Рід Стефураків – один із найдавніших родів гуцулів.

У давні часи володів землями в долині річок Прут, в верхів’ях Чорного та Білого Черемошу, на гірських хребтах в районі Космача, в верхів’ях Чорної Тиси, в долині річки Тересва, Рускова та гори Фаркау (нині це Румунія).

Символом роду була гілка смереки та вовк. Недарма в Карпатах в старі часи була приказка: «Злий, як стефураківський вовк». Гасло роду Стефураків: «Ніколи як нині!» Кольори вишиванок: червоний, чорний, зелений.

Це один з небагатьох гуцульських родів у яких лінія ватажка роду ніколи не переривалася. Крім того, це чи не єдиний рід гуцулів у яких резиденція ватажка роду ніколи не змінювалась і завжди розташовувалась в Космачі – з дуже давніх часів.

Космачани

Нинішній ватажок роду – Іван Стефурак живе в Космачі, офіційно визнається Радою гуцульських ватажків і Судом Ведмедя, і є постійним представником роду в Раді гуцульських ватажків. Рід Стефураків – це рід який зберіг чи не найбільше легенд та історичних переказів про ватажків роду.

Але офіційні історики не визнають ці перекази достовірними та історичними, вважають їх псевдоісторичними та міфологічними. Крім гірського роду Стефураків, який колись був чи не наймогутнішим і найбагатшим родом гуцулів у Східних Карпатах і змагався по силі, впливу і багатству з карпатськими князями, є ще рівнинний рід Стефураків, що має зовсім інше походження і не споріднений з ним.

Рід Стефураків обирав ватажка до 1356 року – тоді відбулась остання рада роду на горі Горде, що під Космачем і востаннє вибирався ватажок роду Стефураків, після цього посада ватажка роду стала спадковою – передавалась від батька до сина. Хоча і раніше під час виборів ватажка перевага надавалася одному із синів колишнього ватажка. Тільки двічі – у 1128 та у 1267 році обрали не сина, а племінника загиблого ватажка, хоча були і прямі спадкоємці.

Навколо походження роду Стефураків серед істориків точиться чи не найбільше суперечок та дискусій порівняно з походженням інших гуцульських родів. Так польський історик Лех Крушницький (1675-1738) стверджував, що рід Стефураків має польське походження і з’явився в Карпатах в часи польського короля Стефана Баторія (1533-1586) і від його імені, мовляв походить назва цього роду.

З цим погоджується мадярський історик Петер Балашші (1789-1854), але стверджує, що рід Стефураків не польського, а мадярського походження. Румунський історик Міхай Тцара (1855-1920) заперечує це і пише, що рід Стефураків румунського походження – походить з Молдови від гайдуків господаря Штефана ІІІ Великого (1457-1504) і саме після його смерті, мовляв, предки цього роду переселились в Гуцульщину.

Єпископ Рахівський та Солотвинський Варфоломій (1458-1501) писав, що рід Стефураків походить від Святого Стефана – апостола, родичі якого, чи то нащадки примандрували в Карпати і там оселилися. Як історики, так і інші церковні діячі це категорично заперечують і пишуть, що це вигадка Варфоломія, що він в стані екзальтації був схильний до неочікуваних проповідей і думок, за які його у 1498 році засудили як єретика.

Самі ж Стефураки говорять, що вони жили в Карпатах з дуже давніх часів, є автохтонними жителями, походять від короля племені карпів Стаха, що був засновником їхнього роду. При цьому розповідають легенду про Дике полювання короля Стаха, що король Стах був підступно вбитий ворогами і з того часу періодично приходить з того світу зі своїми воїнами і слугами, і вони влаштовують полювання на нащадків вбивць і будуть здійснювати цю помсту до кінця світу сього, аж до Страшного Суду. При цьому в переказі наводиться навіть час життя і правління цього короля села Космача І століття нової ери, 58-96 роки.

Історики заперечують достовірність цього повідомлення, зазначають, що в ті часи у карпів були не королі, а вожді племені, і що історичний вождь карпів Стах жив не в І, а в ІІІ столітті – десь біля 236-277 років. Крім того, історики зазначають, що легенда про Дике полювання поширена у всіх народів Європи – від Ірландії до Білорусії і навряд чи має карпатське походження.

Космацькі ґазди

Згідно історичних переказів роду Стефураків рід мав багато гілок. І серед них була князівська гілка Стахи-князі, до якої належали давні вожді Білих Хорватів та гілка жреців, до якої належали волхви капища Змія, що було розташоване на відрогах гори Вовча. Нині там збереглися залишки капищ, дольмени часів неоліту – Стефураки стверджують, що там у VI-IX століттях були святилища, в яких головними волхвами були люди з роду Стефураків.

Згідно цих же повідомлень, вони були волхвами на капищі Сонця на горі Лисина Космацька та на капищі Місяця на горі Горде Доброкиївська. Там теж збереглися залишки мегалітичних споруд неоліту, можливо часів Гальштату, петрогліфи, але перевірити повідомлення історичних переказів роду Стефураків немає ніякої можливості. В легендах самих Стефураків наводяться списки 46 поколінь волхвів з сивої давнини до 1052 року.

У 1052 році рід Стефураків прийняв християнство, і це було поворотним пунктом у хрещенні гуцулів. Це власне був перший гуцульський рід, який до того ж мав авторитетних язичеських жреців, який прийняв християнство. Загалом прийняття християнства гуцулами затяглося – окремі роди гуцулів дотримувались старої віри аж до 1378 року.

Щодо князівської гілки роду Стефураків, то династія Стахів-князів існувала до 843 року, після того ватажків роду називали просто ватажками, а не князями. Але навіть до 843 року Стахи-князі були васалами князів карпів, а потім князів білих хорватів і ніколи не утворювали якогось окремого князівства чи королівства, хоч володіли в ті часи величезними землями.

Зокрема, ватажок роду Стефураків Світозар присягнув на вірність, разом з ватажками інших гуцульських родів, князю білих хорватів Добромислу ІV Великому у 529 році. Рід Стефураків мав в Карпатах чисельні укріплені замки та фортеці. Зокрема, їм належав замок Чорна Смерека на горі Грегіт (що біля Космача), Замок Білого Птаха на горі Хом’як (що біля нинішнього Татарова) – тоді ця гора називалася Кам’яна Сторожа, Замок Великого Дика на горі Чивчин (потім той замок у 974 році був захоплений родом Зеленчуків), Замок Весняного Вітру на горі Діл (що біля нинішньої Ворохти). Ці замки будувалися з дерева – нині від них не лишилося і сліду.

Рід Стефураків брав участь у війнах з обрами (аварами) під час їхніх нападів на Карпати. Легенди розповідають про ватажка роду Мирослава Стефа Доброго, якого волохи ще називали «Чорним Стефом». Він був першим з роду Стефураків, хто отримав епітет Чорний. Пізніше серед ватажків роду виникли гілки: Чорні Стефураки і Білі Стефураки.

Вони селилися, зокрема в долинах річок Чорний і Білий Черемош. Історики сперечаються, чи їх епітети виникли від назв цих річок чи навпаки. У 598 році Мирослав Чорний зібрав воїнів з роду Стефураків та союзних родів, і вони зітнулися з аварами в долині ріки Прут в районі нинішньої Ворохти. Тоді гуцули в тій битві отримали важку поразку, але Мирослав Чорний зробив з цієї поразки правильні висновки і в 601 році знову зібрав військо і розбив вщент аварів в районі нинішнього Татарського перевалу.

Чому до нього прикріпилася назва Чорний – є різні думки. Є версія, що Мирослав Стеф тримав оборону замків на волоському прикордонні, де постійно були в ті часи сутички між волохами і гуцулами, здійснювалися взаємні рейди, в яких відбувалися викрадення худоби, причому кожний наступний рейд був помстою за рейд ворожої сторони.

У волохів досі збереглася колискова в горах північної Трансільванії, де є такі слова: «…Спіть спокійно овечки й корівки, а то прийде Чорний Стеф і забере вас!» Кажуть, що нащадки Мирослава Стефа лишили собі епітет Чорний, «щоб боялися нас вороги». З Мирославом Стефом Чорним пов’язують ще таку легенду. Коли помер князь білих хорватів Горислав ІІІ Хоробрий у 612 році, то він заповідав поховати його серце на вершині гори Фаркау, що в ті часи називалась гора Стаха і була священною для всіх білих хорватів.

Скриню з серцем князя Горислава повіз на гору Стаха Мирослав Стеф зі своїми воїнами, але їх біля Скель Смерті їх оточили авари, які несподівано знову зробили набіг в Карпати. Мирослав Стеф вигукнув своїм воїнам: «Ми завжди слідували за своїм князем Гориславом, підемо і зараз за ним – до перемоги, або до загибелі!» І кинув скриню з серцем князя в густі лави ворогів і ринувся з мечем в руках слідом за скринею з серцем. У тому бою Мирослав Стеф і всі його воїни загинули. Але скриня з серцем князя Горислава ІІІ Хороброго потім була потім знайдена і похована на горі Печаль, яка з того часу має таку назву.

Проте не завжди взаємини між верховними князями білих хорватів у роду Стефураків були дружніми. У VIII столітті сила і багатство роду Стефураків настільки зросли, що князі білих хорватів почали вбачати у роді Стефураків загрозу своїй владі. Почалась ворожнеча – при цьому одні гуцульські роди стали на бік князя, інші на бік роду Стефураків. Доходило навіть до збройних сутичок.

За часів князя білих хорватів Боєслава V Довгий Меч намітилось деяке примирення між ворогуючими сторонами. Але князь несподівано помер (ходили чутки, що його отруїли), і князем білих хорватів став малолітній Любомир Х Синьоокий якому було тільки 12 років. У той час помер і ватажок роду Стефураків – Стеф Сіра Сокира і ватажком на раді роду обрали малолітнього Птахослава, якому було тоді тільки 15 років.

Далі у 786 році в замку Білого Каменя, що біля нинішнього Делятина відбулась подія, яка ввійшла в легенди як «Чорний обід». Бояри князя з родів Зеленчуків та Смеречуків запросили ватажка роду Стефураків на урочистий обід – ніби то для остаточного примирення. Під час обіду принесли і поставили на стіл голову чорного бика – символ смерті.

Після цього слуги князя схопили ватажка роду Стефураків Птахослава, відвезли його на гору Рокита, там влаштували судилище, оголосили, що він зрадив князя і вбили його. Сам князь все життя заперечував причетність свою до цього злочину, просив пробачення в ради гуцульських ватажків і в роду Стефураків. І йому вірили. Хто саме влаштував цей «Чорний обід» так і лишилося загадкою. Підозра (і не безпідставна) падає на тодішніх ватажків родів Зеленчуків та Смеречуків, але ці роди заперечують це.

У ІХ столітті тривала ворожнеча між родом Стефураків та Смеречуків. Зокрема, у 847 році рід Стефураків захопив і спалив замок Білих Квітів на горі Чорний Грунь, яким володіли Зеленчуки. Цей замок після цього так ніколи і не був відбудований. Ворожнеча тривала до 1388 року, коли ці два давніх гуцульських роди остаточно примирилися і закріпили мир шлюбом молодшого сина ватажка Стефураків Данила Стефурака з дочкою ватажка Зеленчуків Марічкою Зеленчук.

Рід Стефураків прославився не тільки військовими ватажками. До цього роду належали також видатні церковні діячі і вчені. Так у селі Кути у 1768 – 1789 роках служив священиком отець Петро (в миру – Григорій Стефурак) – відомий богослов, автор праць «Сенс молитви Господньої», «Таїна Божої Благодаті», «Проповіді в час посту».

Рід Стефураків взяв участь і в повстаннях опришків. У 1723-1731 роках в горах біля Чорної Кливи та Братковської діяв загін опришків Василя Стефурака. Він загинув під час походу до Надвірної від кулі жовніра урядових військ. Відомий ще Левко Стефурак, що в 1735-1455 роках тримав у Криворівні водяний млин і допомагав опришкам.

У ХІХ столітті в Карпатах були відомі Дмитро Стефурак (1801-1876), що мав у Перкалабі тартак та пастухував на полонині Веснярка, отець Онуфрій (в миру Тарас Стефурак) (1834-1900), що був священиком в селі Гринява. Під час Першої світової війни багато чоловіків з роду Стефураків загинули на фронтах. Так не повернувся з війни Данило Стефурак, що був рядовим 45 піхотного полку армії Австро-Угорщини. Судячи по всьому, він загинув під час Стрийської битви у 1915 році.

У часи ЗУНР в УГА був хорунжий Петро Стефурак, воював під Львовом, подальша доля його невідома, скоріше всього він загинув у Чотирикутнику Смерті у 1920 році. Ще у ХХ столітті відомі: сотник УПА Іван Стефурак, боївка якого діяла біля гори Версалем та перевалу Рижі у 1946-1949 роках. У грудні 1949 року він потрапив у засідку біля села Снідавка і загинув в бою.

Відомий ще священик з села Великий Березів отець Павло (в миру Назар Стефурак) (1899-1947). У 1946 році він був репресований і отримав 10 років таборів тільки за те, що лишився вірним Українській греко-католицькій церкві, відбував покарання на Колимі, на золотій копальні «Далека». У 1947 році він був розстріляний під час десяткування в’язнів. Кажуть, що він був дев’ятим, але десятим випало стояти неповнолітньому хлопцю, якому в той день виповнилось тільки 16 років, і отець Павло сказав: «Розстріляйте краще замість нього мене!» Що і було зроблено.

Чимало людей з роду Стефураків живе нині по світах – в еміграції. Стефураки, що виїжджали в Канаду у 1899 та 1903 роках селились переважно в провінції Альберта.

Нині в Карпатах рід Стефураків живе переважно в Надвірнянському, Косівському, Верховинському районах Івано-Франківської області та в Рахівському районі Закарпатської області.

Артур Сіренко

Facebook коментарі
Share