В’ни жиют на смереках. Скачут з одного верха на другий, і аж понад білу хмару несут гуцулика у плетеному сідельці. Білі коні, білі – ніби хмара. Отакі забілі… Або ніби овече молоко. Або вовничка – цілий собі білий молочний табун…
Першого коника мені дали, єк-сми ходила в кукуци у смерековому Шипоті. На карті, якби таки дошукувати, село то «Шепіт» си пише, але місцеві грают у забавки з назúванєм: Шúпіт, Пикурєва, Шèшури… Свій зрозуміє, а чужому не мус.. В тих краях засідлані сирні коні, натèрхані такими самими білими бербеничками, і я, мала, обертаю ту забавку у руках і шкодую їсти..
Я їх називала сирними баранчиками, але нарозумив Мирось:
— Сама ти баранчик. Не видиш, йке велике сідло зверху – де ти виділа засідланих баранів?
Мовчу, бо ніде не виділа..То відий це таки коник..
Мама зібрала мене в чорну плюшеву спідничину «в зірочки», у так само плюшеві райтузи (тепер ми би на них легінси сказали, але в ті роки я такого слова не чула). Я обертаю в руках сирного коника, і несу й’го на поляну з бриндушами. Там мій коник перелітає з квітки – та на квітку, з квітки – та на квітку, а над нами хмари біліські, а я свого коника – на листочок, а сама руки лиш звела над головою – і котитиси в долинú…
А то так високо, а так по сухій тогідній траві мнєкóнько – на світі.. А відти – далі д’горі, та й кочєюси в долини пораз другий.. Ийга, нігде в світі цілім нема мнєкшої трави, біліших хмар і добрішого сонця, як у моєму діточому світі, котрий ми звикли називати «Шипіт»..
А пазуха лісу пахне вогким мохом, леда днини ме приймати пташок. А я кочєюси помежи солом’єні звізди татарника і так мені добре, юй…
Я би, може, і третій раз з гори покочєласи, але приходжу до того місця, де коника свого лишила, а там усівси сусідський пес Босик і хрупає потрохи біле сіделечко. По коникови… І смієси собачими очима, і фостиком помахує. Мені трохи банно за коником, але сусідка казала лиш прийти – даст мені богато коників, цілий білий табун.
Лиш би прийшла..
І ми з Босим наввипередки до сусідки по коники. То вже не в кукуци (бо за кукуцами отік з псами не ходє).. То вже так, просто. А сусідка Гануся, в моїх роках тодішніх тре казати «вуйна Гануся», винесла з хати повне решето сирних коників, і сіла з ними на призьбу, і на хмару дивитси.
Може ті її коники – з хмари? І того такі білюські… Зазираю і я на небо. Одна хмара така кучериста, ніби великий баранчик білий, а друга – коник чисто, а ота – ніби писочок чийсь усміхнений. То відий Босик. Небесний Босик. Який так само позаїдав найсмачніші коники, облизуєси і си кішит. Відий так…
Іванна СТЕФ’ЮК
Автор фото Роман РУДНИК
