До питання історії Скіфії, або чи існувала «Сатрапія Україна»

Передмова

Є таке східне прислів’я: «Не пізнавши того, що було, не зрозумієш того, що є». Воно мені дуже імпонує і боюся, що цитую надто часто, але в ньому дуже глибока суть і актуальність сучасної епохи, коли Україна утверджує себе (дуже дорогою ціною!) доцільність свого існування у глобалізованому світі. Територія наших земель заселена з глибини віків, але більшість наших сусідів (особливо східний) силкується розглядати українців у якості такого собі «історичного непорозуміння», місця яким нема ні в минулому, ні в майбутньому. Через це об’єктивні знання з історії нам край необхідні – кожен повинен знати «хто ми, що ми, і чиї ми діти» (Т.Шевченко).

Понад 2600 років тому на території України виникла потужна держава скіфів, яка полишила величезний культурний пласт у вигляді грандіозних поховань (степові скіфські кургани недалеко поступаються знаменитим єгипетським пірамідам!), де виявлені шедеври світового значення. Однак у книгах з історії про Скіфію мовиться скупо й ніби побічно, адже історики (в першу чергу неукраїнські) ніяк не визнають факту взаємозв’язків скіфів з нинішніми українцями – ніби ті жили не довкола Дніпра (до речі, це скіфська назва Борисфена), а на Марсі чи Венері!

Багато років я збираю паралелі між побутом, традиціями, культурою і навіть мовою скіфів та гуцулів, знайшовши там безліч аналогій (хата, топір, Прут, Дністр, колиба – терміни скіфського походження!), зокрема в полонинському господарстві, але не наважуючись опублікувати. Аж тут «на повному серйозі» газета «Галичина» надрукувала матеріал Юрія Боберського «Відгомін кімерійської традиції» (див. газету за 30.01.2014), в якому автор перконує: гуцули – це нащадки кімерійців (попередників скіфів, про яких доволі мало історичної інформації).

А перед цим професор К.Тищенко в часописі «Тиждень» опублікував свою розвідку про скіфську історію, в якій загалом загальноприйняті уявлення піддаються докорінній ревізії й робляться принципово нові узагальнення, з чим погодитися вкрай важко. Я проаналізував написане, спробував його критично переосмислити і направив у січні біжучого (2014-го) року в редакцію «Тижня», однак жодної реакції з їхнього боку на моє послання понад 7 місяців нема. Тому пропоную мною написане вашій увазі – як народжений і сформований на Гуцульщині, а отже такий (гадаю), що має «право голосу» на сторінках Інтернет-сайту Косівщини і Гуцульщини.

Василь ГУМЕНЮК,
17.08.2014 р.

*   *   *
Часопис «Тиждень» опублікував низку дуже цікавих статтей видатного українського лінґвіста Костянтина ТИЩЕНКА, остання з яких має інтригуючу назву «24-а перська сатрапія в історії України» [1]. У ній, зокрема, аналізуючи зображення на гробницях перських царів-ахеменідів автор твердить таке: «Ці фігури справді документують безперервне перебування скіфів у складі Персії у 486-338 рр. до н.е., і на це ради нема» [там же, с. 39]. Висновок, погодьтеся, не просто революційний – він перевертає всі наші дотеперішні погляди і уявлення про історію Скіфії періоду V-IV століть – часу спорудження найзнаменитіших курганів Придніпров’я – Солохи, Чортомлика, Гайманової і Товстої могил з виявленими там всесвітньо-знаними шедеврами скіфського мистецтва (достатньо назвати одну лише пектораль з Товстої могили, віднайдену Борисом Мозолевським у червні 1971-го року [2]). Скажемо так: споглядаючи ці чудо-витвори ми гадали, що їх було зроблено вільними й незалежними людьми, а згідно висновків шановного К.Тищенка випливає, що аж ніяк – Скіфія була в той час нічим іншим, як периферійною сатрапією Перської імперії під назвою «Сака парадрій» («Сакія заморська»), в обов’язки якої входило регулярно сплачувати данину метрополії ну і хіба «носити трон перського царя в разі потреби» – так бо вирізьблено на каменях, котрі прикрашають гробниці від Дарія І-го (помер 486 р. до н.е.) до Артаксеркса ІІІ-го (помер 337 р. до н.е.).

Зрозуміло, що для таких фундаментальних висновків потрібна солідна доказова база. У К.Тищенка це по-суті два масиви: перший (і головний) – лінгвістичний багаж сучасної української мови (топоніми, гідроніми і антропоніми – іншими словами назви населених пунктів, річок та озер, прізвища і прізвиська людей), а другий (допоміжний) – наявність перснів-печаток, призначених начебто для скріплення глиняних документів перськими управителями, яких на даний час відомо 15 екземплярів, котрі віднайдені в Криму і Тамані (зберігаються в Ермітажі, Санкт-Петербург). Не знаю як вам, але мені таких доказів видається замало, хоча авторитет професора Тищенка «тисне» на свідомість і заставляє сумніватись в очевидних фактах, котрі видатним лінґвістом в названій статті елегантно проігноровані. Але все по порядку.

Розпочнемо з другого масиву доказів – перснів-печаток з Криму і Тамані, яких, як вже сказано, в Ермітажі налічується аж 15. До К.Тищенка вони вважалися «військовими трофеями», здобутими скіфами під час передньоазіатських походів, тоді як професор-ліґвіст переконаний, що це атрибутика сатрапів, котрі виконували свої безпосередні владні повноваження в «Сака парадрій» і скріплювали ними, скажемо так, циркуляри на глині, скеровувані підлеглим територіям на північ від своєї резиденції. За К.Тищенком вона знаходилась у місті Пантикапей (нині Керч), бо саме там у похованнях V-III століть до н.е. і виявлені більшість цих печаток – речових доказів на користь активного функціонування 24-ї сатрапії Перської імперії. Хоча як на мене, доказом повинна служити не печатка, а хоча б один завірений нею документ – своєрідна «накладна» про отриману данину, «розпорядження» про збір податків чи щось у тому плані. Чи не так? Зрештою, коли Скіфія не була суверенною територією, а лише сатрапією імперії, то десь та мають бути написи клинописом, перські монети, зображення перського «бога» Ахурамазди, розкішні поховання сатрапів – за декларовані 148 років існування «Сака парадрій» хоч би кілька з них мали померти (з ким не буває!) на підконтрольній території та бути похованими за перським ритуалом на некрополі в Пантикапеї. Але ж нічого такого археологами досі не виявлено!

В електронному каталозі Ермітажу мені вдалося віднайти лише чотири печатки іранського походження, знайдені в Криму (три в околицях Пантикапея-Керчі і одну в Херсонесі-Севастополі) та одну з Таманського півострова (знайдену в Анапі). В описові до них вказується, що вони віднайдені в похованнях, але не деталізовано, хто був їхній імовірний «власник». Нічого дивного: ці артефакти виявлено ще у першій половині ХІХ-го століття, коли методика археологічних розкопок (зокрема в Російській імперії) лише формувалась і важливих з позицій сьогодення моментів просто не дотримувались. Але безсумнівно, що якби окрім печаток у похованнях були наявні й інші ідентифікуючі елементи, в описові про це було б конче вказано. Всі бажаючі можуть самостійно переглянути зображення цих печаток [3], але декілька найбільш характерних наведу нижче для економії часу шановних читачів, отож:

З опису цієї печатки абсолютно незрозуміло, коли, де і за яких обставин її було віднайдено і яким чином вона потрапила до приватної збірки пітерського багача й колекціонера старовини Олександра Звенигородського (1837-1903), а вже від нього – в Ермітаж. Можливо такий детальний опис є у фондах музею, але для ознайомлення з ним потрібне відрядження в Санкт-Петербург і дозвіл на працю в фондах Ермітажу, що нелегко і непросто.

Інша печатка, згідно опису, походить з розкопок некрополя в Пантикапеї (Керчі) ще в 1834 р. Термін «розкопки» стосовно цього періоду можна сміливо брати в лапки: давні поховання брутально розривалися у пошуках скарбів – майже за Тарасом Шевченком у його «Розритій могилі» і дуже сумнівно, що нині можна довідатися, в чиїй могилі вона лежала понад дві тисячі років – гіпотетичного сатрапа «Сакії парадрій», скіфа, сармата чи елліна:

Майже ідентичною за формою до першої наведеної є печатка з Анапи (Тамань):

Місце віднайдення печатки з Анапи деталізоване І.Т.Кругликовою [4], причому в своїй монографії вона датує її не IV-м (як в описові Ермітажу), а ІІІ-м століттям до н.е., тобто коли Перської імперії вже не існувало. Найцікавіше в історії з цією печаткою те, що її виявлено в поодинокому кургані за 10 км від Анапи у непограбованому похованні багатої жінки. Підставою для датування цього поховання є наявна в гробниці монета фракійського царя Лісімаха початку ІІІ ст. до н.е. У цьому похованні знайдена ще одна печатка, конструктивно подібна до наведеної, але на ній зображені скіф з луком, чоловік з собакою, два півні і менада, яка танцює. Добре збережений дерев’яний саркофаг, в якому лежала покійна, увінчаний різьбленими прикрасами у вигляді позолочених фігурок нереїд – морських німф, які, сидячи на спинах морських чудовиськ, везуть Ахіллові зброю і обладунки, а також позолоченими фігурками воїнів – тобто типово грецькими (а не перськими) мотивами. Все вищенаведене однозначно заперечує припущення, ніби перська печатка знайдена в могилі якогось сатрапа, але не буде дивиною, коли хтось висуне гіпотезу про те, ніби тут була похована дочка або внучка перського вельможі… Незрозуміло тільки, для чого призначалась печатка зі скіфським мотивом – жоден сатрап не мав ні морального, ні юридичного права користуватися таким атрибутом.

Пишучи (і твердячи!), ніби Пантикапей був резиденцією того ж таки сатрапа (вірніше сатрапів) впродовж майже півтори століття, Костянтин Тищенко не торкається (на мою думку – свідомо й тенденційно!) питання грошового обігу в реґіоні, зокрема того факту, що весь цей час Пантикапей чеканив власну монету, яка ні за формою, ні за виглядом не мала нічого спільного з монетами Персії! Знову ж таки всі бажаючі можуть особисто переконатися в тому, зайшовши на відповідну сторінку в Інтернеті [5]. А для тих, хто для цього не має змоги чи бажання, наводжу зображення боспорських монет періоду «початку» і «кінця» сатрапії «Сака парадрій», хоча у досить великій кількості вони наявні без будь-яких хронологічних розривів (!) з 490-го по 320-й роки до н.е. і навіть продаються на аукціонах!

Характерно, що дуже багато пантикапейських монет V-IV століть до н.е. не лише не містять жодних перських мотивів, але й написи мають виключно грецькою абеткою, а з Грецією в цей період Персія перебувала в стані перманетної війни! Відомо також, що «Дарій I запровадив для всієї перської держави єдину грошову одиницю – дарик» [6]; про якесь «виключення» з цього правила для «саків за морем» з історичних документів невідомо…

Підсумовуючи сказане можна зробити висновок: ніяких слідів діяльності перських сатрапів (окрім віднайдення печаток) в Криму й Північному Причорномор’ї – тобто злощасній «Сака парадрій» у V-IV століттях до н.е. археологічно не прослідковується – хіба що таке буде віднайдено згодом.

Переходимо тепер до аналізу основних (за К.Тищенком) доказів існування 24-ї перської сатрапії на наших землях – фонетико-лінґвістичних, але відразу задамо питання: чому датою її започаткування названо 486-й рік до н.е.? Адже це рік смерті Дарія І-го – того самого, який в 514-му, 513-му чи 512-му році до н.е. (єдиної думки про це нема) здійснив грандіозний похід у Скіфію, котрий завершився чи то ганебною втечею перського війська (за Геродотом), чи, як вважає К.Тищенко – повним підкоренням скіфів і включенням їхньої території в склад перської імперії в якості вже названої «24-ї сатрапії». Якщо йти за логікою К.Тищенка, то «українська сатрапія» мала утворитись саме 514-512-го року до н.е. й існувати до цілковитої руйнації імперії Ахеменідів Олександром Македонським в 331-му році до н.е. (битва при Гавгамелах). Незрозуміло, чому видатний лінґвіст «вкорочує» існування так любої йому сатрапії аж на 35(34-33?) роки, та пояснення цьому хай він дасть особисто.

Своє наукове обґрунтування К.Тищенко розпочинає з терміну «Сака парадрій», який з перської мови слід перекласти «саки, які за морем» чи «Сакія заморська». Професор-лінґвіст пояснює, що терміном «сака» перси називали всіх північних кочівників від Середньої Азії до Дунаю включно, хоча на цих теренах проживали різні народи – масагети, сармати, скіфи, а перед ними – кіммерійці. Нас, звичайно, найбільше цікавлять якраз скіфи – народ, що зафіксований у означений період саме на території України і по відношенню до Перської імперії дійсно знаходився «парадрій» − тобто на протилежному боці Чорного (Скіфського) моря. Резиденція сатрапа, як вже сказано, знаходилася (за К.Тищенком) в Пантикапеї, отож логічно припустити, що саме в Керчі та околицях має бути сконцентрований ареал перських слів, термінів і фонем, але свої перші знахідки (названі ним «Три голки у скирті сіна») професор-лінґвіст виявив… у Сумській області (!) – за 600 кілометрів по прямій від Пантикапея – в селі Шатравине Липоводолинського району. На думку дослідника, корінь слова ШАТРАВине явно засвідчує походження від перського «сатрап» з усіма витікаючими з цього наслідками, бо саме на Сумщині є й інші топоніми перського походження – Коцупіївка, Аршуки, Воропаї, Кашпури, Саханське та інші. Не буду аналізувати, що означають ці назви в перекладі на українську (про це Читач знайде в матеріалі К.Тищенка – [1]), але дозволю собі процитувати істориків, які аналізували роль і значення Сумщини в скіфську епоху: «У «Великій Скіфії» територія Сумщини займала далеке периферійне положення. Соціальні процеси тут розвивалися, очевидно, значно повільніше, ніж на півдні, де кочували «царські скіфи» [7]. Якщо ж взяти за основу гіпотезу К.Тищенка, то все якраз має бути навпаки – друга (чи мо’ головна?) резиденція сатрапа була якраз у Сумській області, якщо перська адміністративна термінологія найбільш повно збереглася саме тут.

Розвиваючи обраний ним принцип далі, професор-лінґвіст у своєму дослідженні поступово охоплює перською термінологією всю Велику Скіфію, вірніше всю нинішню Україну, знаходячи підтвердження своїй гіпотезі, образно кажучи «від Путивля до Карпат». Особливу гордість у нього викликає велика частота прізвищ «Передерій», носіїв якого К.Тищенко вважає «…нащадками еліти степовиків-іранців, /…/ котрі уже 2,5 тисяч років несуть у своїх прізвищах історичне ім’я 24-ї сатрапії Ахеменідів» (див. [1], с. 49).

Вкотре нагадавши, що та «сатрапія» називаласа «Сака парадрій», кожен може легко погодитись: прізвище «Передерій» − це лише злегка спотворене перське слово «парадрій», але мене дивує, чому це видатний лінґвіст оминув своєю увагою першу частину назви, а саме «сака»? Знову ж таки нагадаю, що цим терміном Ахеменіди називали всі народи на північ від своєї імперії – від масагетів Середньої Азії до власне скіфів Північного Причорномор’я на кшалт того, як римляни і греки всіх інших називали збірним терміном «варвари» (кажуть, що в них воно не мало відтінку зневаги).

«Саки заморські, себто «парадрій», котрих греки іменували «скіфи», самі себе називали «сколоти» і цей етнонім зафіксований «батьком історії» Геродотом. Костянтин Тищенко, щоправда, у своєму дослідженні закликає ігнорувати написане великим греком, як «тенденційне і скіфофільське, котре не відповідає історичним реаліям». Мова йде, правда, про виклад перебігу походу Дарія І у Скіфію, про який «більш правдиво» (на думку К.Тищенка) написав менше знаний навіть спеціалістам Ктесій Кнідський – теж грек, але придворний лікар Артаксеркса ІІ. Давайте коротко зупинимось на біографіях цих людей минулого: Геродот народився орієнтовно 485-го і помер близько 425-го року до н.е., а роки життя Ктесія Кнідського знаходяться в приблизному інтервалі 441-397 рр. до н.е. Як бачимо, Ктесій є значно молодшим «колегою» Геродота, хоча ні перший, ні другий не були свідками подій 514/512-го року до н.е., коли внаслідок походу Дарія І Скіфія (за К.Тищенком) «добровільно увійшла» в склад Перської імперії в якості 24-ї сатрапії.

Але, на відміну від Ктесія, Геродот побував у Скіфії (чи то пак у сатрапії «Сака парадрій»), що переконливо довів своїм грунтовним дослідженням академік Б.Рибаков [8], тоді як Ктесій бачив її лише «з-за моря». Є імовірність, що подорожуючи Скіфією, Геродот розмовляв з перестарілими ветеранами скіфо-перської війни і виклав перебіг конфлікту як би «з перших уст», тоді як Ктесій зробив це явно однобоко і тенденційно – з позицій перської царської адміністрації, на що вказував ще Плутарх [9]. Інші дослідники Ктесія твердять, що багато чого той банально списав у Геродота, хоча й звинувачує «батька історії» в «брехні». Так чи інакше, але коли Геродот твердить, що перська армія змушена була відступити зі Скіфії не отримавши вирішальної перемоги, Ктесій по-суті змальовує події 514/513 року до н.е. з позицій «офіційної» ахеменідської адміністрації, де місця поразці бути просто не може. Прикладів подібного підходу до висвітлення «невигідних» подій у «вигідному» для імперій ракурсі за 2500 минулих років можна навести безліч, як наприклад анекдотичну історію з «перемогою» римського імператора Калігули над германцями: рейдуючи понад Рейном і не зустрівши противника, імператор наказав рубати дерева в лісі і нести гілки як «військові трофеї» [10]. Зрештою, я би не став «звинувачувати» Ктесія в необ’єктивності, тим паче, що його «Історія Персії» дійшла до нас лише у невеликих фрагментах, що їх наводять пізніші автори й при переписуванні могли допуститися як свідомих, так і несвідомих перекручень. Але якщо уважно прочитати все, що збереглося від написаного Ктесієм, то хоча його виклад подій скіфо-перської війни кінця VI-го ст. до н.е. відрізняється від Геродотового, її фінал такий самий – дозволю собі навести розлогу цитату: «…зібравши 800 000 війська (в Геродота – 700 000 – В.Г.) і побудувавши мости на Босфорі та Істрі (Дунаї – В.Г.), Дарій переправився в Скіфію, пройшовши 15 днів дороги. Вони послали один одному (тобто Дарій і цар скіфів – В.Г.) луки; скіфський лук виявився міцнішим. Тому Дарій рятувався втечею (виділення моє – В.Г.), перейшов мости і поспішно їх зруйнував, не дочекавшись переправи всього війська. Залишені в Європі 80 000 були перебиті Скіфарбом (так у Ктесія названий головнокомандувач війська скіфських племен; у Геродота це Іданфірс – В.Г.) [12]. Важко уявити, яким чином після такого фіналу війни Скіфія була перетворена в «24-ту сатрапію» Дарія!

Але повернемося до терміну «Сака» як перської назви Скіфії, котру К.Тищенко полишив без належної уваги, а почати своє дослідження вартувало саме з неї, після чого шукати «Передеріїв» за сотні кілометрів від Тавриди. Скажете чому? А тому, що хоча й на протилежному боці від Пантикапея, але «всього» яких кілометрів 225 на захід, в тому ж таки Криму, благополучно існує місто з назвою Саки [11], тож чи не саме тут варто шукати резиденцію сатрапа міфічної «Сака парадрій»? Тим паче, що енциклопедія виводить назву міста «можливо від імені народу, який тут жив у давнину», а старі назви деяких довколишніх сіл легко пов’язати з походженням від перської: Авель, Богай, Горопашник, Карагурт, Отари, Саї, Тегеш… Інші Саки знаходяться у Брестській області Білорусії (Жабинківський район) – будемо вважати цю місцину північно-західною окраїною «Сака парадрій»! Дуже дивно, але в своєму дослідженні К.Тищенко навіть не згадує слова «сака» і похідних від нього назв, а міг би назвати ще й передостаннього президента Грузії М.Саакашвілі, котрий вже чисто юридично може бути оголошений «нащадком еліти степовиків-іранців, /…/ котрі уже 2,5 тисяч років несуть у своїх прізвищах історичне ім’я 24-ї сатрапії Ахеменідів», чи не так (адже його любов до України добре відома)?!

Як вже сказано вище, професор-лінґвіст зібрав величезну колекцію топо-, гідро- і антропонімів (останні доповнені фотопортретами їх носіїв і при цьому підкреслено схожість саме з іранцями!) по всій Україні («від Путивля до Карпат»), з чого напрошується такий висновок: 24-а перська сатрапія, яка була утворена понад 2500 років тому, благополучно існує і в даний момент! До цього я ще повернуся нижче, а зараз (хоч я й не лінґвіст) давайте поговоримо про надійність лінґвістичної реконструкції історії України, не беручи до уваги матеріалів археології і пам’яток матеріальної культури. Поговоримо, найперше, про скіфську мову.

В науці вже тривалий час домінує переконання, що скіфська мова – це якийсь діалект іранської (перської) чи її похідна. Найбільш повно воно сформулюване професором В.Абаєвим [13] і К.Тищенко, як бачимо, стоїть на цій же позиції. Тим, хто того не знає, нагадаю: жодного документа, написаного на скіфській мові ще не виявлено, і про неї судять лише по записах античних авторів, котрі згадують імена скіфів (переважно правителів) та деяких речей, як, наприклад місцевість Ексампей у Геродота. Єдина матеріальна річ тієї епохи з написом – це монета скіфського царя Атея, але напис на ній (легенду) зроблено грецькими літерами і нема твердого переконання, що правильне скіфське звучання імені цього царя передано тут автентично:

Забуто і навіть не згадується дослідження Віктора Петрова [14], котрий доводив, що скіфська мова є самобутньою гілкою індоєвропейського масиву, а про можливий взаємовплив мови скіфів і слов’ян чимало дослідників відгукуються, як про «вигадку» [15]. В той же час ніхто не сумнівається, що скіфська мова таки приналежна до індоєвропейської групи [16] і, таким чином, в сучасній українській мові можна легко віднайти глосси як з цієї (нині мертвої) мови, так і будь-якої іншої давньої чи сучасної індоєвропейської. Хоча в науковій розвідці (на статус якої претендує це писання) не прийнято посилатись на газетні публікації, як приклад того, до чого можна дійти у «лінгвістичних пошуках» хочу навести твердження Л.Держипільського про те, ніби переважна більшість назв сіл Косівського району Івано-Франківської області походить зі… санскриту [17]! І нічого дивного, в принципі, тут нема: при бажанні будь-який (особливо малозрозумілий) термін на українській мові можна інтерпретувати, як запозичення з будь-якої індоєвропейської мови, але це, очевидно, не означає, буцім територія, де цей термін побутує, конче входила до складу імперії, в якій та мова була офіційно-державною. Приклад? Та будь ласка: є біля Коломиї село Корнич – з латині перекладається як «рогатий», але чи це доказ того, що територія села – римська провінція? Або ось у Коростенському районі Житомирщини є село Барди. Бард – слово кельтське (в перекладі – поет) і при бажанні можна розвинути ідею, ніби тут був зосереджений центр поезії в епоху панування кельтів у Європі в середині І-го тисячоліття до н.е. Чи село Варварівка Бахмацького району Чернігівщини конче завдячує своєю назвою тим, що постачало гетер до грецьких полісів у ту ж епоху?

А ось приклад з моєї Гуцульщини: було донедавна поруч з Косовом село з промовистою назвою Москалівка (зараз це складова райцентру). Апологети відомої імперії можуть навести його як «доказ» споконвічної приналежності цієї території до їхніх володінь, але достеменно точно відомо, що перший московит поселився тут щойно в ХХ-му столітті, коли вже й самого села не стало… Подібних прикладів, я гадаю, можна навести безліч, і всі вони свідчать про таке: лінґвістичний метод реконструкції історії без залучення матеріальних пам’яток – справа дуже ненадійна.

Повернемося тепер до висновків К.Тищенка щодо існування 24-ї перської сатрапії на території України в V-IV століттях до н.е. на підставі масового поширення іранських топо-, етно- і антропонімів через понад 2400 років від часу її «зникнення» в якості адміністративної одиниці. Ілюзорність реально фунціонуючої перської імперської адміністрації в означений часовий відрізок – чи то на Керченському півострові (Пантикапей), а тим паче на північних окраїнах Скіфії (Сумщина), по-моєму, більш ніж очевидна навіть на підставі далеко неповних аргументацій, викладених вище. Як же тоді пояснити значне поширення на цій території іранізмів, вживаних дотепер?

По-моєму, це легко здіснити й без твердження, буцім то є наслідком існування міфічної «Сака парадрій» під номером 24. Перше (і найпростіше) пояснення таке: якщо вже скіфська мова є одним з іранських діалектів, а самі скіфи прийшли в Україну орієнтовно у VIII-VII столітті до н.е. зі Сходу, то всі ці –німи є питомо скіфськими і нічого прив’язувати їх до «експорту» військом Дарія І під час війни 514-512 року до н.е. Цілком можливо, що у скіфській мові термін «сатрап» мав деяке інше значення (та й вимову), і село Шатравине (та йому подібні) в першооснові носило деяке інше смислове навантаження, ніяк не пов’язане з діяльністю представника влади Ахеменідів, тим паче за сотні (якщо не тисячі) кілометрів звідси. Чи помиляюсь?

Можна сформулювати й друге, складніше пояснення. Воно випливає з того (на даний момент безсумнівного) факту, що і перська, і скіфська, і нинішня українська мови належать до єдиної сім’ї індоєвропейських. Одна з найдавніших мов з цієї сім’ї – це мова аріїв, від якої згодом «відбрунькувалися» скіфська, перська та ціла низка індійських мов, а прабатьківщиною аріїв, дуже імовірно, було Північне Надчорномор’я (тобто нинішня Україна, або її частина) [18]. І саме звідси арії на рубежі ІІІ-ІІ тисячоліть до н.е. вирушили на пошуки (завоювання?) нових земель (в т.ч. й на територію нинішніх Ірану та Індії), несучи зі собою окрім пожитків та зброї, ще й свою прадавню мову. Якщо саме так і було, то первісна словесна оболонка «сатрапів-передеріїв» принесена зі Скіфії в Персію, а не навпаки! І нічого нам шукати пояснення українських топо-етно-антропонімів далеко «за морем», якщо воно знаходиться буквально в нас під ногами! Що скажете на це, пане професоре Костянтин Тищенко?

*   *   *

Є у публікації видатного нашого лінґвіста ще один аспект проблеми, який можна охарактеризувати як «поклоніння перед Персією Ахеменідів» (я, боронь Боже, не хочу аналогій зі Сталінським «преклонением перед Западом» в плані політико-правових наслідків!). Це «поклоніння» розпочинається епіграфом до його публікації «24-та сатрапія…», автором якого є німецький філософ Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831): «У Персії вперше заблищало світло, що сяє само і освітлює довкола… Принцип розвитку розпочинається з історії Персії; це і є початок історії». З якого саме твору Геґеля взято цей фрагмент, і в якому контексті був ним сформульований – я, на жаль, не знаю. Але те, що інший відомий німецький філософ − Фрідріх Ніцше (1844-1900) є автором контраверсійного і широко знаного твору «Так говорив Заратустра», а недоброї пам’яті Націонал-соціалістична робітнича партія (NSAP) А.Гітлера взяла собі за символ древній арійський знак – свастику, вказує на певне «замилування» німецького суспільства сумнівною імперською спадщиною Ахеменідів і цю «лінію» активно пропагує професор К.Тищенко. Стосовно «благотворного» впливу Перської імперії на Скіфію він пише: «…хто увійшов до імперії? Скіфи, які виймали очі своїм рабам, пили кров ворогів, здирали з них шкіру (з нігтями) для сагайдаків, а з черепів робили чаші, поїдали (як тодішні індійці та ісседони) звареними стареньких батьків (оскільки вони старі), вбивали на царських похованнях юнаків і дівчат (оскільки вони молоді), вбивали одноплемінників – просто за переодягання у грецьке вбрання (оскільки вони не такі), по 40 днів возили трупи кожного свого родича по гостях до поховання…» Прочитавши таке, мимоволі згадуєш відомий грузинський тост: «Так выпьем же за советскую власть, которая прекратила все эти безобразия!», адже (за К.Тищенком) в імперії Ахеменідів панувала «тишь да гладь, да Божья благодать».

Але чи так воно було насправді? Найперше констатуємо той беззаперечний факт, що увесь період існування Перської імперії – це безперервний ланцюг загарбницьких війн (як і будь-якої імперії взагалі). Брутальний тоталітаризм, культ царя, майже рівного Богу, повна безправність як підкорених народів, так і власних простолюдинів, абсолютна монархія – як це контрастує з грецьким світом з його демократичним устроєм, проти якого Ахеменіди ведуть боротьбу не життя, а на смерть! Коли ж на одну шальку терезів покласти культурно-науково-філософський доробок маленької Еллади, а на другу – аналогічне надбання величезної Перської імперії, то що з того вийде? Кого, скажіть, з видатних перських вчених, митців чи філософів того періоду можна порівняти з Гомером, Сократом, Арістотелем, Піфагором, Евклідом та ще кількома десятками інших імен?! Питання риторичне! І не врятує ситуацію пророк Заратустра – адже йому так і не вдалося зробити того, що далеко перед ним відкрив кочівний пастух-єврей Аврам – Єдиного Бога…

Захопивши владу підступом і хитрістю, вбивши свого попередника і оголосивши того «самозванцем», перший з Ахеменідів – проголошений царем Дарій, якого так боготворить К.Тищенко, був ще й спритним демагогом, на словах нібито дотримуючись такого: «З ласки Ахурамазди я за вдачею друг праву, я не друг неправедного. Не бажаю я, щоб слабкому чинив зло сильний. Не бажаю, щоб і сильному чинив зло слабкий. Те, що праведне – ось моє бажання. Я не друг прихильнику неправди…» [1, c. 54] А на ділі? Нестримне бажання до розкошів, похвальні стели і грандіозні споруди для власних забаганок – це що, турбота про підданих (в т.ч. й сатрапії «Сака парадрій»)? Як добре перегукується напис Дарія з піснею недалекого минулого: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышет человек…»

Звичайно, збережений донині Бегістунський напис – важливе джерело для дослідників історії, але яких зусиль і коштів було затрачено на його створення? Скільки простих робітників і невільників загинуло (а в цьому сумніватись не доводиться) при його спорудженні на практично недоступній скелі, а потім ще й зруйновано доступи, аби уберегти дорогоцінну композицію від зловмисників? Невже зафіксоване в Бегістуні не можна було записати (наприклад, в сотні примірників) на пергаменті, папірусі чи врешті-решт – на глиняних табличках, не ризикуючи життям підвладних і використавши чималі кошти більш розумним чином?

Ні, бо вже така природа імперій і їх правителів: «Ви всі – ніщо. Ваш труд, і ваші болі, і мрії ваші – порох все і тлін. Над вами я…». І всі Ахеменіди – творці сатрапій – того самого штибу: «Хто не знами – той проти Бога!» (В.Симоненко).

Не хочу і не бажаю обілювати дикунські звичаї скіфів (хоча достеменно точно невідомо, що в свідченнях про них правда, а що тенденційна вигадка – писали ж бо про те чужинці, і далеко не завжди налаштовані по відношенню до «варварів» доброзичливо), але хіба здійснюючи похід у Скіфію перський цар Дарій мав на меті встановити задекларовані вищенаведені моральні принципи? Лише стратегічно мудра тактика оборони рідної землі, вибрана скіфами, дозволила мінімізувати людські втрати з їхнього боку; а ось набрівши на покинуте місто вглибині Скіфії (мабуть Гелон), перси-культуртреґери зруйнували його дотла й спалили. Це Геродотове свідчення не заперечує й К.Тищенко, адже воно підтверджується дослідженнями археологів [19]. Поневолення народу і включення цієї території до складу безмежної імперії – ось що переслідував Дарій своїм походом, а потерпівши фіаско, якщо вже не реально, то номінально включив Скіфію у список своїх сатрапій. Ось лише імені сатрапа не вказав. Не було тоді, видать, такого поняття, як «міністр без портфеля», перепрошую – «сатрап без сатрапії»… А малюнки на скелі і гробницях – то для вірнопідданих. Ще й не такі фантазії вони мусіли вважати за найчистішу істину, лиш би зберегти голову на плечах.

І вже на закінчення про «безмежне благородство перських царів», як його описує К.Тищенко: «На відміну від лулубеїв чи вавилонян, переможці йшли на прийом до царя разом з полоненими, залишивши при них зброю (адже родичі) і ведучи їх не за вухо чи ніздрю, а за руку: так дотепер на рельєфах» [1, c. 54]. Не знаю, про який «рельєф» веде мову автор, але дозволю собі навести зображення «сака у гостроверхій шапці» з Бегістунської композиції – бранця перського царя. Думаю, шановні читачі, що коментарі тут зайві.

*   *   *

У читачів може скласти враження, що я намагаюся заперечити абсолютно все, написане професором К.Тищенком, але це не так. В одному я з ним абсолютно солідарний і навіть готовий доповнити його гіпотезу: сатрапія на території України не лише існувала, але й успішно функіонує нині. Моя мама, гуцулка з початковою освітою, не чула ні про існування Перської імперії «за старого завіту», ні про такий народ як скіфи, але вона добре знала, що таке «сатрап», хоча ні в Косівському районі (де вона проживала), ні в цілій Івано-Франківській області нема жодного населенного пункту з коренем «сатр» у його назві.

Сатрапами вона (і не тільки вона, але й інші гуцули та гуцулки) називала самі знаєте кого – польських урядовців міжвоєнного періоду, представників німецької і угорської окупаційних влад, всіляких ланкових, бригадирів, голів та секретарів, котрі знали одне: заставляти гуцулів до праці, вимагати від них податки і т.п. і т.д. та ще й при тому говорити, як горянам добре живеться саме під їхньою владою – такого «добра» до них не було: в усьому справедливість, порядок, торбота про кожного… Майже як у маніфесті царя Дарія про його життєві принципи!

Термін «сатрап» я чув від мами ще будучи малою дитиною і не розуміючи його значення допитувався про це. «Ей, хлопче – відмахувалася мама – сатрап він і є сатрап!»

Якщо керуватися логікою професора К.Тищенка, то населення України, згадуючи «благословенні часи», коли функціонувала «Сака парадрій», мали би згадувати їх наче рай на землі, а тут такий ось «прикол»…

P.S. Лиш було завершене це писання, коли опублікували арґументовані докази: сатрапія Україна існує [20]!

Василь ГУМЕНЮК
старший науковий співробітник, кандидат біологічних наук
м.Львів – с.Яворів Косівського р-ну

E-mail: huwaswas@i.ua
Тел.: 095-058-69-62

Посилання:

1. Тищенко К. 24-а перська сатрапія в історії України // Тиждень: 2013.– № 27 (295).– 5-11.07.– С. 36-55.
2. Мозолевський Б.М. Товста могила // К.: Наукова думка, 1979.– 250 с.
3. Інтернет-ресурс: http://www.hermitagemuseum.org/fcgi-bin/db2www/descrPage.mac/descrPage?selLang=Russian&indexClass=NUMISMATICS_RU&PID=GP-1882.55&numView=1&ID_NUM=4&thumbFile=%2Ftmplobs%2FI7G5%24YXUOT7G_40KX06.jpg&embViewVer=noEmb&thumbId=6&numResults=107&author=%26%2332%3B&comeFrom=quick&check=&tmCond=%E6%D8%DB%D8%DD%D4%E0%D8%E7%D5%E1%DA%D8%D5+%DF%D5%E7%D0%E2%D8&searchIndex=TAGFILRU
4. Кругликова И.Т. Синдская гавань. Горгиппия. Анапа // М.: Наука, 1977.− С. 64 (вкладка) і 68-69.
5. Інтернет-ресурс: http://bosporan-kingdom.com/coins_catalog.html?Class=fRameWork&Command=NoCache&q=&ys=0&ye=0&na=&tn=&av=&rv=&scid=0&smid=0&sdid=0&srid=0
6. Інтернет-ресурс: http://www.bibliotekar.ru/istoriya/13.htm
7. Корогод Б.Л., Корогод Г.І. Нарис історії Сумщини // Суми: Козацький вал, 1999.− С. 14.
8. Рыбаков Б.А. Геродотова Скифия. Историко-географический анализ // М.: Наука, 1979.− 246 с.
9. Інтернет-ресурс: http://ru.wikipedia.org/wiki/Ктесий
10. Гай Светоний Транквилл. Жизнь двенадцати цезарей // М.: Художественная литература, 1990.− С. 124.
11. Інтернет-ресурс: http://uk.wikipedia.org/wiki/Саки_(місто)
12. Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории.− 1947.− № 2.− С. 299.
13. Абаев В.И. Осетинский язык и фольклор // М.-Л.: Из-во АН СССР, 1949.− Т. 1.
14. Петров В.П. Скіфи. Мова і етнос // К.: Наукова думка, 1968.− C. 6-15.
15. Брашинский И.Б. В поисках скифских сокровищ // Л.: Наука, 1979.− С. 27.
16. Лингвистический энциклопедический словарь // М.: Советская энциклопедия, 1990.− С. 456.
17. Держипільський Л. Первозданні Води: Народження міфу // Газета «Гуцульський край» (м.Косів): 9.08.2013 р., № 32-1338, С. 9.
18. Бонгард-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии. Древние арии: мифы и история // М.: Мысль, 1983.− 206 с.
19. Шрамко Б.А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон) // К.: Наукова думка, 1987.− 184 с.
20. Інтернет-ресурс: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/01/22/141036/