З 1772 року, після чергового поділу території України, в Галичині, крім польської, поширилася влада чергового окупанта — Австро-Угорської імперії. На той час українське населення краю складали два основні суспільні стани (класи) — панщизняні селяни і духовенство (греко-католицький клір), що визнавали себе русинами-українцями. Державний апарат, економічні, наукові та культурно-освітні інституції, практично у всіх галузях були для українців майже закритими. Світська інтелігенція також була неукраїнською. З часом виникає незначний прошарок міщанства. До революційних подій 1848 року місцеве населення не володіло ніякими політичнимх правами та економічними можливостями. Спроби українців одержати освіту, чи зайняти відповідальну посаду в суспільстві наштовхувалися на монолітний опір поляків у всіх галузях діяльності, крім церковної.
Проте, після знесення в 1848 році панщини національна свідомість і культура українського населення Галичини почали швидко зростати і набирати сили. Звільнене від панщини селянство, хоч у величезній більшості неграмотне, почуло в собі міць. Воно йшло за своїм духовним проводом, якому в силу ситуації довіряло. Боротьба з сильним і лукавим ворогом вимагала єдності і організованості, а з цим завданням вирішувалося складно. Не було політичного досвіду, а перш за все не було інтелектуальної та економічної еліти, яка би стала ядром і опорою українському народу в його змаганнях за найелементарніші права і національну гідність.
Ще в 1834 році греко-католицькі священники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький (т. зв. «Руська трійця») публікують збірку поезій та фольклору «Русалка Дністровая», яку Іван Франко назвав явищем наскрізь революційним. Враховуючи, що в правописі українського письменства панувало «язичіє» — суміш діалектних та фонетичних виразів, декорованих ламаною церковнослов’янщиною і настирливо пропагувався латинський алфавіт замість кирилиці, — чиста народна мова «Русалки» сприймалася, як ковток джерельної води. Крім того, поляки створили маріонетковий, т. зв. «Руський собор», який фактично очолювали польські магнати. Провокатори з цієї організації проголошували, що не потрібно піднімати жодних питань про права українців, про національну територію, освіту та ін. Якщо все-таки рух спротиву не вдавалося погасити, його намагалися каналізувати (направляти) в русло польських інтересів.
Обставини моменту вимагали лідерів, котрі були би зв’язані безпосередньо з народом, розуміли його і, в свою чергу, уміли подати ідеї національного прогресу широкій масі суспільства. Одним із таких лідерів став уродженець Коломиї, священник Йосафат Кобринський.
Він народився 28 вересня 1818 року. Його батько був учителем у головній окружній школі, мама Олена — з дому Окуневських. Про своїх предків розповідав отець Йосафат, що походили вони з міста Кобрин на Волині (тепер в межах Білорусі). В 17 ст., родина Кобринських переїхала в Галичину і замешкала на Стрийщині. Очевидно, родове прізвище походить від назви міста Кобрин.
Після закінчення початкової школи в Коломиї та гімназії в Станіславі, він поступив до Львівської духовної семінарії. Звідти його, як кращого учня відправили до Віденської генеральної семінарії.
У Відні він створює гурток українських студентів, метою якого була самоосвіта. Незабаром він вступає до таємного товариства слов’янофілів, вивчає німецьку, італійську, французьку, чеську, сербську, хорватську, російську мови. Ще навчаючись Кобринський видав цивільним шрифтом «Буквар» (1842).
Після закінчення студій він одружується з Волянською — дочкою пароха з Тюдова. Перше призначення на священника отримує в Москалівці (Косів). Всього вісім років (1845-1853) служив Кобринський у Москалівській церкві св. Василія Великого, але за цей час енергійною агітацією проти пияцтва він домігся того, що ціла москалівська громада відріклася від алкоголю і ревно взялася за працю в господарстві. Кобринський допомагав запроваджувати передові технології і методи, заохочував садівництво, зокрема йому приписують заведення славнозвісного сорту косівської «йони» («Джонатан») За власні кошти він збудував у Москалівці школу (збереглася дотепер, на ній встановлено меморіальну дошку на честь о. Й. Кобринського). У школі навчалося немало достойних людей. Авторитет Кобринського був настільки високий, що ні доноси, ні низькі плітки корчмарів, які втрачали прибутки, не могли його похитнути.
З 1860 –х років у політичній історії Галичини починається період, відомий за назвою «Нова ера». У письменної публіки з’являються твори Шевченка, Куліша, Драгоманова та інших східноукраїнських громадських діячів і письменників. В 1868 році зароджується «Просвіта», заслуги якої для української справи неможливо переоцінити. Відроджується романтика козацьких часів. Рушійною силою багатьох починань стає студентська молодь — за тодішньою назвою ‘академіки’. (Згадаймо «Академічний кружок» І. Франка). Пізніше виникає «Пласт», «Січ», «Соколи», «Каменярі», — руханково-спортивні організації, кооперативні організації — «Народна торгівля», «Маслосоюз», відкриваються читальні, каси взаємодопомоги і т.д. Всі ці заходи наражалися на спротив поляків, який дуже часто виражався в агресивній, грубій, нецивілізованій формі і який також активно проводили репресивні органи влади.
Через деякий час Йосафата Кобринського перенесли на місце пароха у Мишин біля Коломиї. Тут він допоміг селянам закупити у австрійського уряду 400 гектарів землі і учив її ефективно обробляти. Тут у нього бував Іван Франко, а син Кобринського (медик) лікував хворого Франка та його дружину Ольгу в Коломиї. Брат Йосафата — Іван заснував у Яворові школу, там помер і там похований.
Вже наприкінці життя у Йосафата Кобринського виникла ідея побудови в Коломиї Народного Дому. Там мали поселитися 200 незаможних хлопців, щоби навчатися у промислових школах. Також мав бути музей, бібліотека і театральний зал. В 1880 р., на кошти від Етнографічної виставки в Коломиї — (650 зол. ринських) — почато будову величавого Народного Дому.
Першим у списку почесних членів-засновників стояло ім’я Йосафата Кобринського, пароха села Мишин. Він став головним ініціатором побудови і саме мишинські і ковалівські селяни першими привезли каміння на фундамент будинку. Отець Кобринський замовив у коломийських архітекторів Н. Кжичковського та Л. Бакера за 1000 зол. проект-план та кошторис, які було виконано за 4 місяці. За проектом, на закупленій у міста площі, збудовано триповерховий дім, театральний зал мав бути прибудований пізніше. Тепер тут Національний Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття його імені.
Будова була закінчена в 1902 році, але Й. Кобринський, знесилений важкою працею, захворів і помер. Поховали його 30 березня 1901 року в Мишині. На похороні було до 4 –х тисяч селян та інтелігенції. Службу супроводили 27 священників. Могила о. Кобринського збереглася дотепер.
В «Історії товариства «ПРОСВІТА», виданій У Львові 1932 року підкреслено:
«Як знесли панщину, такі наші провідні мужі, як о. Йосафат Кобринський, о. Іван Могильницький взялися до праці над освітою народу».
І далі:
«Були і такі священники, що самі вчили, задля браку відповідного дяка (тобто відсутності дяка-учителя — авт.), а світлими в тому напрямі були — о. Кобринський, парох Коломийський (?), який на основі практики зладив і видав пізніше у Львові «Спосіб борзо виучити читати», а пізніше «Буквар, новим способом зложений для домашної науки».
А найавторитетніше слово належить Іванові Франкові:
«До сучасників Шашкевича, що пережили його на ціле півстоліття, належить також Йосафат Кобринський, що в роках 1842-43 виступив із двома маленькими брошурками — «Буквар» і «Спосіб борзо виучити читати». Обидві взірцеві з педагогічного погляду, писані дуже гарною народною мовою. До своєї смерти він живо займався народними справами, писав численні дописи в «Слові» і коломийських часописах, і присвятив значну часть свого маєтку та богато праці на фундування «Народного Дому» в Коломиї». (І. Франко, тв., в 50 –х томах, т. 41, ст., 229).
В 2013 році на будинку школи, побудованої о. Кобринським було відкрито меморіальну дошку, роботи Сергія Дрожака, присвячену цьому видатному церковному і громадському діячеві.
Діяльність о. Йосафата Кобринського — приклад того, як активний патріотизм і особиста енергія духовного провідника, формуючи з інертної маси населення народ, націю, досягає тих здобутків, що їх ми високо цінуємо і нині.
