В червні-липні далекого вже 1949-го група українських повстанців під керівництвом сотника Петра Мельника-«Хмари» (на той момент командира ТВ-21 «Гуцульщина») здійснила резонансний рейд у Румунію, про що добре відомо з різноманітних публікацій у ЗМІ. Зокрема, 10 років тому на ознаменування 60-річчя події з цього приводу відбувся масштабний захід у Космачі, й про те писав також і «Гуцульський край» (див. № 32 від 7 серпня 2009).

За 10 років, що минули відтоді, встановлено низку нових деталей (ідентифіковано, наприклад, ще одного учасника — родом з Бабина, віднайдено дві досі невідомих світлини, опубліковано матеріали з румунських архівів), тож бодай коротко вартує «освіжити пам’ять» про цю неординарну сторінку нашої визвольної боротьби.

Тривалий час (а подеколи й дотепер) цей рейд трактувався як суто пропагандивний — тобто такий, що мав на меті задекларувати факт боротьби УПА за незалежність України на міжнародному рівні. Але це не зовсім так: першопочатково він планувався для досягнення важливіших цілей, про що й поговоримо далі.

…У березні 1949-го в румунській провінції Тимішоаре вибухнуло антикомуністичне повстання, скероване як проти маріонеткового промосковського уряду в Бухаресті, так і супроти факту присутності в Румунії радянських військ, котрих повсталі вважали (і небезпідставно!) проявом окупації їхньої країни. На весняній відправі в лісах Рогатинщини командир воєнної округи (ВОЧ) «Говерла», полковник Василь Сидор-«Шелест» отримав наказ сформувати групу, завданням якої буде перехід через кордон і встановлення контакту з повсталими для можливої і бажаної координацій дій під лозунгами АБН (Антибільшовицького блоку народів), зокрема — «за вашу і нашу свободу». Відповідне розпорядження «Шелест» передав до Коломийської округи (провідник — Григорій Легкий-«Борис»), територія якої мала протяжний кордон з Румунією у районі важкодоступного (а отже, й не надто контрольованого) Чорногірського хребта й прилеглих до нього ділянок.

Аби не йти в рейд, як то кажуть «голіруч», у підпіллі розпочалася масштабна підготовча робота (формування похідної групи, друк агітаційних матеріалів на румунській мові тощо, і все це в умовах посиленої конспірації). Бойовою частиною підготовки керував особисто командир ТВ-21 «Хмара», а ідеологічною (підготовка документів) — поручник «Перебийніс» (Назарій Данилюк) — буковинець родом, юрист з вищою освітою, котрий досконало володів румунською мовою. Приготування тривало майже два місяці і нарешті, 17 червня 1949-го, з постою у Космачі група в складі 25 осіб вирушила у похід. Само собою зрозуміло, що про істинну мету заходу знали тільки «Хмара» (Петро Мельник) і його заступник «Перебийніс».

Біля кордону, в околицях полонини Реґеска, передова стежа в складі 4-х повстанців увечері 25 червня натрапила на радянський прикордонний наряд. Він відкрив вогонь першим і поранив стрільця Івана Максим’юка-«Іваненька». Але рішучими діями кулеметника Івана Дебринюка-«Непорадного» ворогів змусили до втечі та залишити на місці є дуніцію і вбитого. Вночі 26-го червня основна група (22 повстанці) перетнули кордон у районі гори Стіг, а троє — «Непорадний», Білінчук-«Сибіряк» разом з пораненим «Іваненьком» повернулися в терен.

Рейдуючі не знали, що поки йшла підготовка до акції, повстання у Тимішоаре було практично повністю придушене — про це їм у загальних рисах розповіли пастухи на румунській полонині Ґершта — першому пункті сусідньої держави, де наші повстанці опинилися на світанку 26 червня. Деталей пастухи не знали (як-не-як, але інформація «з долів» доходила до них з тривалим запізненням), тож і порадили перейти на полонину Станішоаре — там, мовляв, можуть знати більше.

У своєму звіті «Перебийніс» підкреслив факт неабиякого подиву румунів з’явою озброєних повстанців з України і їхнім одностайним дружнім ставленням до прибулих. Хтось із місцевих прорік: «Як? Ви там воюєте вже понад 4 роки по завершенню війни, а наші не змогли протриматися й двох місяців?!».

На полонині Станішоаре рейдуючим виділили провідника — місцевого парубка на ім’я Георгій, і той повів групу до найближчого населеного пункту — села Репедя. Падав проливний дощ, тому промоклі до нитки рейдуючі, з певною пересторогою вступивши до якогось обійстя, мріяли тільки про одне: просушитись і відпочити.

Коли «Перебийніс» заговорив до господаря, домашні зітхнули з полегшенням, і на їхніх лицях появилися посмішки. Господиня заходилася готувати поїсти, а господар порадив перейти гостям в стодолу поруч — аби уникнути зустрічі з випадковими відвідувачами, їхній діалог тривав довго, але оскільки румунської мови ніхто з рейдуючих не знав, чекали на вислід тих перемовин. Він виявився невтішним: господар-румун був політично грамотним, слідкував за ситуацією і підтвердив факт придушення антикомуністичного повстання. «Ви бажаєте зустрітися з нашими партизанами — це похвально, але за наявною у мене інформацією знайти можна хіба окремих запільників, котрі переховуються від влади. Єдине місце, де вони ще можуть бути — поселення Суд. До нього звідси понад 50 км…».

Окрім теплої їжі і прихистку, господар-румун запропонував свою послугу: він поїде до Суда сам, зорієнтується у ситуації і негайно повернеться. Так і зробив, але слідів повстанців у тому селі не виявив — сказали, що коли і є, то хіба значно південніше — за кілометрів сто вглиб Румунії…

На короткій нараді командир рейду «Хмара» прийняв рішення у зв’язку з реальною ситуацією трансформувати захід в суто пропагандивний: вони пройдуться селами з румунським і українським населенням і повернуться назад в Україну. Так і зробили: група два тижні рейдувала по території сусідньої країни — вони пройшли у підсумку майже 150 км! Провели низку мітингів, роздали сотні листівок і 9 липня благополучно перетнули кордон в околиці Чивчинських гір.

Передбачаємо питання: а як реагувала на таку «сваволю» офіційна румунська влада? Невже не проявила ніяких контрзаходів? Проявила, та ще і які — на перехоплення групи було кинуто цілу дивізію регулярних румунських військ включно з гарматами і мінометами. Але рейдуючі проходили їхні застави, наче ніж крізь масло, завдяки неймовірному сприянню місцевого цивільного населення. Це може здаватися вигадкою, але уявім собі, що на території, яка є приблизно половиною Івано-Франківщини, з’явилася озброєна ватага невідомих осіб, котрі розмовляють незрозумілою мовою. Якими будуть ваші дії? Хіба ніхто не доповість владним структурам про наявність сторонніх?! Таке можливо лише за двох умов: цивільне населення прихильно ставиться до прибулих, а ті в свою чергу поводять себе виключно коректно і благородно — достатньо було, аби хтось із рейдуючих викрав курку чи посмикав цибулю або часник на грядці, не кажучи вже про банальну словесну образу…

Неймовірно, але за два тижні перебування у Румунії група наших воїнів не мала жодного бойового зіткнення з військами, котрі їх намагалися заблокувати, й відповідно ніхто з наших не був поранений (чи тим паче вбитий). Цей факт, вважаємо, переконливо спростовує брехливі інсинуації ворожої пропаганди, ніби УПА — це зборище «бандитів-головорізів»!

Румунські війська навмання обстрілювали лісові масиви власної території навіть після того, коли рейдуючі без пригод перетнули кордон поблизу Чивчинських гір. Але тут їх чекало набагато серйозніше випробування: на перехоплення двох десятків повстанців кинули два батальйони війск МҐБ. Серед населення Жаб’івщини поширювали чутки, ніби з Румунії вдерлася група… власівців (котрих, насправді, вже не існувало понад 4 роки!), вимагаючи доносити «куди треба» у випадку виявлення озброєних людей, де б це не було. Ще понад два тижні рейдуючі обережно оминали ворожі застави, поки нарешті не повернулися наприкінці липня до місця постою у Космачі.

З 22-х рейдуючих безпосередньо по території Румунії станом на сьогоднішній день надійно ідентифіковано 15 осіб, серед яких четверо — вихідці з Косівщини. Це Дмитро Довганюк-«Сокіл» (родом з Тюдова; в 1952-му його захопили за зрадою «Кірова», засудили на 25 років таборів, а після повернення із заслання отруїли в м.Стрию), Палійчук Дмитро-«Веселий» (родом з Космача; детальну біографію розшукуємо), Петричук Дмитро-«Бистрий» (родом з Бабина, загинув у липні 1952 р. в рідному селі) та Рабинюк Василь-«Чех» (родом з Черганівки; полонений у жовтні 1951-го і згодом закатований в Івано-Франківську).

У рейді «працювали» двоє фотографів — Дмитро Білінчук-«Хмара» та Іван Гаргат-«Липкевич» (обидвох згодом захоплять і розстріляють). їхніми зусиллями зафіксовано понад 30 фотосюжетів, котрі збереглися донині як документальний доказ зусиль УПА міжнародного рівня і повного взаєморозуміння українського та румунського народів, що так важливо і з позицій сьогодення.

Василь Гуменюк,
Віталій Манзуренко.

«Гуцульський край», №30, 26.07.2019 року

Share