Чому варто відвідати садибу «Дєдик» на Москалівці в Косові

Садиба «Дєдик» — таку поважну назву дала своєму музею родина Радишів , а в ширшому розумінні це — «Садиба родини Радишів».

Саме такий висновок вимальовується, коли залишаєш цей гостинний двір. Музей унікальний, це триптих родини, поштовхом до створення якого став Мирослав Радиш, майстер унікального поєднання традицій гуцульського різьблення і новітніх технологій сучасного світу.

Три зали поєднані під одним дахом: етнографія, література і прикладне мистецтво. Всі вони цікаві поокремо, та поєднання їх разом дає можливість відвідувачу побачити Гуцульщину очима родини Радишів.

Тут, крім затишних кімнат майстерень, можна поринути у світ творчої фантазії ландшафтної дизайнерки Марії Радиш, яка у звичайному Москалівському саду з багаторічними фруктовими деревами майстерно вписала на невеликій площі різноманітні будівлі та атракції. Марія вдало поєднує свої композиції з природою, тому її роботи відомі не тільки на Гуцульщині та Галичині, а й по цілій Україні .

Будівля музею створена руками газдів – Богдана та Євдокії, добудована зрілими поколінням їх дітей та оновлена молодими ентузіастами – внуками. Залишаємо внутрішній побут родини в повній владі сім’ї, і прямуємо до «світочної хати», тріо-світлиці.

У першій кімнаті, як у Біблії, «На початку було Слово….». Потрапляємо в світлицю-кабінет письменника Богдана Ілліча Радиша, засновника роду, невтомного трудівника в галузі літератури. Побачила світ велика кількість друкованих видань автора, і все це завдяки творчому тандему родини, де Богдан Ілліч створював нові ліричні рядки, а Євдокія Олексіївна терпеливо їх впорядковувала в ошатні видання, які зараз дивляться на нас із навколишніх полиць кабінету.

Можна посидіти в кріслі за столом і самому спробувати покласти на папір декілька рядків. А буде це просто зробити під супроводом Євдокії Олексіївни. Вона візьме з полиці будь-яке видання, прогорне декілька сторінок, зачитає уривок, на якому зупинилося око, і розкаже історію, пов’язану саме з цим уривком. Така вона, постійна муза і супутниця свого чоловіка, яка достеменно знає весь спадок Богдана.

Отримавши заряд літературно — духовного слова, повільно ступаємо по сходах на верх, йдемо легко неспішно, бо нашу увагу привертають різні етнографічні речі побуту. Ця дорога нагадує подорож безмежними просторами Карпат: піднявся вище в гори, зупинився, придивився навколо, і, відпочивши, ідеш далі. Перед нами постає ряд давнього одягу Галичини у поєднанні з речами домашнього вжитку, які привертають увагу своїми формами, подекуди оздобленими візерунками.

Тут буде розповідь власника колекції Едуарда Радиша ( чоловіка Олени, внучки Богдана Ілліча) про кожну річ, її етнографічне значення, доповнене цікавими краєзнавчими розвідками. Зараз Едуард, разом з дружиною Оленою та небайдужими до народного мистецтва людьми, розробляє електронний каталог своєї колекції, тому в недалекому майбутньому цей музей можна буде відвідати віртуально.

Тут можна провести невелику фотосесію, етнічна фотозона на фоні народних промислів робить світлицю привабливою для молоді і фанатів соціальних мереж.

Підходимо до наступних прочинених дверей і перед нами відкривається мистецька панорама третьої кімнати-майстерні сина Богдана — Мирослава Радиша, відомого майстра гуцульської різьби по дереву. Митець детально опише повний процес створення мистецьких дерев`яних виробів від їх задуму, осмислення, ескізування, підбирання матеріалу до точного виконання всіх конструктивних етапів, а опісля — опоряджувальних робіт, які формують довершеність твору.

На стінах світлиці можна побачити методичні матеріали, які розповідають про етапи роботи, зображають інструменти для виконання технологічних процесів, демонструють різноплановість виробів. В усьому видно руку майстра, який з натхненням до того приклався. Але на особливу увагу заслуговує його мистецький доробок виробів з дерева.

Здається, що уже нічого нового неможливо створити в різних жанрах мистецтва, уже все спробували, проекспериментували, переосмислили. Та Мирослав руйнує цю думку, створюючи свій світ кодованого орнаменту в дереві. Засобами орнаменту він розповідає про ті чи інші події зі свого життя. Це своєрідна історія особи, вирізьблена в матеріалі «дерево», бо дерево — це саме той матеріал, який супроводжує нас від народження і до смерті.

В майбутньому цей осередок має розширитися ще однією кімнатою — спортивним залом, залом слави онука, Богдана Мирославовича. Пауерліфтинг — саме в цьому силовому виді спорту він себе проявив, став багаторазовим рекордсменом України, Європи та світу. Великий спорт, ставлення амбітних цілей і їх досягнення — як це типово для всіх Радишів!

Підсумовуючи усе почуте і побачене в садибі, можна впевнено сказати, що Радиші тонко відчувають усі тренди світової музейної справи, вдало трансформують їх в сучасні українські реалії, майстерно уникаючи бездумного наслідування чи копіювання.

Які залишаються враження від цієї мистецької садиби? Це вир позитивних емоцій та естетичне задоволення, яке змінюється гордістю за талант і велич українського народу.

Автор статті: Мирослав Близнюк.

Facebook коментарі