Чимало таємниць із буремних часів Другої світової війни досі бережуть Карпати. Визвольна боротьба тут була запеклою. З часом стираються спогади, відходять у вічність старожили. Але пам’ять про героїв, які захищали наш рідний край, житиме вічно.

9 квітня 1952 р. на цьому місці звели свій останній бій і загинули в боротьбі за волю референт пропаганди Коломийського райпроводу ОУНр, уродженець с. Стопчатів Ковалишин Василь–«Нескорений» та його охоронець легендарний кулеметник УПА Ілюк Дмитро–«Кичера», уродженець с. Кривопілля Верховинського району.

Фотографії

Пам’яті полеглих за незалежність України

Для історії збереглася повстанська світлина, яку «Кичера» подарував провіднику ОУНр Печеніжинського р-ну Михайлові Тафійчуку «Сивому».

На цьому фото «Кичера» стоїть третім зліва.

На цьому фото «Кичера» стоїть третім зліва.

Трагедія сталася через порушення правила конспірації: про місце пристанища мали знати лише ті, хто в ньому перебував. Але в перших числах квітня криївку покинув підпільник Андрій Мотрук«Сірко», котрий незабаром потрапив до рук чекістів, погодився на співпрацю і вже як аґент «Василько» привів на хребет Камянистий опергрупу МҐБ.

До речі, там окрім «Нескореного» і «Кичери» перебував земляк «Василька» — Ярослав Грабчук–«Дунай». Опору він не чинив і згодом став ще одним спецаґентом — «Кузьмичем», спричинивши арешти і переслідування родин, які допомагали підпіллю. Як каже народна мудрість «З одного дерева Хрест і лопата»…

Слава Героям і ганьба зрадникам!

Відео

Пробачити й забути?

На початку 60-х років ХХ-го століття, коли зі сибірських тюрем і таборів поверталися до рідних осель нечисленні вояки УПА та учасники Збройного підпілля ОУНр, правдами й неправдами намагаючись добитись дозволу прописки і бодай якогось працевлаштування, майже щороку (або й частіше) по всіх селах відбувалися тематичні вечори «Народ не прощає», куди зганяли максимальну кількість мешканців.

Сценарій дійства завжди був один: на спеціальну «лаву ганьби» садовили засуджених в 40–50-х роках «бандитів» і промовці (в основному місцеві партійці та хтось з райкому і КҐБ) поливали брудом борців за Незалежність, оголошуючи їх «запеклими ворогами українського народу» та всоте вимагаючи «покаяння за злочини» й формуючи думку ненависті присутніх — в першу чергу молодого покоління, котре нічого не знало про деталі за Незалежність, окрім того, що трубила офіційна пропаганда…

В незалежній Україні ніхто й ніколи подібних заходів стосовно таких, на совісті яких сотні (тисячі!) смертей і депортацій середини ХХ-го століття не проводив і не проводить. Ба більше: не рекомендується навіть згадувати імен тих, руки яких по лікті в крові борців за волю нашого народу, бо, мовляв, від того буде «некомфортно» їхнім нащадкам, а це… «неетично» (?!)

Не закликаємо до остракізму і морального осуду, але вважаємо, що люди повинні добре знати ХТО і ЯК зрадив присязі на вірність України та спричинився до фактичної ліквідації збройного опору окупантам на території Коломийської округи в 1951–53 рр. — якби не їхня підла праця на ворога, боротьба за свободу могла тривати ще, можливо, й десяток років! Ось їхні портрети та коротка інформація про содіяне:

Роман Тучак–«Кіров»Роман Тучак–«Кіров» родом з Городенки. Був референтом Служби Безпеки (СБ) Коломийської округи з 1944 по 1951 р. Після того, як його дружину захопили чекісти, сам запропонував «послуги» окупантам і вже як агент МҐБ «Тарас Степанович» видав окружного провідника Івана Кулика–«Сірого», після чого сам й очолив округу, методично і послідовно від жовтня 1951-го по травень 1955-го знищуючи підпілля. Опосередковано причетний до загибелі «Нескореного» й «Кичери», оскільки з його подачі захоплено й завербовано Андрія Мотрука «Сірка». Проживав у Києві, працював слюсарем на заводі «Арсенал». Коли в 1991-му Україна виборола Незалежність — отримав інсульт і незабаром сконав.

Петро Кузьменюк–«Кордуб»Петро Кузьменюк–«Кордуб» родом зі с. Старі Кути. Вважається, що до співпраці з МҐБ як аґент «Петро Іванович» приступив 1951 р. коли його захоплено в Городенківському районі, але є вагомі підстави вважати, що це сталося набагато раніше. Боївка СБ «Кордуба» від 1947-го замордувала багатьох щирих симпатиків підпілля, безпідставно звинувативши їх як «сексотів радвлади». На совісті «Петра Івановича» десятки загиблих патріотів і, відповідно, в рази більша кількість репресованих і депортованих сімей. З другої половини 50-х років лід прізвищем «Василенко» працював зав. магазином в с. Боднарів Рожнятівського району; після проголошення
Незалежності виїхав за кордон, але згодом повернувся, аби померти в Україні.

Микола Ільницький–«Орест»Микола Ільницький–«Орест» став агентом МҐБ лід кличкою «Кузнєц», але частіше «М.В.» навесні 1952-го. Родом зі с. Люча, він «працював» у тандемі з Романом Тучаком (тобто «Тарасом Степановичем»), разом з ним плануючи та здійснюючи ліквідацію підпілля в Косівському надрайоні (тодішні Жаб’євський, Косівський, Кутський та Яблунівський райони), що й було «успішно здійснено» впродовж 1952–53 рр.

«Органи» надали йому з батьками квартиру в Чернівцях, але він там почувався не надто безпечно і його перевели в м.Ірпінь Київської області, періодично змінюючи працевлаштування. Після проголошення Незалежності впав у істерику, щоденно очікуючи покари й аби «заглушити» страх (хоча реально йому ніхто не погрожував!) пристрастився до алкоголю й після чергового «обливання» відійшов зі світу, так і не розкаявшись в прогрішеннях супроти колишніх побратимів.

За ініціативи і сприяння лісничого Косівського лісництва Петра Петровича Пліхтяка та завдяки спільним зусиллям районної влади, Пістинської сільської ради, Кутського лісництва, громади села Пістиня, було відновлено криївку як вшанування пам’яті про тих, хто віддав життя, захищаючи свою Батьківщину і рідний край.

Підготував Василь Гуменюк, дослідник світлин УПА.

Читати по темі

Share