Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини було відкрито в 1970 році. Його основою стала приватна колекція, що належала сім’ї Євгена та Зої Сагайдачних, які прибули до Косова після Другої Світової війни з Луганська. Талановитий художник, педагог, скульптор, професор Євген Якович Сагайдачний(1886-1961) в 1920-х роках належав до т.зв. групи “бойчукістів”, котру в період великого терору тридцятих було нещадно репресовано.

У Косові він працював викладачем в училищі прикладного мистецтва. У вільний від занять час він, разом з дружиною, подорожував по гуцульських селах, збирав твори народного мистецтва, виконував замальовки архітектури, пейзажів, орнаментів і т.п. Поступово колекція Сагайдачних настільки розрослася, що стала справжнім домашнім музеєм. Про неї почали публікували статті в пресі, знімали фільми, телепередачу. Появилися відвідувачі, більшість яких становили студенти художніх навчальних закладів, а також художники театру та легкої промисловості, декоратори, відомі особистості сфери культури і просто відпочиваючі.

Після смерті дружини Сагайдачного – Зої Антонівни (1898 – 1969), за ініціативою творчої інтелігенції, влада міста вирішила організувати на основі колекції музей народного мистецтва та побуту.

Колекцію розташували у приміщенні знятої з реєстрації дерев’яної церкви Святого Василія Великого на зарічній частині Косова – Москалівці. В кінці 19 століття її збудував традиційним зрубним способом талановитий майстер із с. Бабин Косівського району Іван Гарасим’юк. Хрещата в плані, однобанна споруда була навколо оточена широким піддашшям для захисту від дощу. Стіни всередині були декоровані трафаретним розписом по тонованому дереві, а сюжетні зображення та ікони малювали знані художники з Львівщини – Т. Гладкий, А. Оріховський, І. Торчинський. Увесь іконостас та амвон були оздоблені чудовим ажурним різьбленням із позолотою, роботи І. Рунька. Церковний комплекс став одним із найцінніших експонатів і, одночасно, гармонійним тлом для творів народного декоративно-ужиткового мистецтва.

В 1971 році музей, який до того часу працював на громадських засадах, стає відділом державного Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини (тепер КНМНМГП ім. Й. Кобринського). На закупівлю нових експонатів почали виділятися бюджетні кошти. В 1976 році його фонди поповнили понад 400 експонатів з ліквідованого Косівського етнографічного музею під відкритим небом. Число відвідувачів в середині 80-х років (до Чорнобильської катастрофи) сягало 27-30 тис. осіб на рік.

В кінці 1990 року будівлю музею було передано віруючим відновленої Греко-Католицької церкви (на жаль, вона дощенту згоріла в 2009 році).

Експонати, документацію, інвентар музею було переведено у двоповерховий мурований будинок – пам’ятку історії – на центральній площі міста. В 1918 році в цьому будинку розміщався орган самоврядування (адміністрація), який відіграв важливу роль у налагодженні господарського, політичного та культурного життя Косова в період існування ЗУНР. Однак він був ліквідований під час польської агресії в Галичину. Після Другої Світової війни приміщення займало училище прикладного мистецтва, різні державні установи.

До відкриття постійної експозиції музей працював у режимі тимчасових виставок. З 1994 року він відновлює свою роботу в повному обсязі. В 2002 році, перед проведенням у Косові Міжнародного Гуцульського фестивалю, експозиція була ґрунтовно перебудована, поповнена новими експонатами та інвентарем.

Твори народного мистецтва в музеї представлено за хронологічно-тематичним принципом, відрізняється лише перший зал, де організовано комплексний показ. В експозиції представлено фрагменти інтер’єру гуцульської хати, комплекти народного одягу, окремі предмети домашнього вжитку, які характеризують економічно-господарський та мистецький рівень населення Гуцульщини в кінці 19 – поч. 20 ст.

Поруч експонуються малюнки Євгена Сагайдачного на гуцульську тематику кінця 1940-х – 50-х років.

ПРЕДМЕТИ ДОМАШНЬОГО ПОБУТУ

Переважна більшість домашніх виробів на Гуцульщині позначена прагненням майстра прикрасити своє оточення – посуд, одяг, інструменти, меблі. Різноманітний асортимент виробів свідчить не лише про вправність авторів, але й про широко розвинені сторони щоденного побуту. Через свою віддаленість від ремісницьких і промислових центрів на Гуцульщині сформувався достатньо замкнутий, автономний спосіб господарювання. Діти змалку бачили різноманітні заняття дорослих і в разі потреби надавали посильну допомогу. У процесі стихійного домашнього навчання формувалися практичні навички роботи з доступними в даній місцевості матеріалами — деревом різних порід, шкірою, тканинами, кольоровими та чорними металами, рогом, вовною, рослинними волокнами та ін.

На стінах і подіумах виставлено інтер’єрні тканини: скатерті, пішевки (наволочки) на подушки, рушники, клітчасті торбини – тайстри і бесаги, верети-доріжки, вовняні ліжники.

Неодмінним предметом у гуцульській хаті була дерев’яна скриня, яка призначалася для зберігання зимового одягу, витканого сукна, полотна, посагу для нареченої. Скрині різьбили прадавніми орнаментальними мотивами, які виконували функцію оберегів сім’ї. Видовжені ніжки скрині перетворювали її на стіл, за яким обідали і працювали.

У пристінній вітрині показано найбільш характерні комплекти одягу різних сіл Косівського району. При однакових складових частинах, вони відрізняються колоритом, орнаментикою, технологічними способами оздоблення, які давали можливість безпомилкової ідентифікації за місцем проживання. Святковий костюм відзначався багатим декоруванням, барвистим колоритом, а буденний, а також той, що носили під час посту, чи жалоби майже не мав прикрас, або вишивався дуже скромним візерунком темних відтінків. Найбільш популярним одягом був білий киптар (безрукавка) із овчини, прикрашений сап’яновими аплікаціями, кольоровими шнурами, вишивкою, плетінкою з кольорової шкіри, металевими капслями-пістончиками.

Експонується також весільний одяг верховинців, у якому присутні архаїчні компоненти: гугля – плащовидна накидка та перемітка – старовинний головний убір нареченої.

Неодмінними аксесуарами одягу були вироби із шкіри. Представлено широкі череси – своєрідні чоловічі пояси-корсети, які оберігали здоров’я при важких роботах, чи перенесенні тягарів, повсякденне та святкове взуття – постоли і чоботи, чоловічі тобівки (торбинки) для дрібних предметів та святкові пояси-букурійки, густо декоровані дрібною орнаментикою з кольорових металів. Поруч можна побачити гуцульські топірці та келефи, які використовувалися і як зброя, і як палиця, і важіль, і як доповнення до весільного костюма нареченого і дружбів-бояр.

Важливим вжитковим і художнім елементом інтер’єру була глинобитна піч, облицьована керамічними кахлями. На печі спали діти, вигрівалися старші люди і хворі. При побудові печі намагалися підібрати кахлі неоднакових розписів. Показано натуральний макет печі з оригінальними сюжетними та орнаментальними малюнками, які відображають мистецькі та світоглядні уявлення гуцулів другої половини 19 ст.

Експонати музею

НАРОДНА КЕРАМІКА

В наступному залі можна докладно познайомитися з народною керамікою, На Косівщині існувало три центри гончарства: Пістинь, Кути, і саме місто Косів. В музеї показано стилістичні та художні прикмети кожного з них, асортимент гончарної продукції та його вжиткові функції. У традиційному розписі косівської кераміки всього три кольори – коричневий, зелений та жовтий на білому тлі. Гончарі Кутів і деякі пістинські та косівські майстри для збагачення колориту користувалися синім барвником.

Характерною рисою гуцульської кераміки є ритування – гравірування орнаменту по сирій глині, политій білим ангобом (барвником). Найдавніші вироби декорували лише розписом ріжком (фляндрування).

Ця техніка в наш час здебільшого використовується при розписі на коричневому тлі. Просту кухонну кераміку: горщики, кулешники, глечики, макітри майже не декорували, лише зрідка наносили концентричні кола, хвилясті лінії, крапочки або пальцями, поки глина м’яка, заминали по краю ряд рельєфних ямок.

Крім розписаної, експонується т.зв. “димлена”, чорна кераміка, яку випалювали у печах за спеціальною технологією, без доступу повітря. Початки цього виду технології знайдені на Прикарпатті в археологічних розкопках за 1 тисячоліття н.е. Ущільнений черепок посуду чорної кераміки відзначався високими вжитковими якостями. На поверхню посуду гладеньким камінцем наносили через інтервал блискучі смужки, або стеком, чи шилом гравірували нескладний орнамент.

У багатьох виробах простежуються індивідуальні особливості творчого почерку різних авторів. Представлено вироби як відомих, чи анонімних народних майстрів, так і професійних кераміків, — випускників Косівського училища (тепер інституту) прикладного та декоративного мистецтва. Сучасна кераміка, зберігаючи традиційний колорит, відзначається багатством рослинних, анімалістичних та геометричних мотивів, експериментами в галузі форми, технології, матеріалів. Іноді деякі автори виконували скульптуру малих форм на гумористичні, побутові, обрядові теми.

До найвідоміших майстрів кераміки кінця 19 – початку 20 ст. належать О. Бахматюк, П. Кошак, М. Баранюк, а також ближчі до нашого часу П. Цвілик, Н. Вербівська, О. Козак, В. Аронець, М. Кикоть. Деякі сучасні майстри — В. Стрипко, В. Джуранюк, М. Трушик можуть самостійно виконувати всі стадії роботи з своїми творами, але велика частина нелегкої фізичної роботи у процесі гончарного виробництва заставляла членів сім’ї майстра брати участь в процесі, допомагати один одному.

Поступово складаються цілі гончарні династії – Волощуків, Рощиб’юків, Вербівських. В музеї також широко представлено твори, виконані сімейними парами – Ілюків, Швеців, Зарицьких, Прокопиків, Рйопків, виконані в 1960 – 1980-х роках.

ХУДОЖНЯ ОБРОБКА ДЕРЕВА

Найбільш поширеним матеріалом в Карпатах було дерево Гуцульські майстри чудово знали фізичні властивості дерева різних порід і вміло використовували їх у своїй роботі. Для бондарського посуду використовували ялину, яка росла в густому лісі. Пряма, без сучків деревина давала можливість просто наколоти тесаком рівні дощечки догів (клепок), а тонкі, довгі гілочки ставали міцними обручами.

У залі художньої обробки дерева експонуються коновки для води, кошики, пасківники, дійнички, маслобійки та інше, виконані способом бондарства. Часто вироби прикрашали випалюванням – металеві писаки (штампи) на довгих ручках розжарювали на вогні і послідовно притискали до поверхні, укладаючи орнаментальні мотиви з припаленого дерева. Більшість давніх майстрів з випалювання невідомі, оскільки воно вважалося другорядним способом декору. До висоти популярного народного мистецтва підніс випалювання у своїх творах І. Грималюк (1904–1989) з с. Річка Косівського району. Далі його розвивають і вдосконалюють О. Хованець, І. Савченко, Й. Приймак.

Букове дерево йшло на виготовлення меблів – столів та скринь. Славні віденські гнуті меблі також виготовлялися у значній мірі з карпатського бука. Твердий ясен під дією гарячої води можна було зігнути в кільце, — після вистигання він зберігав форму. Представлено посуд з плоскими ясеновими обручами і ясенові стремена для вершника. Універсальним матеріалом був явір, з якого виготовляли широкий асортимент господарських, побутових, вжиткових і декоративних виробів. На початку 20 ст. для художніх виробів починають використовувати деревину груші, яка мала гарні відтінки, а дрібноволокниста фактура дозволяла чисто виконувати найтонші елементи різьби.

Початки художньої різьби пов’язують з іменем Юрія Шкрібляка (1822 – 1884) та його синів – Василя, Миколи і Федора. Представлено також вироби онука Ю. Шкрібляка – Юрія Корпанюка (1882 – 1976), які відзначаються технічною і художньою досконалістю. З кінця 19 ст. площинна різьба доповнюється інкрустацією кольоровим бісером, металом, перламутром, рогом, деревом сливи, горіха, магонії та ін..

Видатною особистістю і чудовим майстром був косівчанин Василь Девдюк (1872 – 1951), який в період між двома світовими війнами заснував у Косові приватну школу різьби та столярної справи. Подолавши впертий опір польської адміністрації, він домігся права навчати українською мовою і видавати юридично легітимний документ про освіту. Школу В. Девдюка закінчили багато відомих майстрів, вироби яких широко представлені в музеї. Експонуються також декілька оригінальних раритетних творів їх славного учителя.

В середині 20 ст. формуються художні особливості різьби по дереву в окремих селах Косівського району. Найбільш виразно вони проявилися в Яворові, Брустурах і Річці. В окремій вітрині показано твори М.Грепиняка, Д. Шкрібляка (1925 – 2002) В. Тонюка та інших, які репрезентують кращі технічні і художні якості декоративних виробів даних місцевостей.

Окремо представлено вироби майстрів міста Косова. Вони відзначаються узагальненням традицій художнього різьблення у поєднанні з професійним навчанням, помноженим на талант виконавців. Різьблені вироби косівських майстрів відомі на всіх континентах земної кулі.

Часто кращих різьб’ярів запрошували до виконання виробів сакрального, церковного характеру. В музеї можна побачити різьблені підсвічники, ручні хрести, скарбнички 19 ст. Гармонійними пропорціями, вишуканим художнім смаком відзначаються процесійний хрест і патериця П. Гондурака, свічники-поставці В. Девдюка, рама для плащаниці І. Баранюка.

Бездоганною технічною майстерністю і високим мистецьким рівнем відзначаються твори Володимира Гуза, Івана Балагурака, Миколи Тимкова, Василя Кабина, виконані в 1960-1980-х роках. Їх можна віднести до класики цього виду мистецтва. Свого часу усі вони займалися педагогічною діяльністю у Косівському училищі прикладного мистецтва. На жаль, цих майстрів уже немає з нами, але в музеї експонуються вироби наступних поколінь митців, яких готують на відділі художньої роботи з деревом Косівського училища та інституту прикладного та декоративного мистецтва, зокрема викладачів Любомира Гавриша, Мирослава Радиша, які гідно продовжують їх справу.

Блискучою технікою виконання та оригінальними художніми ідеями позначені твори одного з найталановитіших різьб’ярів України Юрія Павловича, які автор подарував у музей. Самобутньою інтерпретацією глибинних народних традицій привертають увагу твори Василя Бовича. На окремому планшеті експонуються вироби знаних косівських майстрів, які дають можливість наочно показати індивідуальні особливості орнаментики і творчого почерку кожного з них: Богдана Ходана, Романа Когутяка, Ігора Дранчука, Володимира Грималюка, Миколи Мегединюка та Інших.

ХУДОЖНЄ ТКАЦТВО

Експозиція останнього залу присвячена показу сучасного декоративно-ужиткового ткацтва, вишивки, частково художньої обробки шкіри. Експонуються приладдя ткачів: дерев’яний верстат, мотовило для намотування ниток на човникові котушки, напівмеханічна прядка, якими широко користувалися ремісники Косівщини. Вони дають можливість скласти певне уявлення про технологічні процеси виготовлення орнаментальних тканин з різноколірної вовни. До найвідоміших майстрів, чиї роботи представлені в музеї належать: Ольга Горбова, Микола Ганущак, Юрій Бович, Ганна Василащук, які жили і творили в другій половині минулого століття. Вони відзначені численними державними нагородами, а Г. Василащук – премією ім. Тараса Шевченка за ілюстрування своїми творами подарункового видання “Кобзаря”.

Великою популярністю користувалися купони для жіночих костюмів О. Горбової, виткані з тонкої, м’якої вовни у гармонійно підібраних кольорах. Експонуються її верети-доріжки, золотисто-рожевих відтінків.

Різноманітні декоративно-вжиткові тканини виготовляв М. Ганущак: килими, скатерті, накидки, доріжки, шалики і т.п. Високим художнім смаком в доборі кольорів та в композиції відзначаються вироби Ю. Бовича. Обидва майстри належали до ткацької еліти художніх підприємств міста. В експозиції можна також побачити твори Бориса і Дарії Гулейчуків – потомственних ткачів, які застосовували народні мотиви у вишуканих поперечно-смугастих композиціях.

Чітким ритмом дрібноузористого монохромного декору захоплюють вироби Олени і Михайла Прокоп’юків: рушники, накидки, серветки, які органічно вписуються в сучасний стильний інтер’єр.

До найоригінальніших видів народного ткацтва Гуцульщини належать пухнасті вовняні ліжники. Вони виконуються з екологічно чистої сировини за спеціальною технологією, яка надає їм високих вжиткових якостей. Представлено ліжники різних орнаментів — “очкатий”, “лопаткатий, “сливовий”, виконані талановитими майстрами с. Яворів – основного центру цього виду промислу.

Чіткими локальними відмінностями відзначається гуцульська одягова вишивка. Найбільш розповсюдженою є техніка вишивання “низинка”, рідше “хрестик”, “кручене”, “стелене” та ін. Переважає орнамент геометричного характеру. Експонуються рушники, серветки, пішевки (наволочки) і прошви на подушки різних розмірів з багатоколірним, іноді однотонним вишиттям.

У виставкових залах музею регулярно відбуваються різножанрові і персональні виставки декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва.

Компактна структура експозиційних залів, продуманий підбір експонатів дає можливість відвідувачам скласти достатньо повне уявлення про історію розвитку гуцульського мистецтва та його майстрів.

Юрій Джуранюк
Косів, 2013

Share