27 вересня — 110-та річниця з дня народження Миколи Арсенича — керівника Служби безпеки ОУН-УПА на українських: землях.
Український національно-визвольний рух, зокрема, на українських землях, насамперед у формі націоналістичного підпілля і збройної формації УПА, мав бути захищеним від ворожої агентури. Таким підрозділом стала Служба безпеки (СБ), яку очолював талановитий керівник Микола Арсенич-«Михайло», генерал СБУ ОУН (б), начальник відділу контрозвідки при Головному командирі УПА, референт СБ Проводу ОУН. Один з творців спецслужби українського повстанського підпілля, яка успішно протистояла німецькому гестапо та радянському НКВС-МДБ.
Родина Арсеничів походить із с. Нижнього Березова. У сім’ї було п’ять хлопців. Незважаючи на те, що вони не дотягували до заможних селян, це не завадило їхньому батькові, Василеві Яковичу, дати своїм дітям середню освіту. Всі брати виховані у християнському і національно-патріотичному дусі, брали активну участь у національно-визвольних змаганнях у 1940–1950-х роках.
Брат Антон (1905 р.н.) у 1944-му вступив до лав націоналістичного підпілля, псевдо «Голуб». Загинув у бою з чекістсько-військовою групою 1 грудня 1950-го у лісі біля с. Шешорів. Разом з Арсеничем під час цієї військової операції загинули субреферент СБ Коломийського Окружного проводу (ОП) Костянтин Геник-«Крук» та командир сільської боївки с. Шешорів Ониськів Петро — «Пструг», Михайло Симчич-«Карпо». Брат Михайло (1906 р.н.) у 1938–1939 р. був провідником добровольців на Закарпаття для допомоги Карпатській Україні, декілька разів його заарештовували поляки.
У грудні 1940-го заарештований Яблунівським РВ НКВС за приналежність до ОУН, скоріше всього, розстріляний у Дем’яновому Лазі під Станіславом. Брата Степана (1911 р.н.) у гіипні 1941-го, за завданням проводу ОУН (б), завербували до Вермахту як перекладача, перебував у радянських партизанах і Червоній армії, у червні 1946-го його засудили на 10 років позбавлення волі. Помер 1971 року у м. Львові. У 1992-му був реабілітований. Доля ще одного брата Василя — невідома.
Микола у 1922 році вступив до Коломийської гімназії. Навчаючись там, він був у числі тих, котрі виявили непокору польській владі. Це призвело до того, що 1928-го року його, учня 8 класу, виключили з гімназії. Брат Степан, якого допитували чекісти у листопаді 1945-го, стверджував, що головна причина виключення з гімназії полягала в українській радикальній діяльності її учнів. У 1925-му Миколу Арсенича прийняли до лав УВО, у 1929 став членом ОУН, коломийським повітовим провідником. У 1930-му Микола поїхав до Львова і вступив до Львівської гімназії. Арсенич швидко знайшов себе у лавах львівського студентства. Навіть рідні не знали, чим він займається. Це пов’язано з тим, що він ретельно дотримувався постулатів ОУН, зокрема шостої точки Декалогу «Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».
У другій половині 30-х років він обрав радикальний вид боротьби проти польського панування, зокрема — терор.
Розгром Краєвої Екзекутиви (КЕ) ОУН на ЗУЗ, арешт Бандери та інших не послабив організацію, а навпаки — згуртував її. Арсенич був членом Союзу Української студентської організації у Польщі (СУСОП). 1937 року його заарештували на квартирі, де знайшли націоналістичну літературу та листівки. Микола взяв усю вину на себе. 20 січня 1938-го Львівський окружний суд засудив його до трьох років тюрми та 6 років обмеження громадянських прав. Термін покарання відбував до вересня 1939-го у Седлецькій тюрмі (Мазовія, Польща). Провідник політичних в’язнів у Львівських Бригідках у 1937–1938 роках та у Березі Картузькій у Західній Білорусії.
Наприкінці 1938-го або на початку 1939-го він вийшов із тюрми, проте на волі перебував недовго. 20 березня 1939-го його заарештували як делегата Конгресу українського студентства за підозрою у підготовці до польської революції. Проте, не маючи достатніх даних про підготовку до революції, його у числі 20-ти студентів звільнили.
У Бригідках Арсенич залишався аж до того часу, поки Польща не зазнала поразки у вересні 1939-го, у війні з Німеччиною, і не капітулював Львів (20–21 вересня 1939 року).
Прихід «червоних визволителів» поставив на карту життя і смерті українських патріотів. Чимало з них переходили радянсько-німецький кордон і опинялися на території Польщі, загарбаній німцями. Арсенич був у числі тих, котрі нелегально, восени 1939-го перейшли німецько-радянський кордон і опинилися у Кракові. Тут, на вул. Зеленій, він працював технічним секретарем Українського комітету, вів облік колишніх політв’язнів, а також даних про тих членів ОУН, які прибували до Кракова.
У нових реаліях, які склалися, а саме — початок Другої світової війни, загарбання Польщі, встановлення радянської влади у Західній Україні, провід ОУН створив окрему спецструктуру під керівництвом Є. Врецьони у складі семи чоловік у т.ч. М. Арсенича. Він разом із 20-ма провідними членами ОУН пройшов перепідготовку на базі старшинської школи під керівництвом поручника О.Карачевського. У березні 1940-го провід ОУН і особисто С. Бандера доручили Арсеничу створити військову розвідку ОУН. На II Великому Зборі (ВЗ) ОУН у квітні 1941-го, який відбувся у Кракові, Бандера призначив Арсенича керівником військової розвідки ОУН.
Коли ОУН розкололася на два табори, то «сімку» розпустили і перебудували у Службу безпеки ОУН (б). Я. Гайвас відійшов до Мельника. Шість чоловік, у т. ч. Арсенич, залишилися з Бандерою.
Після другого ВЗ ОУН, у квітні 1941-го, рішення щодо СБ надруковано вигляді інструкції «Боротьба і діяльність ОУН під час війни» у травні 1941-го. У ньому детально давали характеристику СБ і її ролі у процесі створення УССД, де був окремий параграф, в якому говорилося: «Служба безпеки — це другий важливий державний сектор, що його ОУН мусить по змозі якнайсильніше опанувати».
Саме з березня 1941-го під керівництвом Арсенича розпочинається процес створення територіальних органів СБ. Арсенич прекрасно усвідомлював роль і значення СБ у боротьбі за Українську державу. Регіональні провідники не мали контролю над СБ. За словами визначного діяча СБ Мудрика-Мечника, Українська СБ і її плани роботи були подібні за зразками до провідних державних спецслужб, пристосованих до українських реалій — зокрема, до націоналістично-підпільної боротьби. Головна фігура у СБ — референт на рівні куща, району, області. Районна СБ — чисельність 6–8 осіб.
Німецька окупаційна влада 5 липня 1941-го заарештувала у Кракові С. Бандеру, а 9 липня — прем’єр-міністра Я. Стецька та деяких міністрів з уряду Українського Державного правління, сформованого 30 червня 1941-го у Львові. Лідер націоналістів Бандера рішуче відмовився відкликати свій підпис під Актом 30 червня 1941 року і був ув’язнений у німецькому концтаборі, де пробув майже до кінця війни. Але нацисти не змогли зламати його морально і психологічно. 1 серпня 1941-го Східну Галичину приєднали до польського Генерального губернаторства. Це наочно продемонструвало справжнє обличчя окупантів щодо України.
Іван Кметюк,
заступник голови Надвірнянської районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса.
(Продовження — у наступному номері).
«Гуцульський край», №39, 25.09.2020 року
