міркувань теж випало зробити вищим. Крім центральної великої бані, церква має ще дві малі, які є сліпими. Із західного та південного боків прибудовано одно- і двоярусний засклені ганки, в кутах при вівтарі – двоє захрестій.

Інтер’єр церкви вражає своєю пропорційною завершеністю та лаконізмом, що виражається чітким співвідношенням висоти будівлі та її елементів. Так при вході у бабинець висота храму має висоту середнього зросту людини, прохід у наву – висоту людини з піднятою рукою, підкупольний простір відкривається при їх переході. Різьблені позолочені ґратки іконостаса, відразу постають перед нами через фігурно прорізаний прохід з бабинця до нави.

У плані церква складається із прямокутників, котрі розміщені по одній осі від заходу на схід. Не зважаючи на аматорський підхід в роботі майстра-різьбяра Івана Гарасим’юка, ми відчуваємо його глибоку одухотвореність проникнення в матеріал. Гуцульський майстер відзначається спостережливістю і філософською оцінкою та аналізом навколишнього світу, карпатської природи, бажанням пізнати її закони і перенести на свої архітектурні творіння.

Внутрішнє просторове багатство підкреслюється світлотіневою грою, викликаною джерелом світла. Розпис стін храму виконав відомий майстер Володимир Гуз, предмети декоративно-прикладного мистецтва, які використано в облаштуванні церкви, виконані косівськими майстрами художнього дерева Миколою Гавришем, Миколою Матійчаком, Іваном Павликом, Іваном Балагураком.

Місце за іконостасом, де знаходиться Престол – Трапеза Господня, називається вищим хором – святилищем. Посеред святилища розташований Престол, на якому саме і приноситься Безкровна Жертва Нового Заповіту. Престол, є ядром усього храму, тому його розміщують на підвищенні так, щоб було видно на весь храм. У Монастирській церкві Престол має вигляд чотирикутного стола, який символізує чотири сторони світу, для яких приноситься Безкровна Жертва.

Посеред престолу розміщено кивот, який називається залежно від його виду Гробівницею, Сіоном або Єрусалимом. Кивот дарохранительний (грец. скриня, ковчег) – напрестольний літургійний предмет у вигляді скриньки, хрещатого храму, призначений для зберігання Наперед освячених і запасних Святих Дарів.

У церкві Різдва Івана Хрестителя кивот – робота косівського різьбяра Миколи Гавриша, за виготовлення якого у середині 80-х років минулого століття він був притягнутий разом із різьбярем Василем Баранюком до кримінальної відповідальності. Прокурор наполягав на конфіскації будинку. Але йому все обійшлося великим штрафом.

Церква Різдва Івана Хрестителя відома тим, що в ній у 1990 році прийняв постриг в чернецтво патріарх УПЦ КП — Володимир (Романюк), — той що похований біля Софії Київської.

На замітку:

 

Церква Успіння Богородиці в селі Пістинь — найстаріший храм Гуцульщини

Церква Успіння Пресвятої Діви Богородиці — пам’ятник дерев’яної архітектури рідкісної художньої краси, зведений у 1600 році.

Перша письмова згадка про Пістинь в 1375 р. як про містечко. За легендою, своїм заснуванням село завдячує монахам, котрі побудувати тут монастир. Згодом навколо монастиря почали селитися люди, адже в його стінах вони могли знайти захист під час нападу кочовиків, котрі нерідко навідувалися в Карпати, адже тут можна було поживитися худобою та невільниками.

Розташоване село Пістинь в долині, оточеній горами, що створює для села гарні кліматичні умови для відпочинку. В минулому до Пістиня завжди приїжджало близько 200 людей на відпочинок, головним чином, приїжджали люди з Коломиї влітку. Розміщувались приїзні по гуцульських хатах, а також тут було й кілька розкішних вілл.

Церква виростає між двох величезних крутих стрімких ущелин на столоподібній горі Писаревій. З півдня цю гору відгороджує вершина найвищої місцевої гори Клифи заввишки 620 метрів. З півночі — потік Йордан, каменистий і з багатьма водоспадами.

Церква з усіх боків обгороджена водою, — розповідає підприємець, депутат районної ради і краєзнавець Василь Табахарнюк. — У ній закладено дуже велику християнську інформацію. Це п’ятизрубний храм, в основі якого — форма хреста. Два потоки, які протікають біля церкви, мають символічну для християн назву Йордан, а покровителем нашої церкви вважають Івана Хрестителя.

З покоління у покоління пістиньчани передають цікаву легенду. Розповідають, що церкву планували будувати на протилежному березі ріки. Але три ночі підряд невидима сила переносила будівельні матеріали (підготовлений зруб) на інший бік – туди, де її, зрештою, і збудували.

Для захисту від знищення і розорення святині навколо церкви звели монастирське укріплення з валами і кам’яними мурами. Завдяки цьому церква збереглася і до наших часів. Церква є одним із небагатьох п’ятизрубних храмів Гуцульщини, що має в основі план хреста з незначним скороченням бічних рамен та видовженим бабищем.

Характерною особливістю є похилий шатровий дах з невисоким восьмириком, який ледь видно між дахів прирубів. До церкви веде перекинута високо над водою висяча на металевих тросах дерев’яна кладка.

Пістинська церква Успення Пресвятої Богородиці викликає дуже велике зацікавлення у туристів з України і з-за кордону, особливо з Польщі. У церкві є образ святої Варвари, до якого спеціально приїжджають помолитись поляки-паломники.

Вражає старовинний іконостас. Давним-давно його перенесли з іншого, більшого храму, тому йому тут трохи затісно.

Недалеко від церкви є знаменита Іванова криничика. Її воду вважають дуже помічною для хворих очей.

На замітку:

 

Духовний центр «Здвижин» в селі Кобаки

75 років тому в Кобаках з’явилась Божа Матір. Це було 11 жовтня 1934 року. Божу Матір, яка в супроводі двох ангелів наближалась з небес до урочища Дубини на околиці Кобак, бачив Микола Букатчук. На тім місці, де ступила Пречиста, він установив хрест. Коли згодом активісти радянської влади його знесли, то очевидець події позначив на корі дубочка хрест. Завдяки цьому і збереглося точне місце, де ступила Богородиця. Нині тут створено духовно-екологічний центр «Здвижин», зведено Божий храм та відкрито Хресну дорогу.

Духовно-екологічний центр (ДЕЦ) “Здвижин” розташований на високій горі у дубовому лісі біля села Кобаки Косівського району Івано-Франківської області на місці, де 11 жовтня 1934 року місцевому селянинові Миколі Букатчуку з’явилася Божа Мати. Це споглядання Богородиці докорінно змінило спосіб життя його і багатьох людей. Микола поставив на місці з’яви Пречистої хрест.

Минали літа і цю духовну пам’ятку нищили не лише дощі, вітри, час…. Та хрест у лісі щораз після руйнації відновлювався. Це місце стало паломницьким для багатьох людей. Сюди ідуть, щоб духовно і фізично себе вилікувати.

Косівська районна рада і райдержадміністрація підтримали ініціативу Всеукраїнського і районного товариств “Гуцульщина”, підприємства “Райагроліс” та НПП “Гуцульщина” про створення Духовно-екологічного центру християнської злагоди і любові “Здвижин” (така була перша назва с.Кобаки). Тут знаходяться пам’ятний хрест, а також збудовані: духовний Храм, капличка, статуя Матері Божої, Хресна дорога, екологічна стежка. Для відпочинку відвідувачів встановлені лавочки, альтанка-кіоск з продажу літератури.

Велосипедний маршрут невисокої складності та середньої протяжності призначений для рекреаційних подорожей, проходить по території Косівського району.

Маршрут проходить через Пасіку Святого Миколая, де розміщена велика кількість вуликів чудернадської форми: каплички, гуцульська хатина, гуцул і гуцулка, ведмідь, бджілка, млин, діжка тощо. А на самій території розводять карпатську аборигенну породу бджіл, які пристосувались до холодної зимівлі, нарощують сильні сім’ї і ефективно використовують ресурси нектару, проявляють високу медову продуктивність.

На замітку:

 

Святодухівська церква в селі Соколівка

Духовна святиня Соколівки. За документальними даними церква збудована у 1866 році з добротного міцного дерева.

В основу храму закладено центральний хрестовий тил. З урахуванням вівтаря, тетраподу та бабинця. Талановиті зодчі села (Господь знає їх імена) вписали свої довговічні автографи в літопис рідної Соколівки, доклавши неабиякий хист, зусилля, природне чуття й естетичний смак у цей шедевр дерев’яної архітектури.

Прекрасна сакральна споруда поставлена на дубові підвалини. Основа з’єднана в традиційні «кані». Закид зроблений з міцних смерекових брусів, завезених з місцевого лісу. Форми притвори, фронтонів, хорів продумані, вишукані і зручні. Бані церкви в первинному вигляді були покриті колотою гонтою у гуцульському стилі. Перекриття було «запущене» довготривкими природними барвниками.

Серцем храму є величавий ошатний вівтар. Він має «царські» ворота і двоє бічних «дияконських» дверей. Іконостас складається з кількох рядів образів-ікон. На думку кандидата мистецтвознавства з м. Косова Олега Слободяна, це справжні високомистецькі твори. Вівтар оздоблений ажурною і рельєфною різьбою, що покрита позолотою і вражає парафіян та гостей своєю красою, гармонією і довершеністю.

Наприкінці 70-х і на початку 80-х років минулого століття виникла необхідність заново перекривати бані церкви і дах (бо вже протікав) добротною бляхою.

Це був період розгулу войовничого атеїзму. Задумане втілити в життя було нелегко. Односельці пригадують, що цією важливою роботою безпосередньо займався світлої пам’яті колишній старший церковний брат, голова церковного комітету Петро Григорчук, який жив на присілку Горби. За його порадою і вказівкою, цинкові та алюмінієві листи бляхи, накриті верітками, Петро Рибенчук з кутка Зелена вулиця перевозив фірою у сховок на цвинтарі. Там листи прикривали сухим листям і гіллям. Майстрам іноді доводилось викінчувати покрівельні роботи даху в нічний час, при світлі ручних і кишенькових ліхтарів, а то й при світлі місяця.

І одного прекрасного дня церква засяяла на сонці усіма кольорами веселки.

Та несподівано, проїздом на Верховинщину, в село завітав непроханий гість з обласного центру (нині уже покійний), який відповідав за атеїстичну роботу на Прикарпатті. Він звернувся до голови церковного комітету з принциповим запитанням: «За які кошти придбано будівельні матеріали?». Петро Григорчук подав йому список прізвищ, які безкоштовно трудилися на перебудові і хто офірував свої пожертви на потреби церкви. З’ясувалося, що до списку було внесено прізвища жителів села, яких уже не було серед живих, і що спитаєш з покійників? Але головний атеїст області не вгавав. Він прискіпливо кинув оком на сяючі купол і бані, на яскравий, вилитий із срібла фасад.

Знервований чиновник наказав або зірвати алюмінієву бляху, або перефарбувати фасад. Представникам церковного комітету довелось підкоритись горе-настановам чиновника і виконати його наказ. Але з часом, під дією вітру і дощу, зелена фарба облущилася, і церква знову засяяла на сонці фасадом, мов вилита зі срібла.

Соколівчани пишаються тим, що в радянські часи їхній храм Божий залишався чи не єдиним діючим в околиці. У великі свята до нього сходилось багато люду на Богослужіння з різних населених пунктів району. І до цього часу у цьому селі збереглись місцеві релігійні звичаї, традиції, обряди, адже горяни щиро турбуються про свою духовну святиню.

 

Церква Пресвятої Трійці у селі Яворів

Серед мальовничої природи, кришталево чистих вод річки Рибниці, котра бере свій початок біля підніжжя хребта Ігрець, розташоване село Яворів.

Воно славиться своїми митцями, людьми, які підтримують традиції, глибоко вірять у Бога, прославляють свій край за межами нашої держави.

Яворівчани вміють працювати, творити, любити Господа і ближнього, а також гарно святкувати. На жаль, в останній час усі заходи відбуваються із присмаком гіркоти, болем у серці за долю нашої України, за наших славних синів і дочок, які віддають своє життя, захищаючи нас від страшного ворога.

Цього року яворівська громада храмове свято відзначила по-особливому, адже нашій церкві виповнилося 90 років.

Першу церкву збудували у 1724 р. за кошти місцевого пароха (ймовірніше за все, о. Нікоровича — засновника парафії). Це була невелика споруда, яку через 140 років яворівські ґазди вирішили розібрати і натомість збудувати нову простору церкву (історія другого храму тривала від 1863 до 1923 рр.). У цей період були закладені основи шкільної освіти на селі, просвітництва, духовного і культурного життя громади.

1923 рік… Понеділок Світлого тижня… Всі християни святкують Воскресіння Христове, а Яворів плаче — згоріла церква… Важкий, сумний був час, але тверда віра в Бога, надія на Божий промисел згуртували всіх.

1926 року відбулося освячення нового (третього) храму архієпископом Станіславським Григорієм Хомишиним. Будівництвом переймалися усі: від малого до великого. Керував будівельниками відомий на всю Гуцульщину майстер Дмитро Бучук, який збудував більше 30 церков. Будучи жителем Яворова, плекаючи любов до рідної землі і, напевно, відчуваючи, що це є його остання будівля, він вклав у неї всю свою душу і власноруч встановив центральний хрест.

Імена пастирів, котрі були покликані Богом, служили вірою і правдою, стоячи на сторожі людської душі, відомі до цього дня: О. Нікорович, о. Царевич, о. Іван Кобринський (1805–1869 рр.) похований у Яворові; о. Іполит Окуневський (1869–1902 рр.) — зять І.Кобринського, о. Іван Донигевич (1902–1904 рр.), о. Михайло Баб’як (1904–1925 рр.), о. Микола Драгомерецький (1925–1946 рр.), о. Іван Ільницький, о. Мирон Сас-Жураківський, о. Степан Сірак (1969–1972 рр.), о. Андрій Яцьків (1972–1975 рр.), о. Дмитро Близнюк, о. Володимир Брятик (1975–1976 рр.), о. Степан Губернат (1976–1998 рр.) — тепер парох с. Вербовця; о. Василь Іванюк.

Їм ревно допомагали: голови церковного комітету (старші брати) — П. І. Корпанюк, Д. І. Гелетюк, В. Ю. Рибчук, В. І. Рибчук, В. М. Шкрібляк, М. Д. Гелетюк; дяки — В. Білак, С. Бучук, М. І. Копчук, М. Д. Григорчук, М. М. Прокопишин; паламарі — А. А. Столащук, А. А. Столащук, Д. Д. Шкрібляк. Всі вони творили і продовжують творити історію нашої церкви і села.

Велика подяка всім жертводавцям і будівничим усіх церков, які були до нас у Яворові, а також тим, без допомоги яких наша парафія не була би такою пишною, облагородженою.

Щира подяка всім парафіянам за жертовну любов до нашої святині, за вашу офіру. Особлива подяка також окремим жертводавцям за нові купольні хрести, усім парафіянам — за перекриття куполів.

Возлюблені брати і сестри во Христі! Сердечно вітаю вас з ювілейним 90-літнім престольним святом, святом, яке об’єднало усіх — від найменшого до найповажнішого віком. Нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і благодать Духа Святого буде зі всіма нами! Многая і благая літа!

 

Церква Різдва Івана Хрестителя

Церква Різдва Івана Хрестителя, що у селі Малий Рожин, Косівського району на Прикарпатті є одним із давніх храмів на Гуцульщині і має свою історію.

За офіційними даними церква перевезена з гір і побудована 1864 року. Сам храм посвячений на честь Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, а престол на честь Різдва Івана Хрестителя. За переказами старожилів, вважається, що церква в селі Малий Рожин побудована в 1702 році, про що свідчать багато речей, які збереглися у храмі до сьогодні і мають написи, датовані цим роком.

В 60-ті роки минулого століття двічі була спроба закрити церкву, оскільки вона є старою (було більше ста років і вважалася аварійною). Тому щоб захистити свій храм від закриття, селяни домоглися встановити пізніший рік побудови, тобто 1864 рік, щоб їй на той момент не було 100 років. Є припущення, що церкву в 1864 році перекривали бляхою.

Те, що церква в селі є багато старшою, ніж офіційна дата побудови, свідчать майстри, які тепер проводять реконструкцію і перебудову даху, куполів, розширення храму Вони, замінюючи старі і непридатні матеріали, знаходять свідчення відбитків дат, що дає можливість вважати дату побудову храму — 1702 рік, який згадується у переказах.

Ще є важливий факт того, що в селі була потреба будівництва нового храму — це план будівництва, виготовлений у Відні 1888 року, що зберігся до тепер. В ньому на професійному рівні виконані всі будівельні розрахунки.

Зараз силами громади проводиться повна реконструкція храму ззовні та всередині, перекриття даху, добудова куполів, розширення самого храму, не порушуючи самої конструкції будівлі,проводиться заміна непридатних матеріалів на нові.

Всі роботи виконуються в гуцульському стилі, що надає храму неповторності, стильності та краси архітектурної форми.

Великих зусиль прикладає молодий і енергійний голова релігійної громади п. Юрій Воротняк, який спільно з громадою зробив дуже багато роботи з проведення реконструкції храму, а також ще має багато планів, які хоче здійснити у цій нелегкій, але благородній справі.

На замітку:

Як відомо, найкращий спосіб мандрувати до церков Косівщини – це велосипед! Саме тому всі детальні описи маршрутів та gps-треки описані мною на сайті «ВелоКосів».

Зібрав інформацію про церкви на косівських сайтах– гід та журналіст Тарас ПАСИМОК

Фото – Станіслав Михайлюк

Share