Хто ми? Куди? Що вродить наша нива?
Кінцевої не знаємо мети…
Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ

Газету «Галичина» читаю регулярно. Перебуваючи на Гуцульщині — паперовий варіант, а у Львові — електронну версію, через Інтернет. Важливо знати, чим «дихає» земля, де народився і провів дитячі роки. Дякую Редакції за можливість знайомитися з публікаціями дистанційно (в соціальній мережі), адже це створює певні проблеми з реалізацією друкованого накладу.

З цікавістю перечитую матеріали історичної тематики, адже Прикарпаття, якщо вірити повідомленням археологів, заселене з давнього кам’яного віку (раннього палеоліту), а дехто відносить знахідки з Буківної Тлумацького району до шелльської епохи, синхронної знахідкам на Закарпатті (Королево), котрі за сміливими припущеннями аналогічні тому, що розкопано в «колисці людства» − Африці… Неандертальська епоха, мезоліт, початок неоліту — все це добре прослідковується у викопних матеріалах з різних ареалів Івано-Франківщини, а вже про епохи міді-бронзи-раннього заліза й говорити нічого — «трипільці», «шнуровики», «фракійський гальштат» та десяток інших племен представлені тут в такій кількості, що карта з нанесеними древніми стоянками, могильниками і поселеннями не поступається за насиченістю ледь не атомному ХХІ-му століттю!

Прочитавши отаке не один здивується: так багато знаючи про глибоку давнину, ми губимося в здогадках, що ж діялося на Прикарпатті на рубежі старої і нової ер, оскільки твердої відповіді на питання, який народ чи плем’я (або народи і племена) заселяли Івано-Франківщину в інтервалі приблизно з ІІІ-го століття до н.е. по VIII-й вік н.е. одностайної думки нема. Своєрідне «темне тисячоліття»!

Це тим більше дивно, оскільки наша територія переважною більшістю істориків та археологів вважається якщо не центром, то найближчою до нього периферією слов’янського етногенезу (тшинецька і комарівська культури), але ось народи, які тут ніби перебували й зафіксовані у грецьких та римських джерелах (бастарни, карпи, беси, бойїі, даки та ін.) ніхто не зараховує до племені слов’ян!

Прикарпаття, якщо вірити повідомленням археологів, заселене з давнього кам’яного віку

Само собою зрозуміло, що нашими безпосередніми предками не могли бути ні ґерманці, ані кельти (галли), яким присвячено аж вісім (!) публікацій на сторінках газети з 4-го грудня 2014-го по 16 квітня біжучого року. Підводячи своєрідний підсумок балачкам (інакше не скажеш) про ґерманців і галлів на наших землях, що їх вели Микола Савчук, Анатолій Осадчий, Теодозій Король і Василь Мельник (список публікацій додається), головний редактор «Галичини», шанований мною пан Петро Парипа найбільше закидів робить на адресу А.Осадчого — вчителя німецької мови з с.Ковалівки за те, що той вжив словосполучення «прийшлі слов’яни у нашому краї». Але що ж мав робити пан учитель, коли, якщо прочитати всі підряд статті М.Савчука, випливає, що ледь не кожний топонім на Коломийщині має німецьке звучання й свого аналога як не в Австрії, то в Баварії, Саксонії і т.д.?!

Вживши, можливо, образливий для авторів публікацій термін «балачки», я хочу взяти на себе повну за нього відповідальність, оскільки легко переконатися: реконструкція давнини Прикарпаття епохи «темного тисячоліття» побудована виключно на, так би мовити, «словесній археології»: назва урочища, горбка, річечки, певної місцини і т.д. екстраполюється на сучасну німецьку (Hoch-Deutsch) мову, але переноситься на явища щонайменше 1500-1800-літньої давнини, коли від носіїв-творців цих нібито тодішніх топонімів, можна сказати, і слід прохолов!

Як на мене, то в «дослідженнях» Миколи Савчука допущено дві ґрунтовні помилки — навіть у лінґвістичному плані. По-перше (і це найголовніше!) ґерманці, які, можливо (але далеко не гарантовано!) проживали на Прикарпатті в перших століттях н.е. розмовляли не на Hoch-Deutsch, а особливою ґотською мовою, оскільки (і в цьому ніхто не сумнівається!) належали до племені ост-ґотів. Ґотською мовою нині в світі не розмовляє ніхто — ні в Австрії, ні в ФРН, хоча й «мертвою» її не назвеш: існують підручники цієї мови, видані навіть в Україні (автор — В.В.Євченко, Житомир, 2002 р.). На ґотську мову перекладено, зокрема, «Заповіт» Т.Г.Шевченка, ось його текст:

ANABUSNS

biþē swilta ik usfilhiþ
leik mein ana hlaina
þarei straujiþ weidaim haiþjōm
walisō Ukraina

ei gasaíƕan magjau hulmans
ibdaljans jah Danapr
ei gahausjau stainans griutan
waltjan strauma afar

ga-ba-rinnand af Ukrainai
du blēwamma saiwa
wargē ubilaizē blōþa
þan bileiþa hlaiwa

uz-uh-standa jah gasandja
mik in gudis halla
bidjands anst is aþþan airis
guþ ni kann faúr alla

mik usfilhiþ jah urreisiþ
kunawidōs skreitiþ
unsēljamma þaúrisblōþa
frijahals bismeitiþ

jah in heiwiskamma garda
þanei timreiþ frijai
waúrd gōþ izwar mis naúh laggō
du gamundai sijai.

(дуже мені цікаво, чи багато слів із цього тексту зрозуміє вчитель німецької мови з Ковалівки, не кажучи вже про Миколу Савчука!)

Якби пан М.Савчук взяв за основу саме ґотську мову для реконструкції назв топонімів Прикарпаття, то його «теорія» мала би хоч якесь реальне підґрунтя, а так всі його публікації в «Галичині» елементарно просто пояснити другою лінґвістичною «натяжкою», а саме фактом перебування означених територій в складі німецькомовної Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії впродовж майже двох століть, причому це було відносно недавно і в гуцульських селах ще й нині можна подибати портрети Франца-Йосифа поміж ікон на стінах. За прикладами далеко ходити не треба — в моєму рідному Яворові на Косівщині досі живуть Шульдиси, Шрайбери та Форверцові (були ще й Ґермани, але їх рід обірвався) — далекі нащадки австрійских колоністів, які поназивали низку своїх урочищ на німецький копил і які побутують понині.

Окремо слід сказати про матеріальні підтвердження можливого перебування котрогось із племені ґотів на Прикарпатті — про таке Микола Савчук пише дуже лаконічно, посилаючись на доктора історичних наук, археолога Ліану Вакуленко, котра, за його словами, довела факт перебування в нас ґотського племені тайфалів і які, на її думку, й були творцями так званої культури «карпатських курганів», проживаючи на наших теренах в ІІ(ІІІ)-V століттях нашої ери.

Ліана Василівна Вакуленко, уроджена на Запоріжжі (1936 р.) й випускниця Чернівецького університету, справді багато й плідно працювала в галузі археології Прикарпаття, розкопала й дослідила низку поховань цієї загадкової культури й тривалий час дотримувалася раніше усталеної думки (сформульованої ще М.Ю.Смішком), що цю археологічну культуру полишили гето-дакійці («вільні даки») — вимушені переселенці з території нинішньої Румунії, втікачі з-перед завойовника Дакії, імператора Траяна.

Однак готуючи до захисту свою докторську дисертацію, де обов’язковим компонентом має бути елемент наукової новизни, дослідниця змінила свою думку і на підставі подібності керамічних виробів культур «черняхівської» та «карпатських курганів» висунула гіпотезу про належність «карпатців» до ґотських племен і саме вже згаданих тайфалів. Сталося це порівняно недавно (публікації Л.В.Вакуленко 2009 і 2010 рр.) й ще не отримало широкого визнання істориків та археологів (не рахуючи, звичайно, Миколи Савчука, який у захваті від такого відкриття!).

Я не стану брати під сумнів нову гіпотезу Л.В.Вакуленко, але їй та її послідовникам доведеться докласти немало зусиль, аби нівелювати численні докази зв’язків носіїв культури карпатських курганів з гето-дакійським (фракійським) світом, зокрема з населенням Східної Словаччини, де виявлено синхронні та схожі поховання. Як і те, що згідно дослідження англійського історика Thompson E.A. тайфали були не готським плем’ям, а однією із західних гілок ромів (циган).

Не кажу вже про те, що дуже багато дослідників пов’язує (і небезпідставно!) культуру карпатських курганів з гето-дакійським плем’ям карпів, від самоназви яких і походить топонім «Карпати» − терміну, що його не виведеш ні з Hoch-Deutsch, ні з ґотської мови (а як розмовляли тайфали, можна лише припускати, оскільки на могильниках і поселеннях культури карпатських курганів не знайдено поки-що жодних знаків, які можна вважати письменами).

Все вищесказане можна перенести й на лінґвістичні «відкриття» галлів, що їх публікує пан Теодозій Король. Однак на відміну від ґотської, кельтська мова (зокрема тієї групи, яка, можливо, якийсь час проживала на Прикарпатті) нам (і не тільки) практично невідома, отож фантазувати на тему, скажімо, Ланчина (як на мене — цілком слов’янського походження!) можна безкінечно. Аби лиш це не призвело до ґотсько-галльської — хай і словесної — але все-таки війни. Нам вистарчає Донбасу, чи не так?

Завершуючи свої роздуми (які, як розумію, ніколи не будуть опубліковані на шпальтах «Галичини»), я би просив Вас, шановний Петро Михайлович, трохи критичніше відноситись до сумнівних історичних матеріалів, що їх Вам надсилають творці різноманітних «теорій» етногенезу українців, будуючи їх на власних домислах і припущеннях та видаючи за істину в останній інстанції.

Бо (так думаю), незабаром в Редакцію прибудуть (а може вже й чекають на чергу опублікування) теоретизування про слов’ян (чи мо’ й українців!) — творців санскриту, будівничих єгипетських пірамід і вавилонської вежі — всього й не перечислиш.

І в той же час на сторінках газети так бракує науково-популярних публікацій про реальний етногенез нашого народу, зокрема в епоху «темного тисячоліття».

Стимулюйте такі дослідження, але базовані на документах і матеріальній культурі.

Запропонуйте, наприклад, панові Миколі Савчуку уважно перечитати «Ґетику» Йордана і знайти там докази перебування милих йому серцю ґерманців на Івано-Франківщині, як і їх стосунків з місцевим населенням — може він віднайде сліди формування українського народу в той непростий період?

З повагою і найкращими побажаннями:
Василь ГУМЕНЮК,
кандидат біологічних наук,
старший науковий співробітник,
учасник археологічних розкопок в Галичині
в складі групи професора Л.Г.Мацкевого 1993-2002 рр.
м.Львів, 21.04.2015 р.
E-mail: huwaswas@i.ua Тел. 095-150-22-59

 

Додаток: перелік публікацій в «Галичині», які я уважно перечитав, готуючи свій аналіз:

 

Публікації в «Галичині» з приводу заселення Прикарпаття:

 

04 грудня 2014 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/znikli-gradi-galichini/

Зниклі гради Галичини

Теодозій Король. Автор книжки «Світ східних галлів».

 

29 січня 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication//davni-germanci-na-prikarpatti/

Давні Германці на Прикарпатті

Микола САВЧУК

 

05 лютого 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/davni-germanci-na-prikarpatti-1/

Давні Германці на Прикарпатті

Продовження. Початок у номері за 29 січня

Микола САВЧУК

 

12 лютого 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/davni-germanci-na-prikarpatti-2/

Давні Германці на Прикарпатті

Продовження. Початок у номерах за 29 січня і 5 лютого IV. Чи залишилися давньорерманські сліди в нашій топоніміці?

Микола САВЧУК

 

19 лютого 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/davni-germanci-na-prikarpatti-3/

Давні Германці на Прикарпатті

Продовження. Початок у номерах за 29 січня і 5, 12 лютого V. Топонімічні назви, які можуть мати давньонімецьке походження

Микола САВЧУК

 

26 лютого 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/davni-germanci-na-prikarpatti-4/

Давні Германці на Прикарпатті

Закінчення. Початок у номерах за 29 січня і 5, 12, 19 лютого VI. Слова давніх рерманців у наших говірках

Микола САВЧУК

 

05 березня 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/znikli-gradi-galichini-2/

Зниклі гради Галичини-2

Теодозій КОРОЛЬ. Василь МЕЛЬНИК. (Про галлів)

 

16 квітня 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/davni-germanci-taki-zalishili-slid/

Давні германці таки залишили слід…

Анатолій ОСАДЧИЙ. Вчитель німецької мови Ковалівської школи Коломийського району

Мені, вчителеві німецької мови, було цікаво прочитати у вашій газеті дослідження Миколи Савчука про культуру карпатських курганів та її носіїв — одного з давньоґерманських племен, яке жило на Прикарпатті впродовж II—V століть. («Давні ґерманці на Прикарпатті», «Галичина» за 29 січня, 5 лютого, 12 лютого, 19 лютого, 26 лютого ц. р.).

 

Підсумок Головного Редактора:

16 квітня 2015 року «Галичина»

http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/chi-buli-slovjani-priishlimi-na-svoju-zemlju/

Чи були слов’яни «прийшлими» на свою землю?

Петро ПАРИПА

З приводу публікації в «Галичині» статті Миколи Савчука «Давні ґерманці на Прикарпатті» доводилося чути різне, в тому числі й скептичні оцінки, мовляв, а для чого це газеті? Певна річ, кому не важливо, хто він і з якого роду, хто не цікавиться етногенезом свого народу чи бодай краєзнавством, увагу таких людей ця тематика ніколи не приверне. І на то нема ради. Але є і ті, кому це цікаво. Вирішуючи публікувати статтю М. Савчука в «Галичині», автор цих рядків виходив насамперед із важливості не так історичної версії М. Савчука про присутність давніх ґерманців на нинішніх західноукраїнських землях, як із значимости його досить ґрунтовного аналізу давньої гуцульсько-покутської топоніміки. Аналогічно сталося й з відгуком Анатолія Осадчого на статтю М.Савчука.

Але взятися за написання цього редакційного коментаря змусило інше, а саме: вислови А.Осадчого типу «прийшлі слов’яни» і «давні германці в нашому краю». Відштовхнувшись від них, дозволимо і собі висловити кілька зауважень щодо цієї складної історичної проблематики.

Отож дописувач «Галичини» А. Осадчий однозначно оголосив слов’ян на нині українському Підкарпатті «прийшлими». Відповідно германці в нього є, мабуть, більш «автохтонним» народом. Так воно було чи ні, достовірно ніхто ніколи вже не встановить, а будуть лише версії про те, більш чи менш історично правдоподібні. Міра патріотизму для встановлення при цьому істини мало помічна, і прикладом цього є результативність «знахідок» початків українства на противагу «русскому міру» в Трої, Галилеї чи в Атлантиді.

Як появилися слов’яни (українці) на нині українській землі? Теорій є кілька. За однією з них, вони є автохтонами (одвічно місцевим населенням); за другою, зародилися десь понад Віслою (на території Польщі); за третьою, з’явилися з Подунав’я… Наша біда в тому, що предки фактично не залишили нам письмових пам’яток, якщо не брати до уваги не розшифровані трипільсько-кокутенські знаки, якими в нас займається археолог Тарас Ткачук. Щоправда, вважається, що на початку нової ери предки українців уже мали свою писемність (про це свідчить контроверсійна «Велесова книга»), але її повністю винищила християнська Церква.

Тому нині наші науковці послуговуються не лише чужими історичними пам’ятками, а й чужими науковими версіями. Але з ними проблема полягає в тому, що і так заплутану давню історію затуманили своїм «гегемонізмом» німці та росіяни. і у висліді таких маніпуляцій в історичній науці про Україну з’явилися німецькі готи, іраномовні кіммерійці, скіфи і сармати, тюркські гуни і т. д., і лише слов’янам-українцям ці історики не виділили ні місця на етнічних землях, ні, зрештою, й мови.

І це попри те, що один із найкращих істориків середньовіччя візантієць Костянтин Багрянородний (Х ст.) недвозначно засвідчив: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами». А 1500 років перед тим давньогрецький історик Геродот пояснював: «Греки всіх їх називають загальною назвою «скіфи», а країну — Скіфія. Самі ж себе вони називають сколотами». А сколоти — це загальновідома грецька назва слов’ян.

Один із відомих популяризаторів української історії В.Білінський у першій книжці «Україна-Русь. Споконвічна земля» (2013 р.) доводить, що німецькі готи на початку нової ери не могли з берегів Балтики пройти через землі Сарматії до Причорномор’я, бо історія такого переселення не зафіксувала. Також загальновідомо, що німецький казкар Якуб Ґрімм перехрестив скіфських гетів на германських ґотів. Це є доведений історичний факт: 1892 року німецький історик К.Мілленгоф, згадуючи про це ототожнення Ґрімма, навіть закликав німецьких істориків не творити міфів. Однак містифікація так успішно прижилася, що нині про неї, здається, не зовсім пам’ятають навіть історики. А потім такі міфи стали, до речі, підвалинами нацистського арійства.

І все ж, незважаючи на це, гуцульська топоніміка має дивні германські акценти. Звідки вони тут взялися? Їх залишили давні германці чи вони залишилися ще з доісторичних часів індоевропейської мовної єдности або бодай германо-балто-слов’янської спільности, археологічним еквівалентом котрої була низка культур шнурової кераміки (її ареал на межі III-II тис. до н. е. охоплював величезні території від Райну на заході до Волги на сході, Ютландії на півночі до Альп і Карпат на півдні)?

Відомо, що слов’янськi мови мають давнi зв’язки з германськими. Найдавніший — праслов’янський — етап етногенезу слов’ян, за даними порівняльно-історичного мовознавства, завершився наприкінці I тис. до н. е. Тоді остаточно сформувалась основа слов’янської мовної системи, в якій знайшли відображення контакти і взаємовпливи з сусідніми етнічними масивами — германським, кельтським, балтським, іранським, фракійським. Численні запозичення зі східногерманських мов (насамперед готської) свідчать, що значну кількість культурних елементів, особливо з технічної галузі, слов’яни перейняли від германців. Навіть спільнослов’янську назву можновладця «князь» вважають германізмом.

Найкращим інструментом для історичних досліджень є, звичайно, знання — археології, історії, мов. Опрацьовуючи деякі наукові публікації на історичну тематику під час підготовки цього матеріялу, автор цих слів натрапив на доповнення до того, про що пише А. Осадчий, зокрема стосовно топоніму Діл, яким названо на Покутті багато урочищ. Отож Діл може походити не лише від die Diele (Ділє), як вважає п. Осадчий, а й від гот. dal «долина», нім. Tal — «долина» чи кельтського dol — «долина». Проте навіть така досить ррунтовна етимологія теж може бути безпідставною: бо діл зводиться до ще давнішого слова — індоевропейського *dholo «заглиблення, долина». Словом, залежно від того, якою методологією озброїтися, то навіть у такій, здавалося б, частковості, як походження окремого топоніму, можна вийти на міграціоністську або ж автохтонну теорії походження слов’янства.

А тому я б так однозначно не стверджував, що слов’яни в нашому краю — «прийшлі», як це робить А. Осадчий услід за прихильниками концепції переселень і запозичень. Особисто мені більше до душі автохтонізм В. Хвойка, який протиставив міграціонізму ідею історичного розвитку без перерв, за якою слов’яни — не пришельці і не чужинці на нині українській землі, а її автохтони. інакше з якого б це дива трипільські хати-мазанки мали своє продовження в українських хатах, а скіфська традиція ховати в курганах продовжилася в звичаях запорозьких козаків і т. д. і т. п.?

Facebook коментарі
Share