До 25-х роковин смерті Патріарха Володимира (Романюка)…

18 липня 1995 року спецпризначенці підрозділу «Беркут» побили кийками священників і мирян під стінами Софії Київської. Такою була реакція української влади на бажання поховати у стінах храму українського православного Патріарха Володимира — Василя Романюка. В’ячеслав Чорновіл тоді викрикував, що це «кінець незалежної України…». Патріарха так і не поховали у храмі, а лише під його стінами. Ці події увійшли в історію як «чорний вівторок». Та передувало їм не менш напружене та наповнене боротьбою життя Романюка.

Тюремне фото Василя Романюка. Фото з матеріалів справи.

Тюремне фото Василя Романюка. Фото з матеріалів справи.

Бандерівець чи жертва фальсифікацій чекістів?

У липні 1944 року ще не вся територія Прикарпаття була зайнята радянськими військами. У цей час тривали бої із Вермахтом за Станіславів (нині — Івано-Франківськ), а от південь області, зокрема Косівський район, вже повністю був у руках радянської влади. Тут повним ходом йшла мобілізація до лав Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) та розгорнула свою діяльність спецслужба — Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ).

12 липня на призовний пункт у селі Химчині з’явився найстарший син сім’ї Романюків — Василь. Йому було 19 років, отже, він цілком підходив для служби у війську та відправки на фронт. При собі в юнака були особисті документи: німецька кенткарта (розпізнавальна карта, посвідчення особи в Генерал Губернаторстві) та шкільні свідоцтва про навчання ще в період Польщі.

Гуцульський юнак у кептарику пішов записуватись до війська, адже «викликали», але служити не довелося — його одразу ж арештували на призовному пункті та відправили у тюрму НКДБ у м. Снятин.

Підставою для арешту, як відзначали співробітники НКДБ, стало те, що Романюк «був активним учасником ОУН (Організації українських націоналістів) бандерівського спрямування в селі Хімчині Косівського району Станіславської області, в організації виконував обов’язки кур’єра-зв’язкового, проводив збір коштів для ОУН та антирадянську агітацію серед населення».

Розпочався типовий для такої процедури збір відомостей про ув’язненого: заповнення анкети, обшуки, описи майна, на яке наклали арешт під час слідства.

З останнього документа стає відомо, що сім’я Романюків жила доволі бідно. Опис майна родини помістився на невеликому клаптикові паперу: солом’яна хата — 1, корова — 1, вівці — 4, стіл — 1, ліжко — 1. Це був весь нехитрий скарб родини Романюків, в якій, окрім батька Омеляна, матері Анни і Василя, було ще троє синів: Танасій (якого чекісти, не знаючи такого імені, помилково записали Тарасом), Дмитро та Володимир.

Василь разом із братами допомагав батькам у їхній невеликій господарці. Можливо, через скрупульозність чи, навпаки, через невігластво, в анкеті арештанта Романюка у графі «професія» записано «хлібороб у власному господарстві», те саме записано і у графі «останнє місце роботи та посада».

На першому допиті, що відбувся через два дні після арешту, слідчих цікавили біографічні дані, а також, чому він не з’явився до військкомату в перші дні звільнення с. Хімчина у березні 1944-го. На останнє питання Василь відповів, що не з’явився, бо в той час просто не мав що взяти із собою їсти та в що одягнутися.

Наступний допит Романюка був більш предметним. Слідчого цікавила належність Василя до ОУН. Протокол допиту складався із трьох коротких запитань. У арештованого запитували, чи він не проти того, щоб слідство у справі велося російською мовою, на що останній заявив, що добре володіє цією мовою і не має жодних заперечень.

Інші два питання стосувалися його членства в ОУН, що Романюк різко відкидав. Три запитання, шість абзаців та один аркуш зі зворотом — це весь протокол допиту, який тривав з 8:45 до 24:00 год. без перерви.

Неважко здогадатися, що відбувалося у цей час — Василя Романюка били та катували, однак про це він зможе розповісти лише через 12 років, коли його справу розглядатимуть на предмет реабілітації.

10 серпня слідчі добилися свого — Романюк зізнався, що був членом ОУН. Справу, в якій, окрім нього, проходило ще шестеро, передали до суду.

Військовий трибунал військ НКВД Станіславської області, що розглядав справу 26 вересня, мало цікавило те, що більшість обвинувачених відмовились від своїх попередніх свідчень. Так само не цікавило трибунал і те, що у справі не виявилось єдиного протоколу допиту свідка, що давав підставу заарештувати цих нібито «бандерівців».

Василя Романюка визнали винним у зраді Батьківщині (стаття 54-1 «а» Кримінального кодексу УРСР) та участі в організаціях, які ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини (стаття 54-11) і засудили до відбуття покарання у концтаборах ГУЛагу строком на 20 років з обмеженням у політичних правах на 5 років та повною конфіскацією майна. Через місяць вирок переглянула вища судова інстанція та зменшила термін до 10 років.

Та для Романюка це не стало кінцем, а скоріше початком його «одіссеї» концтаборами ГУЛагу та протистояння радянському режимові, що триватиме аж до 1991 року.

До кінця так і не встановлено, чи був Василь Романюк членом ОУН, чи це фальсифікація НКДБ. «Першими членами ОУН в селі Хімчині були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942–1943 роках», — згадував його односельчанин, член ОУН, політв’язень Петро Підлетейчук.

Водночас сам майбутній Патріарх у 1970-х про ОУН навіть не згадував.

«Моє дитинство було настільки пролетарським й архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш у ньому найменшої рисочки буржуазних ознак.

Мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час середньої освіти, не був зовсім ознайомлений із радянським законом, арештували 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я з’явився добровільно на виклик».

«Українські січові стрільці» на Полтавщині

«Одіссея» Романюка ГУЛАГом розпочалася із його етапування до Харківської пересильної тюрми, де він пробув пів року. Уже в колонії на Полтавщині він розповідав співв’язням про те, що у Харкові чи не щодня помирали в’язні від голоду та виснаження.

У липні 1945-го Романюка перевели до виправно-трудової колонії №17, що розташувалася при сільському господарстві с. Кустолово Полтавської області. Тут в’язнів залучали до сільськогосподарських робіт: збирання помідорів, кукурудзи тощо.

З першого погляду, здавалося, що Романюк потрапив у ненайгірші умови, на противагу іншим в’язням, що працювали в шахтах чи на рудниках. Однак і тут було несолодко, доволі скупе харчування — 300 грамів хліба на день і миска юшки.

У цій колонії Романюка чекав черговий арешт та ще один термін. 18 березня 1946 року начальник оперативно-чекістського відділення відділу виправно-трудових колоній УНКВС у Полтавській області Багно підготував документ про виявлену ним «контрреволюційну» групу серед в’язнів колонії, яка, зокрема: «…веде вербувальну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляє ОУН і бандерівський рух, займається наклепами на радянську владу і нав’язує в’язням повстанські настрої, готується до повстання та збройної втечі з табору з метою долучитися до УПА для продовження боротьби з радянською владою…».

«Контрреволюційна» група чи організація мала назву УСС (Український січовий стрілець). її створив і очолив Микола Титович Редчук, уродженець Тернопільщини, колишній вояк Дієвої армії Української народної республіки, а у період німецької окупації — викладач у школі для поліцейських у Полтаві. Входили в цю групу ще шестеро осіб, в тому числі Василь Романюк.

Його взяли під варту в колонії 6 квітня і розпочали вже знайому для нього процедуру допитів. На перших із них Романюк своєї вини категорично не визнавав. Допит складався із одного питання та відповіді:

— Чи маєте ви намір сьогодні розповісти слідству про свою належність до контрреволюційної .націоналістичної організації?

— До контрреволюційної націоналістичної організації в таборі я не належав і про неї мені нічого не відомо.

Ця коротка розмова між слідчим та арештантом, судячи з документів, тривала понад 4 години.

Після ряду допитів Романюк почав визнавати свою участь у зборах вищезгаданої організації і розповів, якою саме «антирадянською агітацією» він ділився із співв’язнями: висловлював невдоволення каральною політикою радянської влади у Західній Україні через арешти та депортації. Водночас обурювався виселенням своєї сім’ї в Іркутську область.

«Соціально-небезпечна сім’я ворога народу»

Не оминули репресії і сім’ю Романюка. Згідно з рішенням особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1945 року сім’я «ворога народу»: Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна, 1903 р.н., разом з двома дітьми Дмитром, 1934 р.н., і Володимиром, 1938 р.н., направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років». Серед виселених бракувало ще одного брата Василя — Танасія.

За словами жителів с. Хімчина, Танасій втік із вагона у місті Коломиї, коли родину вивозили на Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасія убили у червні 1947 року співробітники органів Міністерства держбезпеки. Голова родини, Омелян Романюк, помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні за рік до смерті сина.

«Клітка» у «клітці»

Та сумних звісток про свою родину Романюк ще не знав — він перебував у камері виправно-трудової колонії під слідством. Час ішов, слідчі продовжували розвивати свій «сценарій». їх не так сильно цікавила антирадянська агітація, як плани про збройне повстання в колонії та втечу. З часом більшість арештантів почали розповідати про свої задуми. Романюк, зокрема, говорив слідству, що через виснаження та голод очільник організації Редчук пропонував йому: «…врятуватися від смерті можна тільки одним шляхом — втечею із табору…».

Розповідав Василь і про план втечі, хоча він навіть в протоколах допитів виглядав нереалістично. Згідно з його свідченнями — та інших заарештованих — вони планували наприкінці листопада 1945-го роззброїти охорону, викрасти автомобіль із колонії та втекти на ній.

Далі у їхні плани входило проїхати 40–60 кілометрів, покинути машину та пробиратися на територію Західної України, щоб там долучитися до відділів УПА. Та цей план у листопаді відклали, бо, за одними свідченнями, мали надію на амністію до річниці Жовтневої революції, а за іншими — чекали потепління.

Читаючи протоколи допитів Романюка та інших ув’язнених, складається враження, що ніякого конкретного плану втечі в них не було. Не було обговорення, в який спосіб вони роззброять охорону, яким чином викрадуть машину, як будуть добиратися до Західної України. Скоріше за все, якщо ці розмови і були, то дуже далекими від справжнього плану втечі, а імовірніше, — це «сценарій» слідчого.

Щодо антирадянської агітації слідчі зібрали з різних свідчень відомості, що учасники організації «УСС» закликали інших в’язнів саботувати роботу в таборі, вихваляли демократію у країнах Заходу і говорили про відсутність її в СРСР. Під час одного з допитів Романюк розповідав, як в’язні навесні 1946-го обговорювали відому Фултонську промову Вінстона Черчилля та висловлювали надію, що скоро почнеться війна між Англією та СРСР. Чи справді відомості про цю промову встигли так швидко дійти навіть до колонії на Полтавщині, чи це був черговий «сценарний» хід слідчого — невідомо.

Те, що слідство фальсифікували, чітко видно з одного з протоколів допитів.

— Ви в Червоній Армії служили? — запитав слідчий.

— Ні, не служив, так як ухилився від призову, — відповів Романюк.

При цьому відомо, що він добровільно з’явився на призовний пункт у 1944-му, де й був заарештований. Складається враження, що слідчий просто писав у протоколах те, що йому було потрібно, а ув’язнені лише підписували їх, не читаючи змісту.

Слідство підходило до кінця. На очних ставках між арештантами підтвердились всі обвинувачення: і про плани втечі, і про існування підпільної організації, і про антирадянську агітацію. Те саме стверджували в’язні вже на засіданні Спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР, що відбувся 17 червня 1946 року за участі обвинувачення, захисту та із викликом свідків. Романюк і Редчук на суді визнали всі обвинувачення, інша частина ув’язнених засвідчувала, що справді брала участь у плануванні втечі, однак нічого про долучення до УПА та переходу на територію Західної України не знала.

Суд тривав майже 12 годин, і після заслухання всіх сторін засідання було перенесено на наступний день. Цього дня прокурор, враховуючи доведеність обвинувачень, просив суд про застосування вищої міри покарання до підсудних, адвокати просили про міру покарання, яка б не була пов’язана із позбавленням життя. Сам Василь Романюк в останньому слові також просив не позбавляти його життя.

Вдруге за два роки Романюку довелося чекати рішення суду та гадати, якою буде відповідальність за «скоєні ним злочини». Його визнали винним у антирадянській агітації (частина НІ статті 54–10) та участі в організаціях, що ведуть підготовку або здійснили контрреволюційні злочини (стаття 54-11). Його другий термін в концтаборах ГУЛагу знову склав 10 років.

(Продовження — у наступному номері).

«Гуцульський край», №28, 10.07.2020 року

Share