Для мене Косів є містом таємничим, до кінця нерозкритим, нетрадиційним, жвавим і трохи бунтарським. Чому так я його сприймаю — сказати важко. У тому відіграє свою роль і те, що він розташований поблизу гір, а тому всі оці схили, смереки, каменюки, свіжі прохолодні вітри, сходи і заходи сонця із-за гірських круч надають Косову своєрідної родзинки і таємничості.

Але якось так уже повелося, що говорити про Косів — і не згадати про гори було б моветоном. Та й не тільки гори є в Косові а люди, без яких я собі не уявляю то місто. Мені увесь час видається, що в Косові повно різноманітних творчих людей, може — через те, що я дружу з такими: всі вони якось причетні до нестандартних пошуків у музиці, літературі, мистецтві. Хоча самі вони мені говорять, що Косів — то є глуха провінція і що тут ніхто не прагне ані пошуків, ані змін. З їхніх розповідей картина складається зовсім інша: глухеньке сіре містечко, в якому немає що робити молодим і нестандартним і найкращим було би звідси податися куди-небудь. Однак, мені чомусь здається, що їхнє бурчання чимось схоже до нарікання дітей на своїх батьків: мовляв, і те в них не так, і того вони не розуміють, і т.п. Але насправді, вони безмежно люблять свій Косів як те, без чого собі життя не уявити, як якийсь неодмінний атрибут власного життя і власної причетності до чогось глобального і глибинного.

Перший раз я познайомився з Косовом восени 2011 року. Мене запросив мій друг і колишній однокурсник Сашко Боднаренко взяти участь у засіданні їхнього літературного осередку. І я добре пам’ятаю, як приїхав, вийшов на центральній вулиці, яка протікала біля річки (то була Рибниця, як я узнав пізніше) і стояв, спостерігаючи за заходом листопадового сонця і його відблисками на воді; і це мені видалось таємничим і гарним.

З того моменту у мене й почалось формуватися враження про це місто. Після цього я був у Косові ще декілька разів: взимку і влітку, і кожен раз виїжджав звідти із почуттям якогось відкриття. Завжди мені здавалося, що у протіканні річки поруч із центральною вулицею є щось химерне і привабливе водночас. Так само сприймалася і площа, назви якої я не знаю, однак біля неї всього за кілька метрів починається стрімкий схил гори, чи то пак горба (бо як його класифікувати я теж не знаю). А далі, при виїзді з міста, розходились дороги на Верховину і до косівського Гука на Рибниці. Попри її мілкість, в окремих місцях достатня глибина для купання і літом там совається чимало людей.

Літом я туди спробував залізти, у самий вир водоспаду і мені так сподобалось відчувати на своєму тілі пружні потоки водяної енергії, що здавалося, що я й сам злився з водою в одне ціле і перебуваю у вічному коловороті природних стихій. Довелось мені також побувати на Міхалковій горі, звідки видно всеньке місто. Щоправда, то було взимку і я трохи змерз під час ночівлі на вершині гори, тому на ранок дрижав як цуцик і думав тільки про те, як би пошвидше вибратися із цього місця. Але краєвиди і гарно проведений час трохи компенсували мені суворі погодні умови.

Можливо, я суджу по своїх знайомих, але мені здається, що всі косівчани є творчими, нестандартними і закоханими. Закоханими у свою справу і своє місто, і своє життя. Принаймні, ті кого я знаю. Вони роблять для мене Косів містом постійного очікування пригоди, очікування зустрічі, і частинки якого одкровення, яке збагачує життя. І то не означає, що в Косові нема сміття на вулицях чи ям на дорогах, просто приїжджаючи туди, я цього паскудства не помічаю (а дивитися спеціально за ним не збираюся, коли поруч є море всього цікавого). Тому, коли б я почув про когось, що він є з Косова, то ще не знаючи нічого іншого, я б відразу сприйняв його позитивно.

Також у Косові живе Сашко Боднаренко, мій друг, про якого я згадував. До цього часу двері його дому були завжди відкриті для мене. Тому, коли мені трапляється бувати в Косові і треба переночувати, я завжди користаюся нахабним чином із його приязні та доброти його мами і бабусі. За його компом ми частенько переслуховуємо різні композиції гурту «Лангольєрів» у якому він грає. Тому його кімната є для мене свого роду інформаційним порталом, дискусійним клубом, та нічним притулком водночас. Частенько із ним та нашими тепер уже спільними друзями (Тарасом Пасимком, Сашком Зенем (ХтоЦЕ), Андрієм Гордієм, Любком «Мігрантом» — се таке у нього псевдо) ходимо собі у навколишні та віддалені гори, наповнюючи сенсом та гармонією власне життя. Хлопці після цього повертаються до свого буденного, а для мене таємничого Косова, а я змушений їхати у мій рідний, проте передбачуваний Франківськ. Що ж, для них їхня домівка теж така ж передбачувана, як і для мене моя.

А ще моє відчуття непізнаності і таємничості Косова зросло після того, як я довідався, що він є колискою української і заледве чи не радянської рок-музики. Може комусь такі висновки здадуться і маячнею, однак історія свідчить, що в далекий брєжнєвський період у 1969 р. у цьому місті сформувався ансамбль «Гуцули», який вперше на вітчизняній сцені почав грати рок, причому за гуцульськими мотивами. Лише на рік раніше почала формуватися знаменита «Машина времени» у Москві. Таким чином, Москва і Косів стали першими осередками рок-культури у Радянському Союзі. Із того колективу часів 1969 р. зараз у складі групи залишилось двоє учасників, а всього їх у групі четверо. Після того, як я вперше почув їхній виступ на фестивалі у Яремчі і подивився як шістдесяти- і сімдесятирічні артисти заводять публіку, яка їм годиться хіба що в онуки, то зрозумів, що відтепер для мене такі поняття як Косів і рок-н-рол будуть неодмінно переплітатися. А ще зрозумів, що вік не є перешкодою для таланту і молодими можна бути незалежно від віку. І ці прості косівські вуйки, які (як твердять місцеві легенди) могли в один день грати до обіду на похоронах, а після обіду — на рок-концертах, стали для мене кимось на зразок ветхозавітних пророків, які могли творити тільки тут, під горами, осяяними сонцем і зеленню смерек.

У кожного з нас, хто бачив, або принаймні чув про Косів, є свій Косів у сприйнятті, у душі. А який він насправді — це заледве чи можна відчути чи сказати до кінця. То й на краще. Якби він був таким простим, то не було б сенсу йому взагалі бути. А наостанок хочу процитувати рядки із пісні Тараса Пасимка:

«Косів, Косів, місто мрій та надій,
І коли приїжджаю, відчуваю: ти мій.
Косів, Косів, місто мрій і сподівання,
Відчуваю: наша зустріч не остання…».

Ось і все. До нових зустрічей у Косові.

З повагою, Назар Мандрівник

Facebook коментарі
Share