О, коли б глагол такий проректи,
Щоб громом прогримів на віки,
Щоб підняв отупілих з тління і мертвоти,
А серця холодні напоїв нектаром доброти.
Ці слова з циклу табірних поезій Василя Романюка, майбутнього Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира, стали його життєвим кредо, яке втілилося в житті цієї Великої Людини. Поряд із Андреєм Шептицьким, Іларіоном Огієнком, Василем Липківським, Йосипом Сліпим, патріарх Володимир Романюк став найбільш значимою постаттю в житті і боротьбі Української Церкви в ХХ столітті. Апостол Петро називає християн священством царственним. Наша царственність полягає у дбанні про рідний народ, про гідність людини. З молодих років Василь Романюк став учасником українських визвольних змагань, за що радянська влада засудила його до 10 років колимських концтаборів. Ця боротьба і сталінські концтабори не зламали молодого патріота, а укріпили його віру в Бога і у правильність обраного шляху боротьби за гідність рідного народу. Він усе життя боровся за вільну Україну і Українську Церкву з центром у Києві, незалежну від ворожої Москви.
Вже будучи священиком, отець Василь проводив активну роботу і боротьбу за нашу самоідентичність, збереження духовної культури нашого народу, захищав українських патріотів, був співорганізатором і учасником Української Гельсінської Спілки, борючись за гідність людини, захищаючи репресованих політв’язнів. За що його вдруге засудили на десять років сибірського ув’язнення. Саме в той час про священика Василя Романюка дізнався весь світ. На його захист піднялися правозахисники і церковні організації Європи і Америки. Завдяки його голосу з-за ґрат наближався розвал Радянського Союзу і завоювання Україною та Українською Церквою незалежності. Борці за гідність людини в цьому світі отримували в його особі підтримку й свідчення, що навіть в умовах «тюрми народів», в ув’язнені і «один у полі воїн». Він став голосом репресованого духовенства різних конфесій та сповідань.
В умовах тогочасного мракобісся Василь Романюк не здобув стаціонарної класичної академічної освіти, його семінаріями і академіями стало спілкування з духовним, культурним, інтелектуальним цвітом нашої нації та інших народів, репресованих комуністичним режимом. Ця справжня Школа Життя сформувала істинного Воїна Світла, живого священослужителя, безкомпромісного борця за втілення в реальне життя Істини Христової.
Патріарх Володимир — це Дар Божий для України і, звичайно, для рідної йому Гуцульщини. Будучи священиком, отець Василь ревно дбав про збереження народних християнських традицій, заохочував гуцулів одягати народні строї, берегти і розвивати нашу культуру. Будучи парохом у Космачі, він у кімнаті свого помешкання створив музей, в якому збирав старовинні ужиткові і церковні речі, і заохочував до цього паству.
Мені довелося кілька разів спілкуватися з Патріархом. Найбільше запам’яталась його доброта, непомпезність, доступна простота, внутрішня зібраність. Його слово було живим, проникливим, невелемовним, що було особливо приємно, — з рідними гуцульськими інтонаціями і словами.
Криворівні пощастило, що в той час, коли КДБ чинило перешкоди для його священичого рукоположення, отець-диякон Василь Романюк у 1960 році служив у нашій церкві разом із о. Мироном Сас-Жураківським. Завдяки спільній праці цих духовних побратимів і активістів громади, криворівнянцям вдалося зберегти нашу 350-літню церкву від закриття і плюндрування. Особливо теплі спогади у Патріарха були про Теодозію Плитку-Сорохан, співколимчанку, яка теж боролась за нашу святиню.
Пригадую, якось у справі зайшов до Патріарха в Києві і передав вітання з Криворівні, у відповідь, без будь-яких протокольних умовностей, почув запитання: «А бабуся ще живе? Одосія, так її називають у нашому селі, довгий час спілкувалася з родиною Романюків. Є навіть світлина, яку зробила П. С. Плитка-Горицвіт, де отець Василь з дружиною і сином Тарасом сфотографовані з Одосією біля її хати. Дружина отця Василя — Марія часто бувала в Одосії і отримувала розрад, в час його поневірянь в Якутії.
Сильне враження на мене, студента Івано-Франківської семінарії, справила зустріч Патріарха з нами, студентами. Ще тоді, в 1994 році, він казав про необхідність служіння на Сході України, про небезпеку для нашої держави, якщо не вдасться повернути східняків до українського коріння. Прикро, що патріарше служіння святійшого Владики потривало неповних два роки і вповні не вдалося втілити його стратегію церковного життя. Це теж одна з причин того, що ми зараз маємо на Донбасі і в Криму. Патріарх пророчо бачив небезпеки для нашої державності і дуже вболівав за їх усунення. Він писав: «Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру, як це ми маємо тепер з т. зв. Українською Православною Церквою Московського Патріархату. Тому єдиним нашим порятунком у даній ситуації є об’єднання всіх православних України саме довкола Києва, нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму». Владика наголошував, що нам від Москви не потрібно нічого, ні визнання, ні благословення, втілюючи слова свого попередника — патріарха Мстислава: «Для того, щоб нас визнали, ми повинні визнати себе самі!».
Ще будучи священиком, отець Василь був прекрасним душпастирем, він став духівником і охрестив багатьох нині відомих діячів української політики, науки і культури. Зокрема, від нього святе хрещення отримав Вячеслав Чорновіл. Патріарх завжди був дуже толерантним до людей інших віросповідань, він цікавився наукою інших релігій, але завжди залишався вірним науці Христовій. Це привертало до нього і до Церкви багато шукаючих душ. Будучи незламним християнином, українцем, Романюк став тим, проти кого піднялась вся КДБістська система, однак так і не змогла здолати його. Але постійні моральні, психологічні удари, яких безперервно завдавали вороги, підірвали стражденне здоров’я і прискорили смерть ісповідника і священомученика. Його похорон під стіною святої Софії, в день, названий «чорним вівторком», став кульмінацією боротьби, яка почалась з-за його життя і триває сьогодні, боротьби за Людину, за Україну, за Христа.
Наша пам’ять про Патріарха Володимира Романюка має вилитися вупродовження його справи, в ознайомлення з подвигом його життя в школах всіх рівнів, у популяризації його Світлого Імені. Настав час піднімати питання про канонізацію Українською Православною Церквою священомученика Володимира Романюка, Патріарха Київського і всієї Руси-України, і прилучення його до лику святих землі української! Адже святий — це той, хто виконав свою місію на землі, послуживши іншим усім своїм життям, не бажаючи, щоб йому служили.
Протоієрей Іван Рибарук
парох с. Криворівня
