З книги «Стежками Відважного і його побратимів» (з історії визвольної боротьби сіл Старого Косова, Вербовця і Смодної 1940–1954 рр.).

Ласитчук Юрій, син Григорія, псевдо Відважний (1915–1949) ОУН народився 1.08.1915 року в селі Старому Косові, у багатодітній сім’ї (п’ятеро дітей) заможного господаря Григорія Ласитчука, який мав 40 моргів землі, кілька корів, вівці, коні, молотарку. Помер у молодому віці.

3-дитячих років любив історичну літературу, постійно відвідував просвітянські читальні у Косові і Старому Косові. Великий вплив на його світогляд мав Омелян Гнатківський, батько Дарії Гнатківської, священник Смоднянської греко-католицької церкви. Завдяки Д.Гнатківській познайомився з членом Проводу ОУН Миколою Лебедем.

Пройнятий національною ідеєю, Юрій Ласитчук влився до лав борців за волю України. За виняткову сміливість отримав псевдо Відважний. Був чотовим у сотні Морозенка (Юсипчука Василя Юрійовича зі Старих Кутів), правою рукою командира сотні польової жандармерії Довбуша — Михайла Хариняка (1913), теж зі Старих Кутів. Володимир Близнюк у книжці «Кривавими стежками…» повідомляє, що в 1945 році Довбуш був тяжко поранений від розриву міни і себе застрелив (це було недалеко від Кутів, 22.10.1945). Після цього Відважний очолив боївку кущового загону.

Відважний після розформування сотні Довбуша (літо 1945 року) організував у Старому Косові боївку, яка здійснювала постійні диверсії проти емгебістів, зривала ідеологічні акції радянських органів. Він мав майже всюди своїх людей, завдяки чому не раз були зірвані акції стовідсоткового призову місцевих хлопців на службу до радянської армії. Бувало, що хтось із заарештованих міг безслідно зникнути, скажімо, із Коломийської в’язниці чи хтось із поранених повстанців — із Косівської лікарні.

1944 року під проводом Відважного повстанці роззброїли групу угорських вояків у Старому Косові; у 1945 році — ліквідували стрибків у Черганівці; 9 січня 1949-го на розколяді в Рожнові — знищили майора Сибірцева і сержанта Бормотова.

В 1947 р. став кущовим І куща Косівського району. Старався якнайбільше піднести рівень національної свідомості населення, а рівночасно проводив бойові акції, які своєю відчайдушністю і успішністю наводили жах на большевиків і створили довкруги особи Відважного легенди.

Голова громадської організації Косівської районної управи Братства вояків УПА Петро Підлетейчук згадував, що у січні 1945 року відбувся великий бій під Кривобродами. Сотні Білого і Цигана (з куреня Скуби) після важкого рейду районами Городенки і Снятина зупинилися на перепочинок у Кривобродах. Розквартирувалися по хатах.

Проводу стало відомо, що ворог намагається оточити повстанців. Почався наступ. Крики, кулеметні черги, вибухи мінометних мін. Загорілися хати. Закружляли в небі літаки. А з Коломиї під’їхали нові машини із солдатами. Бій тривав цілий день. На допомогу викликали Косівський гарнізон, який мав ударити у «спину» куреню Скуби з боку Хімчина. Але командир куреня передбачив цей задум енкаведистів. У своїй книжці «За спалену хату, за зрубаний сад» П.Підлетейчук пише: «В районі гори Шпаєва (с.Хімчин) вони були зустрінуті боївками Відважного і Сокола, які змусили їх повернутися назад, прихопивши з собою поранених і побитих. І таким чином сотні куреня Скуби під вечір спокійно відійшли в бік Пістиня».

Покійний Михайло Лаюк (1928–1976) з Старого Косова розповів своєму синові Миколі теж дуже цікаву інформацію про Відважного: «Коли М.Лаюк втік з Донбасу, його в Старому Косові спіймали стрибки і категорично заявили: «Або ти йдеш у наш батальйон, або даємо тебе до суду!». «Від суду не втечеш, а від стрибків можна», — промайнуло в голові Михайла, тому й дав згоду. В короткому часі його задіяли в облаві на Відважного в селі Смодній, доручивши перевірити, чи немає того в оточеній стрибками хаті. Виявилось, що у хаті Відважного справді не було. Тоді Михайлові сказали перевірити горище. Ось там він і зустрівся поглядом з Відважним. Зліз із «поду» і сказав, що немає нікого.

Після цього на танцях у клубі Старого Косова переодягнуті підпільники сказали Михайлові, що треба їм допомагати. А згодом попросили, щоби посприяв у захопленні живим начальника стрибків, капітана Василя Бабчука. За словами Ласитчука Івана Васильовича (1936) — сина рідного брата Відважного — Василя, жителя села Вербовця, Василь Бабчук погрожував, що здере шкіру з живого Відважного.

У ніч на 15 червня 1947 року Михайло Лаюк, стоячи на посту в приміщенні розташування станиці в Старому Косові, на перехресті доріг біля Люльчука, пропустив повстанців усередину. Першим зайшов Відважний під виглядом молодиці разом із хлопчиком, який нібито дуже хотів напитися води, за ними — решта. Вони схопили на першому поверсі двох сонних вартових стрибків — Василя Борисяка і Петра Мицкана, забрали два автомати ППШ, одну десятизарядку, 12 крісів, гранати, набої і прапор батальйону. Капітан Василь Бабчук був на другому поверсі. Живим його взяти не змогли, бо він почав відстрілюватись. Напевно, що сам Відважний його і вбив. Крім того, був поранений ще один стрибок на ім’я Василь. Всім іншим стрибкам Відважний наказав: «Марште всі д’хаті!». Згодом Василя Борисяка і Петра Мицкана було засуджено до каторжних робіт.

Ковалюк Юрій Антонович (1949), житель села Смодної запам’ятав розповідь покійного сусіда Василя Девдюка, який у 1948 році літував від вербовецького колгоспу на полонині Альбин у Верховинському (тоді Жаб’євському) районі. В.Девдюк згадував, як у тому ж році Відважний підвів до кордону з Румунією групу з 30-ти підпільників для переходу за кордон.

Добре знаючи, що за ним наполегливо полюють емгебісти, у строї радянського офіцера, він міг зайти в Косівський відділ міліції і залишити після себе записку «Тут був Відважний». Про хоробрість Відважного розповідала своїй доньці Василині Сусак-Пасайлюк Параска Констянтинівна (1905–1.03.1966), жителька села Вербовця. Вона згадувала, як Юрій Ласитчук, загримувавшись, танцював із дружиною капітана-енкаведиста Касаткіна у «червоному домі» — нинішньому Будинку культури в м. Косові. Коли він вийшов, вона намацала в кишені жакета записку: «Дякую за танець. Відважний» і зчинила галас. А він у цей час у хаті своєї близької сусідки Параски Пасайлюк (псевдо Тета), що у селі Вербовці, на межі з Рожновом, відмивався від гриму. Тут, під стайнею, була його криївка, де зберігав зброю. Про це хтось із зрадників доніс стрибкам. Під час однієї із облав вони схопили Параску Пасайлюк і повісили на гак. Жінка витерпіла тяжкі муки, але не зізналась.

Федчак Ганна Михайлівна (1938), жителька села Старого Косова запам’ятала розповідь своєї односельчанки Анни Гринюк, яка була виселена, про зустріч Відважного в її хаті з начальником Косівського райвідділу міліції Дмитром Гатіловим. Один із зрадників доніс Гатілову, що Відважний є саме в цій хаті. Той приїхав у супроводі чотирьох стрибків, залишив їх надворі, а сам зайшов до хати, подав руку господарю, поглянув на піч, на якій юрмились четверо дітей, перевів погляд на ліжко. А на ньому

Відважний, прикритий ліжником, з автоматом напоготові. Гатілов і здав йому зрадника, якого наступного дня боївкарі ліквідували.

Покійний політв’язень Рудий Микола Григорович (19.12.1927–10.09.2014), житель села Смодної (його город був неподалік від обійстя Відважного, на кутку Царині у селі Вербовці) розповідав, що бачив, як на цьому кутку зробили енкаведисти засаду. Здавалося, Відважному уже не вирватись з оточення, але він під виглядом молодого тата, який з прутиком у руці веде хлопчика і голосно картає його, що той не тримається хати, на очах облавників вийшов з оточення.

1 серпня 1949 року, як згадувала Абашин-Фесюк Марія Олексіївна (11.09.1932–26.08.2015), жителька села Вербовця один з вербовецьких зрадників поінформував радянські органи про те, що Відважний разом із Миколою Рабинюком, псевдо Тарас, переховуються у занедбаній господарській будівлі у селі Вербовці, що поруч з його хатою (нині тут початок нової дороги на Пістинь, звідси чудово проглядається уся місцевість). Оточений москалями, Відважний разом з Тарасом відстрілювалися, доки вистачило патронів. Останніми — вкоротили життя самі собі.

Катерина (6.12.1912–9.03.1988), рідна сестра Юрія Ласитчука, чула стрілянину, але навіть не здогадувалася, що то зайди прийшли по душу її брата. Коли їй дали знати, заголосила, вхопила на руки дитину і побігла до місця бою. У білу хустину, яку зняла з голови, збирала долонями ще теплу кров, щоби хоч її поховати в могилці: знала, що тіло брата, як і багатьох інших повстанців, заберуть і закопають хто-зна де. Так і було: тіло Відважного з табличкою «Дивіться, це Відважний» три дні пролежало під косівською в’язницею МҐБ. Де його москалі закопали — невідомо й донині.

Не збереглися і хата та господарські будівлі Відважного. Він їх спалив, а худобу та реманент роздав сусідам. У той період у Вербовці, Старому Косові, Смодній та інших селах створювали колгоспи, і він не хотів, щоби його майно колективізували. Юрій Ласитчук закликав жителів не вступати до колгоспів. Активістів, які агітували йти у колгосп, неодноразово попереджували, одного з них навіть знищили. Цей факт значно пригальмував процес колективізації у згаданих селах.

«Аби скомпрометувати» Відважного, — розповідав Павлюк Василь Юрійович (1929–2018), учитель з Рожнова —москалі під його іменем здійснювали криваві злочини: убивали та обкрадали невинних місцевих жителів. Але всі знали, що повстанці не грабували. У них була станиця. Станичні збирали хліб. Для багатших треба було здати продуктів більше, а для бідніших — менше.

Крім того, місцеві жителі знали, що Відважний був справедливим, ретельно перевіряв будь-яку інформацію. Коли йому доповіли, що треба знищити Миколу Люльчука, сусіда його сестри Катерини (той подав заяву до колгоспу), Відважний зустрівся з ним і сам про все випитав. З’ясувалося, що М.Люльчук не подавав заяви, хоча його три доби тримали у підвалі під колгоспною конторою і обіцяли дати багато землі, бо мав семеро дітей. Та він не погодився. Завдяки Відважному життя Люльчукові було врятовано, про це його родина пам’ятає і донині, зокрема донька Параска.

У серпні 1993 року на місці загибелі Відважного встановили пам’ятний хрест. Цю добру справу зробив Ковалюк Микола Антонович, син його сестри Катерини.

Маму Юрія Ласитчука, — Гафію (1856), по сільському Грицишину, у 89 років, разом з донькою Оленою (1924–19.04.1979) в 1945 році арештували і три місяці тримали під вартою, сподіваючись, що Відважний буде їх визволяти.
Коли втратили надію, обох виселили до Сибіру. Дорогою тіло померлої Гафії викинули з товарняка десь під Омськом. Олена лише встигла накрити тіло матері гілками хвої. Сама через два роки втекла додому. Добиралася три з половиною місяці, то ховаючись у вагонах у вугіллі, то пішки. У селі Вербовці переховувалася у бункері біля Івана Іванчука.

Видав її зрадник. Олену після Різдва Христового у 1949 році засудили на 25 років ув’язнення, відбувала його в Іркутській області. Там вийшла заміж за виселеного Володимира Пуганова із Пензи. Коли в 1978 році він помер, повернулася у Вербовець, жила разом із синами Іваном та Олександром у хаті, збудованій, за словами Марії (Олександрової дружини), за спільні кошти покійної Олени та родини Миколи Ковалюка (29.04.1938).

Оксана Швед,
Парасковія Сусак-Курендаш,
Володимир Куриндаш.

«Гуцульський край», №4, 24.01.2020 року

Share