Протягом століть саме церква в усі важкі періоди життя своїх парафіян служила їм духовною меккою, де кожен знаходив моральне очищення та підтримку, дороговказ та напутні слова на добрі справи, на снагу,  на працю та творчість. Такою є наша церква та її вірні поводирі – священики, котрі обрали своєю долею щире служіння Богові і є його добрими посланниками на землі.

У різні періоди Монастирської церкви духовними наставниками були священики, котрі поклали на її вівтар своє життя. Відомо, що одними з перших священиків були о. Микола Савраскевич (помер 1891 року) та Сильвестр Симинович. З 1903 по 1958 роки парохом церкви був о. Йосип Ткачук, з 1913 по 1967 роки о. Леонтій Борса, пізніше священиком нашої церкви служив о. Євген Карпінський (помер 1976 року) та о. Дмитро Близнюк (1976–2004).

Священичий рід Гелитовичів

Усе родове дерево отця-декана, радника Єпископа в Станіславові Олександра Гелитовича відоме на Галичині ще з ХVІ століття.

Мати Теофіла походить з роду отця Трофима Качковського, батько – син отця Антонія Гелитовича з Чукви, що на Львівщині. З роду Качковських походить і другий Єпископ Станіславський – асистент папського престолу, а згодом митрополит Львівський Юліан Сас Куїловський – вуйко Олександра Гелитовича.

Народився Олександр Гелитович 3 квітня 1852 року в Чукві, закінчив богословський факультет Львівського університету і 1876 року висвячений в ієреї, після чого працював на парафіях у Старому Самборі, Комарні, Коровниках. 1894 року Олександр Гелитович став парохом у Косові. Це була людина високоосвічена, чесна і принципова, щиро віддана своїй справі.

Наближалась Перша світова війна. В червні 1914 року була оголошена мобілізація, яка супроводжувалась масовими арештами галицької інтелігенції та студентів. За непокору австро-угорському уряду арештували старших синів отця Олександра Гелитовича Володимира та Ярослава – студентів юридичного факультету Львівського університету, котрих спершу відправили в Талергоф, а згодом на передову. У своїх спогадах отець згадував, що він постійно був під наглядом жандармського коменданта. Ще за рік до початку війни щонеділі та по великих святах Косівський комендант разом із сім’єю приходив до церкви, безцеремонно заходив до вівтаря, сідав у крісло і не зводив очей із священика, котрий провадив службу.

Коли ж отець О. Гелитович говорив проповідь, жандарм підходив впритул до царських воріт та крізь них ретельно слухав, щоб не пропустити жодного слова, котре треба було донести начальству. Після арешту синів священика жандармський комендант вимагав від старости повіту дозволу на арешт отця.

Однак староста, який добре знав отця Олександра Гелитовича і не бачив його провини та причин для арешту, не давав своєї згоди. Про можливий арешт староста повідомив отця заздалегідь, і він був готовий до випробувань.

Наприкінці серпня 1914 року комендант, погрожуючи старості, домігся свого, і першого вересня 1914 року о четвертій годині ранку він був арештований та доправлений в Коломийську тюрму. Пізніше разом з іншими арештантами Олексанра Гелитовича вивезли до Угорської військової тюрми в місті Шатмар-Неметі, а в перших числах листопада в Талергоф. Тюремне життя в’язнів Талергофської тюрми морозної зими 1914-1915 року було суровим і небезпечним. Одного вечора отець Гелитович ішов між бараками, де проходив озброєний вартовий, котрий раптово крикнув: «Стій!» – і, не чекаючи відповіді, в ту ж мить кинувся на священика з витягнутим багнетом. В’язень інстинктивно відскочив, і це врятувало йому життя. Цей випадок – приклад того, якою була ціна життя в’язня тюрми.

На все життя запам’яталась отцю Олександру картина жорстокої розправи над студентами. Лише за те, що при рекрутському наборі влітку 1915 року вони назвали себе русинами, табірна влада наказала підвісити п’ять десятків студентів вниз головами до втрати свідомості. За тортурами свого сина Ярослава спостерігав отець Олександр Гелитович та вдіяти нічого не міг. Після такої розправи студентів відправили на передову, де під Ісонцою син священика отримав важке поранення та від ран 10 березня 1916 року помер. Чимало в’язнів Талергофа померло від тифу, епідемія якого поширилася в таборі. Серед його офіцерів були й такі, котрі за хабарі «допомагали» в’язням похилого віку.

Офіцер Чировський, вимагаючи від засуджених 50-100 крон, звільняв їх, і отцю Олександру вдалось відкупитись за 50 крон, оскільки більше він не мав. За умовою звільнення священик мусів поселитись у місті Пассайль за Грацем, де він і прожив цілий рік, після чого повернувся до рідної парафії у Косів.

Жителі рідного міста радо вітали свого пароха, для яких він ще довгі роки був гідним поводирем та духовним наставником, мудрим порадником та учителем. Отець Олександр мав досить значну бібліотеку теологічної літератури, видань «Общества Качковського» та інших книжок, котрими користувались  парафіяни. Саме за його служіння парохом Монастирської церкви у 1912 році побудовану нову церкву, котра нині святкує свій столітній ювілей.

До глибокої старості священик продовжував свою пастирську діяльність. На дев’яностому році життя 28 березня 1941 року відійшов у вічність отець Олександр Гелитович. Він похований у сімейному склепі біля Монастирської церкви Різдва Іоана Хрестителя.

Отець ЙОСИФ ТКАЧУК  (5.09.1903, м. Снятин — 19.11.1958, Косів) – останній греко-католицький парох монастирської церкви, служив тут після о. Гелитовича. Був свідомим українцем і так виховував своїх парафіян. Як справжній християнин, рятував життя євреїв під час німецьких «акцій». Так врятував від німців декількох поранених ковпаківців, а косів’янку Ганну Тимків  – від енкаведистів. Коли почалося переслідування, а далі настала й заборона греко-католицької церкви, він, порадившись із парафіянами, зробив так, як вони йому порадили: підписав заяву про перехід на московське православ’я, оскільки в іншому випадку НКВД погрожувало взагалі закрити церкву. Насправді ж і надалі звершував обряди і богослужіння так, як і до того часу [5].

Отець ЛЕОНТІЙ БОРСА народився 1 липня 1913 року в м. Чорткові Тернопільської області в сім’ї Антона і Анни Борсів. Батько о. Леонтія був регентом в церкві м. Чорткова. В Антона і Анни Борсів народилося семеро дітей: три сини і чотири дочки. Всі закінчили гімназію в м. Чорткові. Сім’я Борсів була дуже музикальною і співучою. Молодий Леонтій чудово грав на гітарі, акордеоні, фортепіано. З раннього дитинства батько Антон залучав дітей до співу в церковному хорі. Після закінчення гімназії молодий Леонтій вступив у Львівську семінарію і по закінченні в 1943 році був висвячений. Церемонія висвячення відбувалася в церкві Св. Юра у Львові.

Ще до висвячення, в 1938 році, Леонтій  одружується з Наталією Оробець, дочкою священика Стефана Оробця, який був парохом в с. Росохач, біля м. Чорткова. У 1940-1946 р. в молодій сім’ї Леонтія і Наталії Борсів народжуються два сини і дочка.

Після висвячення о. Леонтій дістає парафію в с. Медин Підволочиського району Тернопільської області. У 1950 р. стає парохом с. Черніїві Івано-Франківської області. У 1958 р. призначений на парафію в м. Косові, куди переїжджає із своєю сім’єю.

Отець Леонтій організовує церковний хор, в якому співають талановиті співаки. Репетиції хору відбувались систематично, і це давало чудовий результат. Хор звучав професійно.

Отець Леонтій свій священицький обов’язок виконував сумлінно. Був вимогливий до себе і своїх парафіян. Був добрим проповідником і дуже ретельно готувався до проповідей.

На жаль, сталося так, що відійшов у вічність в дуже молодому віці, на 54 році життя. В лютому 25 числа 1967 року, в суботу після обіду, ще охрещував дитину (дівчинку), яка ще жива і здорова і, мабуть, є парафіянкою церкви Різдва Івана Хрестителя, а о 9 годині  вечора відійшов у вічність.

Це була велика втрата для сім’ї, а також і для парафії м. Косова.

Отець Леонтій мріяв про Україну як незалежну державу і казав, що 80-ті роки стануть початком нашої незалежності. Це сталося трохи пізніше, але зараз ми живемо в незалежній, самостійній Україні, про яку мріяв мій батько – отець-декан Леонтій Борса.

Зі спогадів дочки о. Леонтія Борси
Марії Паничевської

Facebook коментарі
Share

Також читайте:

Приватний музей гуцульського мистецтва родини КорнелюківПриватний музей гуцульського мистецтва родини Корнелюків Сім’я о. Дмитра Близнюка. Зліва направо: син Іван, дружина Анна, о. Дмитро, син Ростислав, дочка ЛюбовКнига-альбом «До 100-річчя Монастирської Церкви Різдва Івана Хрестителя»: Священичий рід Близнюків Меморіальна дошка встановлена на фасаді церкви Різдва Івана Хрестителя, з нагоди 15-ої річниці смерті Патріарха ВолодимираКнига-альбом «До 100-річчя Монастирської Церкви Різдва Івана Хрестителя»: Важливі події в історії Юліан Матвіїв – випускник Люблінського університету. 1937-й рікЮліан Матвіїв – повстанський командир «Недобитий»