
В 1914 році, в перших днях вересня, Коломия дрожала від переляку. Доходили вісти, вже не глухі а явні, що ворог наближається. Люди бентежилися. З німим болем остраху гляділи одні другим у вічі. Кождий бажав забезпечитися не знав, яким чином. Знакомі знайомих витали все одним питанням: що робити?
Уряд і чужинці виїхали, автохтони і бідні люди по хатах поховалися. У мені, не знаю чому, ляку не було. Небезпека, велика небезпека, все потягала мене. Якесь ожидания, не так страшного як величного, огорнуло мою душу. Думала, що буря перелетить скоро, а сонце засіяє. Я сподівалася для мого народу волі. Не вступлюся зі своєї землі, думала я.
Одної днини, смерком, пішла я в місто. І остовпіла. Коломия немов вимерла. Улиці освітлені ясно, а на улицях ні живого духа. В вікнах чорно, не світиться. Над вікнами ікони Божої Матери у кождій хаті, де лише жили христіяни. Щось торжественного неслося у воздусі, якесь нещастя віщувала ця тиша. Аж тепер огорнув мене страх і немов нічю на кладовищі.
Страх такий, як перед подувом смерти, і умерло місто. То гамірне, рухливе місто,многими тисячами людей схвильоване. Лиш хати-гробівці полишилися з темними челюстями вікон — могильним сумом. Страх почав мене гнати. Я утікала з ясних улиць середмістя до дому. За мною, здавалось, гнали духи тих, що вивтікали.
Нараз, на скруті улиць, стрінула я чорну стать знакомої людини. — І ви тут ? — І я. — В місті нема нікого… Я вийшов шукати фіри…. Жінка конче хоче їхати… Голос його що-раз вривався. Вже й ті втікають — шибнуло мені через голову — а я?.. — Де-ж тепер фіри взяти — кажу голосно — в місті ані живого духа. — Є — каже він — коло Народного Дому. І пращається поспішно.
Хильцем щезає в улиці Шевченка, а я в сій хвилі рішаюсь: Тікати! — підшіптує мені острах. Завертаю в улицю Шевченка і з ляком глядаю фіри. Народний Дім сіяє світлом у всіх вікнах. Якесь торжество — думаю — але тихе, сумне. Не чути співу, ні гамору. Під Народним Домом, здовж улиці Шевченка, стоять довгим рядом фіри. Фіри самі, без візників. На одній лише сидить старий Гуцул, а при нім стоїть мій знакомий.
— Ви звідки? — питає Гуцула. — З гір. Ми привезли хлопців до Стрільців. — Бійтеся Бога! — каже знакомим — вони йдуть прямо на штики! Таже Москалі вже в Станиславові… — Е, — каже Гуцул флегматично — вони на то й їдуть, щоби з Москалем битися. Поміж фірами узріла я один фаетон і радісно побігла до него. Не люблю їхати возом, а ще у далеку дорогу. При фаетоні нема нікого, чекаю, жду, жду і годі діжтатися. — Де-ж фірман відси? — питаю Гуцула. — Заждіть, панночко, він прийде.
Приходить врешті леґінчик, може вісімнайцятьлітний. Ставний, гарний, як орел буйний, як ластівка звинний. Цікаво і сміло глянув на мене. — Це твоя фіра? — питаю. — Ні, це єґомость дали — стрільців відвести. Професор нею вертає. — А може би ви мене взяли в гори? — Ви хочете тікати? Боїтеся? — А ти ні? — Ні. Якби я боявся,то не йшов би на війну. — Бо ти ще війни не видів. Думаєш, це іграшка. А війна — то смерть, певна згуба. Не вернеш з неї, небоже…
Легінь задумався. Мої слова вразили його глибоко. Спер лікоть на фаетон, на руку сумно склонив голову. Видко з собою боровся. Нараз прокинувся веселий. — Е, — сказав рішучо — раз мати родила!
— А ви як, самі, чи з паном? — випитує знов. — Сама, не маю пана. — Якже це може бути? — дивився щиро — ви троха вже-й старі і не маєте пана? — Ні.
Надійшов учитель і я йому розповіла, хто я. Він згодився забрати мене з собою. — Їдьте, їдьте пані, в наші гори — докинув леґінчик. В наших горах не треба вам боятися!
Старі ґазди повиходили також з Народного Дому, з синами пращаються. При одній фірі чую слова: — Бери сину хліб з торбою, бери. В дорозі, хто має хліб, той пан — говорить якийсь ґазда плачучи.
Сідаю у фаєтон, учитель побіч мене. — Берете що з собою, пані? — питає мене фірман. — Беру кіш. Поверніть по него, то по дорозі. Ми під’їхали за хвилю під мою хату, вхопили кіш — пігнали.
За містом також безлюдно. Хто мав виїхати, виїхав, хто полишився, тремтів в запертій хаті. Я сиділа з учителем у фаетоні а перед нами фірман не підганяв, а стримував коні, що рвалися до дому. Легенький фаєтон лиш вигинався і мчав з тихим шумом, мов птиця.
Учитель торкнув фірмана в плече. — Стань! — крикнув. — Маєте, пані, перепустку? — питає мене. — Ні! Яку перепустку? — Ні? То якже буде? Можуть вас чіпати. Мені аж холодно стало. Що — ж я тепер зроблю, що зроблю… — Заждіть, каже шукаючи по кишенях — я маю перепустку на жінку, поїдете як моя жінка. — А ви разом держіться — крикнув на ґаздів. — Гони!
Я глянула в зад. Поза нами, може зо двадцять фір довгим рядом рвало уперед. На найблизшій фірі хитався то підскакував мій кошик. Ніч була темна, чорно навкруги, і нараз, на темносинім небі засияла далека луна. — Горить… — сказав пошепки фірман, з побожним острахом.
— Десь коло Станиславова… докинув понуро учитель — Мoскалі село палять… Фірман потиснув коні, ми ще швидше помчали.
Їхали мовчки. Учитель дрімав сидячи. То в зад, то в перед, то в ліво то в право похитувався. В половині дороги стаємо попасати. На селі таки, не при заїзді, а при дорозі. Один стає на варті — надслухує…
До мене підходить ґазда сусідської фіри. — Пані — каже ввічливо — а добре вам їдеся? Не холодно? Приступає і другий, з другого боку. — Боїтеся? Не бійтесь. Адіть, кілько нас люда, ми вас не дамо. І всміється добряче.
Поклав коло мене малай та бриндзю. — Їжте, панночко—каже сердечно — ви май голодні. Я дійсно голодна була. Взяла малай у руку і думала: Ті бідні гірські люди, у котрих і овес не родиться — діляться зі мною послідним. А чим я їм віддячусь? Навіть грошей не маю. Уряди не виплатили пенсій…
Ми були вже недалеко Косова. Наші фіри погубилися по дорозі, або у бік звернули. З довгого ряду лишилися лиш фаєтон та фіра з кошем. З придорожної хати у однім селі вийшов якийсь, як казали, купець, що втік сюди з доньками. Хотів ті доньки завезти ще далі і глядав для них фіри.
— Що — ж, у фаетоні вже нема і місця — каже учитель. — То заберіть ви ґаздо — звертається до фірмана на возі. — А вас кілько ? — питає Гуцул. — Нас є пятеро, подушки і два куфри. То не годен. Я вже кіш везу. — То чий це ? — Тої пані, що їде на переді.
Купець приступив до Гуцула близше, чую підмовляє його: — Скиньте цей кіш у рів, я Вам заплачу більше. А в коши тім була тепла одіж і постіль. Без них мені у горах застуда і загибіль. До зими бо вже йшло, не до літа.
— Я цего не зроблю — каже Гуцул. — Але я вам дам більше. — Давайте скілько хоч. Ця пані завірила мені і я кіш довезу. По цім поганім торзі ми рушили в дальшу дорогу.
Свитало вже, як вїзджали у Косів. На однім обійстю бачу, що серед подушок і домашної обстанови сидить жінка. Ломить руки у розпуці і голосить: «Ратуйте люди! Всі поїхали, мене лишили! Мoскалі прийдуть, ратуйте!».
В’їхали ми в місто. Дивлюсь, а там перед кождою хатою стоїть фіра. Люди не сплять — вибираються.
Припали до нас, розпитуть: — Ви з Коломиї? А що там — Москалі вже є ? Мені ніяково стало. Я думала, що тут, у знакомих, в затишнім гірськім кутику схоронюся та перебуду лихо, а вони — самі втікають! Не було иншої ради. Пересілася до них на фіру і поїхала в гори…
Володимира Вільшанецька.
На замітку
Володимира Жуковецька (літературний псевдонім — Вільшанецька; 5 травня 1871, Велика Вільшаниця — 1940) — українська галицька коломийська дитяча письменниця. Народилася в селі Великій Вільшаниці (сьогодні — Золочівського району) на Львівщині. Росла серед квітучої природи, її уяву збуджували народні пісні, казки, яких багато знала і вміла розповідати її мама Павлина. Закінчила учительську семінарію, Львівський університет. У 1900–1914 роках учителювала в Коломиї. Брала активну участь в жіночому русі та громадському житті. Під час Першої світової війни змушена була на кілька років виїжджати до Відня в еміграцію. Там вона записалася до українського «Допомогового товариства пань», доглядала поранених у госпіталях. Померла 1940 року. Похована у м. Коломиї на цвинтарі «Монастирок» по вулиці Карпатській.
Підготував Богдан Павлюк.
Коментарів: 1
Pasymok Taras YUrevich, 01.04.2023 о 15:37
Все файно, але повторюсь і скажу, що в розділі публікації вже більше 300 статтей, а отже потрібні категорії, адже на сайті мапакосів, на таку саму кількість статтей 10 категорій, а на велокосові ще більше, як мінімум я бачу 3 категорії: туризм, УПА, ретро,