Про Богдана знала віддавна, ще коли купила у нього силянки з монетами сто років тому. Дистанційно.
Тільки цього разу вдалося познайомитися з ним та його чудовою см’єю і побачити скарби музею. Краса навколишніх гір, безпосередність господарів та багатство колекції перетворило звичайну по’їздку на Косівщину у пригоду.
Я не здогадувалася про те, що Богдан — настільки знакова фігура, що у селі є дороговказ до його хати. Спершу ми розпитували перехожих, як дістатися до садиби. Люди не дивувалися і звично махали рукою у напрямку чергового горба :)
Господарі були попереджені про наш приїзд і чекали на дворі. Богдан пив вранішню кавусю. Сонце тільки набирало осенево-яскравої потужності. Тиша, не абсолютна, була майже святою.
Ми вступили до світлиці, перетвореної на музей. Простора кімната, у якій кожен сантиметр заповнений чимось старовинним або відтвореним. Адже Богдан не тільки колекціонер, а ще й вишиває сорочки за збереженими чи врятованими взірцями.
Господарі відмовилися фотографуватися у строях — натомість запропонували користатися колекцією для власних фотосесій.
Наступні дві години мали доступ до справжніх розкошів. Богдан піднімав віки різьблених скринь, звідки витягував яскраві хустки. Далі підбиралися пацьорки, силянки, кризи — а Боже милий, чого там тільки немає.
Сорочки можна було обрати самим. Одним словом, почалася етнічна вакханалія. Ґазда допомагав вбиратися, показував як в’язати хустки, пояснював кожну деталь вбрання та які ґаздині то могли носити.
Але найцікавіше — це бесіди з господарем. Ми не тільки приїхали подивитися, але й послухати. Не хочу спойлити, але з Богданом поговорити за життя не менш цікаво, аніж міряти убрання. Говорили про все на світі — виховання дітей, специфіку колекторства, та особливості розбудови села.
Періодично до хати влітали два малих Богданових хлопці. Як і їхній тато — вони не запобігають ласки перед чужими 🙂. І оця відсутність улесливості мені припала до душі найбільше. Як то кажуть, no nonsense.)))))
Час збіг швидко. Ґазда був голодний, а вареники — майже готові. Ми сердечно попрощалися і вирушили в дорогу.
Настрій був блаженний і навіть наш водій — біженець з Херсона, котрий втратив баштан та свиноферму через війну, та критикував кожну дрібницю “західного” побуту, на якийсь час замовчав. З тими споминами та фотографіями (на телефон та без фільтрів), — доїхали додому.
На замітку
Музей гуцульських старожитностей Богдана Петричука в селі Бабин