17 січня 1908 року в селі Нижньому Березові на Косівщині в родині священика УГКЦ Миколи Томича з’явилося на світ дитя-первісток, дівчатко, охрещене ім’ям Олександра. Усі домашні надалі звали дівчинку народним іменем Лесею, на пошану Лесі Українки.

За чотири роки у дівчинки з’явився братик Мілько. А вже в 1915 р. їхній тато, отець Микола, спочив через сухоти. Обох напівсиріт прихистив у себе Лесин дідусь з маминого боку – отець Микола Смалько, парох села Брустури. Опікувався ними як і рідними дітьми.

Леся Паєвська «Орися» Зростала Леся у священичому оточенні, бо всі п’ять дочок отця Миколи вийшли заміж за священиків, котрі душпастирювали в гірських селах. Це були багатодітні, дружні, високосвідомі українські родини. Всі двоюрідні сестри і брати Лесі були освіченими, мали середню спеціальну або вищу освіту. Ставне смагляве дівча також росло на радість усім розумницею.

У 1928 р. Леся Томич за матеріальної спромоги дідуся закінчила успішно в Коломиї вчительську семінарію Українського педагогічного товариства. В семінарії була активною учасницею Пласту, входила в Управу пластового куреня ім. Марти Борецької. Після закінчення семінарії вона, як виходець із патріотичної священичої родини, довго не могла дістати учительської посади в польській державі. Зрештою, дістала її, але аж на Волині. Там організувався великий гурт українських дівчат-вчительок із Галичини.

У Володимирі-Волинськім, Леся вийшла заміж за Дениса Паєвського, емігранта з-за Збруча. Він воював в армії УНР (Української Народної Республіки), батьків його розстріляли більшовики, він з братом емігрували на терени, підлеглі Польщі, а сестра, яка залишилася на підсовєтській Україні, померла в 1933 році від голоду.

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські т.зв. “визволителі”. Хату Паєвських конфіскують, дозволивши їм жити лише в кухні, в хаті поселяється начальник НКВД. Денис Паєвський, рятуючись, перепливає Буг — і потрапляє в німецький концтабір. Леся ще деякий час працює вчителькою, але весною 1940 року довідується, що вона є в списках на вивіз. Вагітна на той час Леся зі своїм маленьким сином Юрком тікає на Гуцульщину, в Брустури, де її мати працювала директором школи.

Під тамту жорстоку пору в Західній Україні не було ні міста, ані села, де б не діяли клітини законспірованої ОУН. Леся відразу ж поринула у працю під псевдом «Орися». Невдовзі нелегально повернувся її чоловік і також долучився до праці в ОУН. Геть пізніше – в 1946 р. – його заарештувало МГБ, і в 1952 р. він загинув у таборах Мордовії. Леся стала вдовою з малолітніми синами.

За час німецької окупації вона, добре володіючи німецькою, угорською, румунською, польською, російською мовами, виконувала завдання Проводу ОУН та командування УПА, то як розвідниця, то як рятівниця патріотів із пазурів гестапо чи мадярських карателів, чи румунської сігуранци. Виконувала завдання кур’єрки не маючи зброї, лише володіючи чарами жінки-красуні з досконалим знанням мов і звичаїв супротивників. Леся була вродженою акторкою.

Не обділив Бог Лесю й даром красномовства – усного і на письмі, вона була авторкою численних новел, летючок, анекдотів про окупантів.

Після приходу “других совєтів” – улітку 1944 р., – дівчина легально вчителювала у селі Брустури. Там Леся, уже під псевдом “Орися”, зуміла спорядити при школі конспіративну пошту для потреб підпілля окружного рівня. Дівчина була спецзв’язковою досить високого ранґу — забезпечувала зв’язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

Спогад сина підпільниці – Юрка, про матір-акторку-підпільницю:

” – Якось мама взяла мене – хлопчину – для «прикриття». Сіли ми до потяга Станіслав–Чернівці. У валізі повно літератури, ліків тощо. Раптом до купе зайшов моложавий підполковник МГБ, геть сивий. Мама, елегантна молодиця, вмить вдала із себе дружину якогось совєтського полковника зі Львова і першою «заатакувала» прибулого чекіста…

– О, товарищ подполковник, вы такой молодой и уже совсем седой. Вы, на- верно, на фронте пережили много опасностей?! Правда, что я догадалась, да?

– Представьте себе, что не на фронте, а побывал раненым у бандеровцев, и смирился с тем, что меня расстреляют… И за ночь поседел… А под утро ихний командир поговорил со мной и отпустил… Ох, и имел же я неприятностей за это от своих… Вы – жена нашего офицера, можете это понять.

Усю дорогу підполковник частував нас ласощами зі своєї валізки, а на пероні в Чернівцях, узявши від мами валізу, пройшов разом із нами попри всі патрулі МВД аж до трамвая, побажавши нам «счастливого пути». Мамця у трамваї витерла з чола піт і непомітно перехрестилася, зітхнувши з напруги».

З початком 1947 р. «Орисі» був даний наказ змінити місце роботи з більш зручним для зв’язківців розташуванням житла. Вона перебралася з дітьми у село Бабин. Хоч це недалеко Косова, село має дуже гірський терен, а будинок школи розташований у досить відлюдному місці, і до праці з Буковиною недалеко. При ремонті школи було збудовано там криївку.

На початку травня 1950-го підпільниця безстрашна жінка сховала маму і меншого сина у родичів, подбавши перед тим про нові, фальшиві документи для них (за якими вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним сином Юрком перейшла на нелегальне становище.

Залишивши сина в надійному схроні, разом із відданими підпільниками, Леся- “Орися” пішла виконувати свої важливі й небезпечні обов’язки. Понад рік тривала розлука із сином. Потім уже були разом. Юрій отримав псевдо “Жук”, хоч всі кликали його “Жучок”, він швидко оволодів друкарською машинкою і працював друкарем листівок і різних підпільних документів, але й військовий вишкіл провідники йому дали, він освоїв різні види зброї і конспірації, а головне, перебрав у них гарт і мужність, які допомогли йому вистояти у майбутніх випробуваннях. А Леся Паєвська була в той час референтом пропаганди Окружного проводу ОУН.

За доносом зрадника 27 червня 1952 р. Лесю буквально скрутили, не давши вихопити гранату для самознищення. Невдовзі схопили і сина Юрія і, разом з іншими, літаком зі Станіслава доставили в Київ на вул. Володимирську, 33 – в МГБ УССР. Слідство над Олександрою Томич-Паєвською та ще шістдесятьма підпільниками проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Протягом слідства до січня 1953 року всіх заарештованих тримали в повній ізоляції, в одиночних камерах.

Була піддана тортурам кагебістів, є короткий спогад її сина, якому лише один раз довелося побачити матір, як конвойні вели її з допиту по коридору. «Мала страшний вигляд», — коротко сказав Юрій Паєвський.

Леся Паєвська не видала нікого і не покаялася. Однак докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН. Не дала ніякої інформації про зв’язки в краю і за кордоном, що цікавило кагебістів найбільше…

Розглядалася їхня справа найвищою судовою інстанцією совєтської імперії — Виїзною Воєнною Колегією Верховного суду Совєтського Союзу. Судові псевдопроцеси здійснювалися окремо для невеликих груп. З усіх 60 заарештованих авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці присудили 25 років концтаборів, усім решті — розстріл. Майже три місяці смертники чекали в Лук’янівській тюрмі офіційного затвердження вироку. Сімом підсудним замінили розстріл на 20-літній термін ув’язнення, всіх інших розстріляли. Треба підкреслити, що це вже було після смерті Сталіна. Відлагоджена імперська система працювала чітко і без «вождя й учителя».

Лесю Паєвську розстріляли 8 квітня 1953 року. Відомо, що останню крапку в її житті поставила шифрограма із Москви рос. «Паевскую расстрелять немедленно», що і було зроблено в Лук’янівській в’язниці.

Світлая пам’ять ГЕРОЇНІ!

За матеріалами Василя Гуменюка.

Share