Краса і символіка Порубіжжя: Великодні традиції сіл Кобаки, Рожнів, Рибне на Косівщині

Найбільше християнське свято року – Великдень, цей день скрізь має свої традиції відзначення.

Не винятком є і села Рожнівської громади – в межах цього есею хотілося би більше розказати про традиції сіл Кобаки, Рожнів та Рибне. Усі вони – порубіжні, адже саме тут Гуцульщина плавно перетікає у Покуття, а через Черемош – уже буковинські села.

Прабабуся авторки цього есею – кобаківчанка Текля Клим була «солодков кухарьков» — пекла на замовлення колачі, паски та солодощі на застілля. Вона жила в кінці ХІХ-середині ХХ століття. Пережила дві світових війни і свої перші паски пекла землякам-воякам. Дітям і внукам завжди заказувала: аби яким важким був рік, паска на столі має бути.

А ще Текля писала писанки-чорнобривки, традиційними для цього куща сіл є такі фарби: біла-жовта-червона ясна-бурачкова. Паски пекла двоякі – «на цей і той світ». В четвер пекла для своєї родини і на замовлення, а у п’ятницю, день скорботи, поминальні перепічки «за простибі», тобто хліб душам.

Теклі чоловік, Михайло Клим, був пасічником, і він на Великдень “христосував бджіл” — постукував по вулику писанкою і тричі казав “Христос Воскрес”. Бо бджола — то “Божа мушка”. Далі пригощав паскою всю худобу, і аж тоді розговлялися свяченим учасники родини.

Саме про ті часи, злам ХІХ–ХХ століття, описав польський етнограф Ксаверій Мрочко у праці «Снятинщина. Причинки до крайової етнографії», і подав чимало відомостей із села Рожнів, що зараз входить до Косівського району, а тоді належало до Снятинського повіту:

«…Заможніші купують також борошно пшеничне на паску, середні господарі мелють пшеницю в селах, де є водяні млини, бідніші ж задовольняються вже «паскою», спеченою з житнього борошна […] Перед всаджуванням паски в піч кладуть (Рожнів) два колоски, складені навхрест; якщо колоски згорять, або якщо паска трісне (розпадеться), тоді хтось може померти з родини.

До свячення подають окрім паски і ковбас, також хрін і плесканку (кульку сира, забарвлена жовтком яйця), яйця варені і писанки, часто гарно забарвлені. Окрім випікання мають ґаздині, а особливо дівчата, велику роботу з писанками; яка з них бо виявиться під час свят кращою в малюванні яєць, та забезпечує собі і симпатію парубків, і повагу з боку товаришок […].

Після прикрашання кладуть яйця в миску і всовують до печі, щоб спеклися. Від малюнків також дістають писанки різноманітні назви, і так напр.: «сорок клинців», «роска́лики», «хрещата», «кучері», «Великдень», «гусячі лапки», «огірочки», «заячі вушка», «качєчі лапки», «баранячі роги», «само точка», «паска», «божі пальчики», «безконечна», «хрестова» і т.д. […].

Сам Великдень є справді великим днем у нашого люду. Кожен також ґазда і ґаздиня везе або несе паску на освячення під церкву. По відбутому богослужінні (розпочинається вже близько 3-ї або 4-ї ранку), серед веселої пісні, співаної тисячею грудей «Христос Воскрес», очікують зібрані на церковному цвинтарі [подвір’ї] урочистого освячення паски, розстеленої на обрусі».

Після освячення кошиків господарі традиційно роздавали «за простибі» невеликі пасочки зі свічками та писанки. Малі паски тут називають перепічками, і дар «за простибі» намагалися дати не будь-кому наугад, а товаришеві покійної душі чи хоч приблизному ровесникові, верствакові: «Най Бог прийме перед Митрової душі, ви таки з одного року».

Дар «за простибі» дають людині тої самої статі, що був покійний чи покійниця. За чоловіка – чоловікові, за жінку – жінці, за дитину – дитині. А за старших (пра-пра) перепічки зі свічками давали просто набожним людям будь-якого віку. Дітям, як правило, давали або саму писанку, або до неї пташечку з тіста.

Також традиції села Рожнів детально і ґрунтовно описав Микола Ґушул, зокрема й у книжці «Рожнів і Покуття. Минуле й сучасне, духовне й матеріальне». Багато цінного можна почерпнути з праць Петра Гавуки, Федора Мацка, Миколи Бідолаха.

Традицію великоднього обдаровування дітей писанками описав кобаківчанин Марко Черемшина (1874–1927) у автобіографічній новелі «Карби»:

«На Великдень убрала баба Петрика, як паву, й провадила з дідом до дьиді в гості. По дорозі писанки з пазухи виймала, людським дітям за простибі роздавала.
— А єк ми, Петрику, загинемо, то ти будеш за дідову та й бабину душу давати, будемо менше карбів мати».

Цей же письменник описав ще один обряд, який відбувається перед Великоднем – паління вогнів за душу предка, обряд «гріти діда» (детально описано у новелі «Писанки».

У часи Марка Черемшини у великодній понеділок кобаківчани накривали грібки – тобто накривали платиною чи обрусом, зверху клали велику кількість перепічок і горнят з свічками, і обдаровували «за померші душі». При цьому вели світлі бесіди – згадували все найкраще, що було за життя родича. Власне, цей обряд став останнім у житті Марка Черемшини – він передав сестрі гроші, аби вона купила все необхідне, але Єлена, перебуваючи у скруті, купила дуже скромні перепічки і надщерблені горнята.

Підірване кількома інфарктами серце письменника не витримало сорому і він помер на виході з цвинтаря. Для Марка Черемшини, якого виховав дід, «правовірний гуцул» в невідступній любові до традиції, було питанням честі гідно пошанувати світлу пам’ять про померлих рідних.

Інший приклад того, що традиція – це складова життя, знаходимо у повстанському щоденнику Івана Онуфрака (Горліса), з яким «був у лісі» Іван Шкрібляк (позивні Мартин, Дунай, уродженець Яворова). Цей повстанець у особливо люті роки, коли не можна було виходити з криївок, пік побратимам паску на примусі. Бо традиція мусить бути. І прикрашав гуцульськими хрестиками.

З тих часів традиція на Косівщині багато в чому змінилася, адже все живе змінюється. До прикладу, практично уже не накривають грібки у Великодній Понеділок, але обов’язково правиться заупокійна панахида і уродженці та жителі того чи іншого села приходять на могили своїх родичів, згадують їх, моляться за їхні душі. Буває, що людина роками не проживає в селі, а саме в цей день приїжджає на цвинтар до своїх предків.

Як збирають великодній кошик? Його намагаються злагодити заздалегідь, і добре, аби це робив господар дому, чоловік. Кожен кошик накритий рушником або покрівцем, збоку – свічка. Зсередини кошик обрамлює «обручиком» кільце ковбаси, паска з хрестами, курунками і чічками, писанки, галунки, плесканка (кулька солоного домашнього сиру), хрін, цибуля та часник, сіль.

Паска має сонячну символіку (бо справжня весна направду приходить після Великодня), м’ясні продукти символічно означають кровну жертву (деінде це – пасхальне ягня), сир означає душу в наших обрядах, гіркі трави (хрін) – гіркоту гріха.

Щодо випічки з білою поливою (бабка) – то це солодкий великодній хліб, який був притаманний більше місту, у селах же головна героїня великоднього кошика – гонорова паска.

Зараз у вищезгаданих селах писанки різні – як традиційні чорнобривки на вишневому тлі, так і їхні «молодші сестри», сітчасті, багато в чому подібні на космацькі.
Кожен по-своєму прийшов до писання писанок. Кобаківчанка Ганна Чепіль пише традиційні писанки інтуїтивно – не запам’ятовує назви орнаментів чи точну композицію, але від юної дівчини пише саме в тій колористиці, яка притаманна її рідному селу. Писати писанки почала десь у восьмому класі. І хоча були непрості часи, звичаї залюбки переймала від старших і береже їх все своє життя.

Яка вона, справжня паска? У багатьох родин свій рецепт. Оксана Калинич, жителька села Рибне, поділилася тонкощами приготування традиційної паски, цей рецепт вона перейняла від мами Ганни:

На 8 середніх пасок Оксана Калинич бере 10 яєць (жовтки), цукор, варене тепле молоко, 1 пачку дріжджів. Муки дає «на око» — тісто має бути не туге, швидше як на парові пироги. Аби паска не була забита, але і надто рідку містити недобре – бо сяде і буде глевка. І в самому кінці, вже коли місить, додає розтоплене масло вершкове. Це паска без опари (розчини), вона дуже швидко підростає і гарно рум’яниться. Випікає паски Оксана Калинич у печі. Свої перші паски спекла колись у 17 років, юним дівчам. З року в рік це для неї значно більше, ніж просто приготування страви.

Традиція і повага до неї формуються змалку, саме тому про звичаї ми кажемо: «Це у нас в крові». По-особливому підійшли до прищеплення традицій працівники дитячого садочка «Малятко» у Кобаках – провели з дітьми пізнавальний захід і навчили прикрашати традиційні пасочки. Щоправда зовсім мініатюрні, у формочках для кексів, але пасочки із традиційним сонячним хрестиком посередині. Маленькі кобацькі ґазди спекли маленькі пасочки. Вони це точно закімують на ціле життя. Зворушливими світлинами поділилася у мережі Галина Радиш.

… Мабуть чи не кожен, хто читає щось про Великдень і паску, згадує свою рідню. Бо це свято, коли збираються всі рідні з цього світу і поминають всіх рідних з того світу. Це день перемоги життя над смертю, світла над темрявою. Великодня символіка показує: навіть після найтемнішої ночі обов’язково приходить світанок, бо світло завжди перемагає. У нього .. така традиція.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, письменниця, кобаківчанка

Джерело: Проєкт «Спадщина» БЦКМ

Читайте по темі:

Великодні звичаї на Гуцульщині

Великодний словничок

Великодні кукуци

Великдень у Косові

Також читайте:

Злагода Хрест як розмова з Богом Церкви та дзвіниці на території Косівщини (реєстр) Родинний музей кераміки Василя Стрипка