Замість передмови. Цей матеріал — не критика і не повчання, особливо людей із загостреним почуттям власної гідності й значимості. Пишу його як крик душі особи, котра майже 40 років займалася вивченням біологічних основ формування продуктивності овець і пошуком оптимальних шляхів розвитку гірькокарпатського вівчарства, працюючи в науково-дослідних інститутах Національної академії аграрних наук України, і має на цю тему понад сто публікацій, в т.ч. п’ять книг і три авторських свідоцтва на винаходи — отож, дещо бачила й знає.

Вівчарство у Косівському районі

Я був свідком як і створення та визнання на державному рівні української гірськокарпатської породи овець, так і прикрого факту її фактичної несвідомої елімінації (видалення. — Ред.) з поверненням на вихідні позиції продуктивності початку 50-х років ХХ-го століття плюс катастрофічне скорочення поголів’я — коли вівцю на території району можна сміливо заносити в Червону книгу — як зникаючий біологічний вид. Вступаючи в сьомий десяток років життя, хочу викласти своєрідні «спогади та роздуми» про те, чи потрібна вівця у Косівському районі взагалі, а якщо так — то як накреслити оптимальні шляхи ренесансу галузі.

Почати, мабуть, слід з того, що років сто тому назад у нашому районі було понад сто тисяч (зіс!) овець — і всі, як одна, були безпородні тварини, звані науковим терміном «цакель» (в дослівному перекладі — «круторога»). Згідно з археологічними даними, цакелі — найдревніша порода овець Європи. їхні кістки знаходять у великих кількостях на Балканах, у Трансільванії, приальпійських районах Апеннінського півострова, в Іспанії, Франції, Сілезії… Одні вчені твердять, що це приручені тварини епохи неоліту, інші — що дикі, можливо, навіть верхньопалеолітичної доби (20 тисяч років тому).

Так чи інакше, але цакелі, хоч і «програють» за показниками продуктивності новітнім спеціалізованим породам, мають одну суттєву перевагу: в гірських районах з високим рівнем атмосферних опадів і перепадом температур (а саме такими є Карпати взагалі й українські, зокрема) це по суті єдина порода, адаптована до таких умов, котрі вона легко переносить. Численні спроби акліматизувати тут овець — як м’ясних порід, так і з однорідною (напівтонкою чи тонкою) вовною — завершилися невдало.

І ще: у порівнянні з іншими домашніми тваринами та птицею, усі, без винятку, вівці витрачають у півтора-два рази більше поживних речовин для приросту своєї живої маси за велику рогату худобу і свиней, та майже втричі — за курей, качок чи гусей. Відповідно фактичні затрати на виробництво умовної одиниці продукції вівчарства (собівартість) є набагато більшою за інші галузі тваринництва і птахівництва, що і стало одним з факторів різкого скорочення поголів’я овець в останні десятиліття.

Виникає логічне запитання: а чому ж тоді овець так масово утримували в минулому? Невже гуцули, даруйте за грубість, були такі тупі, що не розумілися на елементарних принципах економіки?

Відповідь на нього лежить на поверхні, але ніхто не хоче її бачити і чути. Є таке українське прислів’я: «Од вівці — кожух і свита, та душа сита». Справа в тому, що у минулому вівця в буквальному сенсі слова одягала горян з голови до ніг, чого не могла зробити жодна інша тварина. І не лише одягала, але й забезпечувала комфорт у хаті — ліжники, килими, верети були атрибутами кожної гуцульської оселі, а бринза, вурда, «бужениця» (копчена «овечатина», котру нині називають виключно словом «баранина») та лій складали поважну (в окремих випадках — вирішальну) пайку щоденного раціону родини.

Сучасні економісти, ретельно прорахувавши баланс витрати-прибутки, прийшли до висновку: попри значні затрати на утримання, якщо від вівці буде використано все, що вона продукує (вовну, шкіру, молоко, м’ясо, субпродукти і гній), то вона легко витримає конкуренцію з будь-яким видом тварин, й утримувати її в господарстві буде економічно вигідно. І навпаки: коли акцент буде зроблено на якусь лише одну продукцію, то вівчарство буде збитковим або в кращому випадку з незначним або нульовим прибутком.

Не володіючи премудростями економічного аналізу, гуцули, як бачимо, емпірично (тобто інстинктивно) прийшли до аналогічного висновку, раціонально використовуючи абсолютно все, що постачала їхня малопродуктивна безпородна овечка.

Але головним козирем пріоритетності вівчарства в гірських районах є ще один важливий аргумент, про який нинішнє покоління геть чисто забуло. Мова йтиме про гірські пасовища, площі яких займають тут левову пайку сільськогосподарських угідь і котрі нині інтенсивно трансформуються у непридатні для використання чагарники (коли б то там висаджували саджанці ділової деревини. Але ж нині ніхто такого не практикує навіть на площах масових лісосік!). Використання таких пасовищ (особливо на крутосхилах) для утримання там великої рогатої худоби доволі проблематичне, тоді як місцеві вівці легко все там випасають, включно з ростками практично всіх чагарників (ліщина, граб, береза, осика, всі види ожин), котрі ВРХ оминає.

Добре відомо, що пасовища для корів періодично (бодай один раз у два-три роки) необхідно «теребити» (тобто очищати від небажаної рослинності — в першу чергу кущиків берези та ожини), тоді як утримання на таких площах овець повністю звільняє від такого заходу: поїдаючи вдвічі більше видів рослин і кущів, ніж велика рогата худоба, вівці, таким чином, виступають у якості «природних санітарів» відповідних угідь і, як то кажуть, — «вбивають двох зайців»: максимально використовують пасовище й підтримують у належному стані без необхідності зайвих трудозатрат з періодичного його очищення. Цю особливість гуцули теж добре знали й частенько кошарували отари овець навіть на тих площах, які були сінокосами чи пасовищами для корів у цьому плані вівці поступаються лише козам, але традиції утримання отар кіз на Гуцульщині ніколи не було.

Я не стану розписувати те, яку роль у сучасному стані вівчарства у Косівському районі відіграла система суцільної колективізації у другій половині 40-х — першій половині 50-х рр. ХХ-го століття, як також біологічних особливостей харчової продукції вівчарства — це теми окремої розмови. Підкреслю лише, що попри неоднозначну оцінку ролі колгоспів-радгоспів в історії аграрного сектору Гуцульщини (від всезагального захоплення колишніми керівниками різних рівнів таких господарств до повного заперечення переваг більшістю рядових колгоспників), в галузі вівчарства був один явний позитив: створення вже згаданої вище української гірськокарпатської породи овець з вовною кипимного типу шляхом складного відтворювального схрещування місцевих матокцакелів з баранами певного типу цигайської породи.

Цей дуже складний процес, який першопочатково мав на меті створити в Карпатах породу овець з однорідною вовною (ідея потерпіла невдачу) і тривав понад 40 років, врешті-решт завершився виведенням добре адаптованих до місцевих природно-кліматичних умов тварин, котрі на 25–30% переважали овець-аборигенів за всіма показниками продуктивності (за винятком хіба молочної), а головне — мали вовну, котра ідеально відповідала вимогам, необхідним для ткання ліжників. Оскільки племінне поголів’я таких тварин знаходилося у переважній своїй більшості в колгоспах і радгоспах, то після дезінтеграції цих господарств його більшість пішла «під ніж» ще у 90-х роках, а те, що залишилося, утримувалося в наспіх утворених фермерських та дрібних індивідуальних господарствах.

Внаслідок фактичного припинення селекційно-племінної роботи сьогодні овець цього типу конституції і продуктивності в Косівському районі не залишилося зовсім — фактично наявні лише віддалені потомки (6–7 покоління) племінних овець, які мало чим відрізняються від «цакелів» післявоєнного (1945 р.) періоду. «Маємо те, що маємо», — як любив повторювати Леонід Кравчук.

Зі всього сказаного вище, я сподіваюся, читач (як лише йому стало терпіння дійти до цього місця) повинен був погодитися (або ні) з твердження про те, що вівчарство — принаймні в гірських селах — повинно бути відроджене бодай з метою збереження у задовільному стані площ пасовищ, котрі займають тут значні території, і які норовлять трансформуватися у повні неугіддя, що в багатьох місцях вже й сталося.

Можна по-різному ставитися до процесів, які відбуваються в аграрному секторі України, але занедбання продуктивних площ з наступним їх вилученням із категорії використовуваних нашими батьками і дідами є, за великим рахунком, фіхом перед Богом і фактично злочином перед державою.

Говорити ж про розвиток товарного землеробства на території передгірних і гірських сіл — це нонсенс, тож тваринництво волею обставин залишається єдино можливим способом експлуатації сільськогосподарських угідь. І без вівчарства обійтися тут складно, а по суті — неможливо.

Проблему відродження вівчарства на Косівщині (як і в інших регіонах України) порушували уже не раз. Років 10 тому мене залучали до розробки програми такого змісту, і я дещо подавав у відповідні структури. Але справа до предметного обговорення і прийняття якогось рішення так і не дійшла: на перешкоді ставали то структурні зміни районних управлінських структур, то відсутність бюджетних коштів на старт наміченого, то чергові вибори, то богзна що іще. Останній варіант підготовленої мною програми я надав навесні 2018-го, але розглядати, і тим паче реалізовувати її, мабуть, ніхто не буде.

Тим часом лунають голоси про ті чи інші варіанти відродження вівчарства на Косівщині, один з яких — вирощування овець для продажу їх у країни мусульманського світу, коли там святкують Курбан-Байрам, і кожен правовірний послідовник ісламу повинен принести в жертву барана або, як виняток, — вівцю.

Особисто я несхвально ставлюся до такої ідеї (хоча й не заперечую категорично), бо вона мені нагадує ситуацію з масовим вивозом нашого лісу-кругляка за кордон, але це так, до слова. Для того ж, аби чи то відроджувати, чи створювати заново будь-яке виробництво, необхідно виходити з кінцевого результату, основним критерієм якого є прибуток. Тож перейду тепер до балансу затрати/прибуток у випадку вівчарства, котрі єдино можуть відповісти на гамлетівське питання «бути чи не бути», якщо вже мова йде про вівчарство на Косівщині (ба, й Гуцульщині загалом).

Найпершим етапом того, чи слід розводити овець, є чітка відповідь на питання — які ж затрати на їх утримання? З’ясувати достеменно точно це, як не дивно, непросто, оскільки реальні затрати мають багато складових, котрі є одними, наприклад, в Хімчині, а зовсім другими — в Снідавці. Але приблизні розрахунки — наближені до реальності — цілком можливі.

Виходитимемо з того, що для росту і розвитку вівці потрібен корм, приблизно еквівалентний за поживністю одній кормовій одиниці на добу. Якщо корм зерновий — то це 1 кг вівса, а коли грубий — то 2,5 кг сіна. За цінами в січні 2019-го року як перше, так і друге вартує зручну для оперування цифру — 5 гривень (1 кг зерна вівса коштує 5 грн., а 1 кг сіна — 2 грн.).

Перемноживши 365 діб на 5 гривень, отримуємо суму затрат на годівлю однієї вівці — 1825 гривень. Але враховуючи те, що з травня до вересень вівці споживають «дармову» траву пасовищ, відмінусовуємо 5x5x30=750 грн. й отримуємо 1025 грн. До неї слід додати приблизно половину цієї суми — як затрати на утримання — одержуємо 1610 грн. Сума, як бачимо, чимала!

Від однієї вівці у рік можна виробити в середньому 2 кг вовни, 4 кг бринзи, 1 кг вурди, 15 кг овечого м’яса (баранини), отримати одну шкуру і майже 200 кг гною.

Легко переконатись, що будь-яка окремо взята продукція вівчарства (навіть баранина!) неспроможна покрити затрат на годівю та утримання, галузь у підсумку буде збитковою. При теперішніх цінових розкладах навіть комплексна реалізація абсолютно всього, що можна отримати від вівці за рік, дозволяє виручити: за вовну — 36 грн.; за бринзу — 240 грн.; за вурду — 50 грн.; за баранину — 1200 грн.; за шкуру — 70 грн. і за гній — до 40 грн. Разом — 36+240+50+1200+70+40 = 1636 грн. Рентабельність складе 1636:1610×100 = 101,6 %, тобто чистий прибуток становить 26 грн. (1,6% від затрат). І це за умови, що у власника отари овець не буде жодних проблем з реалізацією продукції, чого на практиці ніколи не буває!

Не знаю, чи гуцули намагалися провести подібні розрахунки, але з того прикрого факту, що мало хто нині хоче утримувати овець, стає зрозумілим: вкрай низька рентабельність (прибутковість) вівчарства (чи радше збитковість) ні для кого не є секретом. Овець ще утримують або фанати своєї справи, або ті, хто сподівається на позитивні зрушення у цій галузі, або господарі, котрим лікарі рекомендували споживати овече молоко, продукти його переробки та легкостравну баранину — як дієтичні продукти харчування при деяких недугах…

Не дивно, отже, що вівчарство опинилось на грані зникнення, і єдиний реальний шлях його відродження — це пошук методів суттєвого підвищення його рентабельності (тобто прибутковості).

Що з цього приводу може сказати економічна і зоотехнічна наука?

Добре відомим усім принципом підвищення прибутковості виробництва є торгівля не сировиною, а продукцією її поглибленої переробки. Одна справа реалізовувати ліс-кругляк, а зовсім інша — бодай дошки, а особливо — меблі. Закуповуючи за безцінь українську деревину, практичні європейці наводнюють наш ринок меблями, рентабельність яких у рази вища, ніж придбана в Україні деревина. Ні для кого не секрет, що в Японії немає практично жодних сировинних ресурсів, але закуповуючи все потрібне в жебракуючій Африці, Латинській Америці, Росії та деінде і виготовляючи високотехнологічну продукцію, ця країна належить до світової еліти в плані ефективності її економіки.

Цей принцип (поглиблена переробка) є загальним, і аграрна (сільськогосподарська) продукція тут не виняток. На цей час в «столиці ліжникарства» — Яворові — овечу вовну ніхто не продає, її виключно закупляють, причому їздять за нею світами: від Путили на Буковині — до Тячева на Закарпатті. Для виготовлення одного ліжника потрібно майже 6,5 кг немитої овечої вовни. За цю кількість потрібно викласти 6,5 х 18 = 117 гривень. А вартість готового ліжника — 400 гривень. Звичайно, потрібні затрати праці на промивання, чесання, прядіння, ткання і звалювання готового виробу (тобто ліжника). Але все-таки за приблизно 10 днів ліжникарка отримує чистий прибуток у розмірі мінімум 150 гривень. Як бачимо, це суттєво більше, ніж прибуток від реалізації вовни (117 грн.), для одержання якої потрібно утримувати трьох овець рівно рік!

Свіжознята овеча шкура нині з гіркими бідами реалізується фактично за безцінь, а ось вичинена — привезена з-за кордону — на базарі в Косові коштує від 300 гривень. Шкіряного кептарика (йдеться про звичайну «кожушину», а не гоноровий гуцульський кептар!) в продажу немає вже роки, а це ж «одежа здоров’я», котру не замінить ніяка синтетика. Якби щось таке продавалось (нині «кожушину» імітують пошиттям з ліжникової тканини), його вартість була б не нижчою за 400 гривень! Геть чисто втрачені на Косівщині не лише вичинка овечих шкір і кушнірство, але й ткання сукна та запасок, через що навіть актори гуцульських ансамблів екіпіруються бутафорними сардаками з синтетики (переважно крепу), «кептарями» з ледерину та постолами з… лінолеуму. Жодного практичного використання такі вироби не мають, окрім демонстраційно-показового (на концертах та імпрезах), а залишки давніх сардаків-кептарів-кожушків викупляють за ціною не нижчій 1000 гривень за екземпляр.

Чи не пора подумати про організацію цеху-майстерні з ткання сукна, вичинки шкір і пошиття відповідних виробів? Питання риторичне, а вже про попит на кінцеву продукцію й говорити нема потреби! Міркуючи про вирощування овець з метою їх продажу за кордон у мусульманські країни, ніхто не задумується над тим, аби облаштувати кафе чи ресторан зі спеціалізацією торгівлі стравами з виключно овечої продукції. Моя дружина кілька років розшукувала рецепти таких страв і знайшла їх понад 70. Якби в нашому районі була організована така структура, то прибутковість баранини і продуктів переробки овечого молока зросла б у рази й відбою від відвідувачів не було б. Хтось сумнівається? Тоді хай відвідає одне з двох форельних господарств у Яворові і промоніторить кількість відвідувачів — в окремі дні їх буває більше сотні, причому, ледь не з усього світу! Звісно, що для цього потрібна багаторічна цілеспрямована праця, але хіба без праці чогось досягнеш?!

Закликами «відроджувати вівчарство» — навіть за умови залучення фінансової підтримки державою (така підтримка може бути лише короткотривалою — 2–3 роки) справи з місця не зрушиш. Потрібна реальна багатопрофільна програма розвитку галузі зі створенням інфраструктури переробки й реалізації, яка б методично і послідовно втілювалася у життя. Розпочати, мабуть, слід з утворення асоціації зацікавлених осіб, котрим небайдужа доля Гуцульщини і її дуже обмежених площ сільськогосподарських угідь, котрі без вівчарства приречені на «тихе вимирання». Бо ні скотарство, ні свинарство, ні птахівництво неспроможні підтримати ці площі в належному стані на перспективу. Я з нетерпінням чекаю спростування цієї заяви, але не голослівного, а базованого на економічних розрахунках!

Тим господарникам, хто розмірковує, як організувати утримання овець, потрібно усвідомити таку істину: без кооперації зусиль досягти успіху в цій сфері буде дуже важко, якщо взагалі можливо. Вище вжито термін «асоціація», і це не штучно придуманий термін: одній людині — навіть дуже ініціативній та багатій — організувати належну систему утримання, селекційно-племінної роботи, поглиблено переробки і реалізації продукції вівчарства буде не під силу. Окремими ланками цього ланцюга повинна займатися фупа однодумців, об’єднана принципами добропорядності й довіри один до одного — з безумовним дотриманням взятих на себе зобов’язань, а не, як це часто, на жаль, буває — «обдури ближнього або він обдурить тебе».

Елементи кооперації (хоча такого терміну тоді ніхто не вживав) у вівчарстві Гуцульщини були вироблені в минулому і успішно функціонували до 1939-го року. Мається на увазі знамените «полонинське літування» — коли формувалися збірні отари дійних вівцематок багатьох власників і утримувалися на високогірних пасовищах з 20 травня до 20 вересня кожного року. Передача власних продуктивних тварин по суті чужим людям на такий тривалий час базувалася на угодах щодо оплати праці, збереження поголів’я та отримання власником обумовленої кількості продуктів переробки овечого молока — бринзи, вурди, масла… Якщо бригада вівчарів, котра здійснювала полонинське літування, не дотримала укладених домовленостей, то ніхто ніколи цим людям більше не довіряв, і таке літування було для них останнім!

Цивілізована економіка базується на довірі і чесному виконанні партнерських обов’язків кожним членом кооперації. У сучасну епоху роль кооперацій постійно зростає, і приклад тому — успішні транснаціональні корпорації, які продукують левову пайку товарів і послуг. Якщо відродження вівчарства — не лише в Косівському районі, але де завгодно в Україні – не розпочати з комплексної програми і кооперативних зусиль, то можна бути певним: відносний успіх буде лише при державних дотаціях, а після їх припинення — все випарується, наче дим.

Яких же овець слід розводити в Косівському районі? Чи мають переваги м’ясні породи у порівнянні з традиційними для нашого мікрорегіону «цакелями» або українською гірськокарпатською? Думок з цього приводу є чимало. Скажу лише (і повторюся), що за період з 1945-го по майже 1990-й у гуцульських Карпатах (і на При- і на Закарпатті — маються на увазі передгірні та гірські райони) були спроби акліматизувати понад 10 порід овець, завезених з усіх-усюд, в т.ч. з Австралії і Нової Зеландії. Всі вони потерпіли фіаско: привезені тонкорунні чи напівтонкорунні породи масово гинули на полонинах, а ті, що утримувалися в низинах, не змогли адаптуватися до місцевих пасовищ і різко знижували свою як м’ясну, так і вовнову продуктивність. Грубововнові вівці — каракульські і курдючні гісарські — виживали, але їхня вовна малопридатна для виготовлення ліжників, і до того ж серед них нема особин з білою вовною, котру найбільше цінують у ліжникарки.

Як не крути, але в породному плані на Гуцульщині не варто, як то кажуть, «винаходити велосипед»: єдиною породою, котру можна тут розводити з успіхом (окрім місцевої), є виведена в Румунії «валашка». Вона, до речі, створена з використанням місцевих «цакелів» та м’ясо-вовнових особин, тобто аналогічно тому, як створювалася українська гірськокарпатська порода, майже повністю загублена через нашу нерозторопність.

Останнім часом у Карпати (в т.ч й у Косівський район) стали завозити багатоплідних овець романівської породи, точніше кажучи, помісей «романівки» з усім, що «було під руками».

Що ж являє собою вівця романівської породи? В Московії (звідки вона походить) ця тварина створювалася як шубна і багатоплідна; основне її призначення — продукування шкір для пошиття військових кожухів (званих «полушубками»). Це тварини з виключно чорною або сірою вовною специфічного типу руна (тонкі пухові волокна довші за грубі остьові), абсолютно непридатного для виготовлення якісних ліжників. Таким чином, на сьогодні від романівської вівці можна очікувати лише м’яса (баранини), тож галузь (якщо «романівок» завезти масово) буде апріорі збитковою. Доїти таких овець можна, але при цьому слід відлучити двох і більше ягнят, котрі, недоотримавши належну кількість материнського молока, відставатимуть у рості. А що робити з вовною — навіть важко сказати.

Чи можна розводити на Косівщині овець спеціалізованих м’ясних порід? Відповідь звучатиме «так», якщо це села рівнинної території (скажімо, Рожнів чи Кобаки) і у розпорядженні власників є відповідні площі пасовищ, а також можливість вирощувати (чи закупляти) фуражне зерно — без нього м’ясні вівці відповідних кондицій досягти не зможуть. В умовах же передгір’я (а гір — особливо) утримувати м’ясних овець означає прирікати себе на відверте банкрутство, бо отримана продукція ніколи не окупить затрат на її виробництво — навіть за умови комплексного її використання. До того ж важкі м’ясні вівці не стануть випасати площі на крутосхилах, і їх утримання буде рівнозначне розведенню ВРХ, але зі значно нижчим коефіцієнтом трансформації поживних речовин раціону. І ще: тонка вовна овець м’ясних порід придатна лише для промислової переробки (чого зараз майже нема) або для пошиття ковдр. Ліжника з неї виткати неможливо!

На підставі власного досвіду «спілкування» з практичним вівчарством Гуцульщини все вище-викладене можна тезово сформулювати наступним чином:

  1. Вівчарство в Косівському районі потрібно відроджувати, якщо ми хочемо зберегти цей край для нащадків у комфортному для проживання стані й базою для виробництва традиційної аграрної продукції бодай на нинішньому рівні; коли ж галузі відроджено не буде — суттєве скорочення площ сільськогосподарських угідь стане неминучим, а собівартість вирощуваних тут продуктів харчування зросте щонайменше в 1,5–2 рази.
  2. Відродження галузі має відбуватися за належно складеною програмою і базуватися на принципах кооперації, оптимальною формою якої можна вважати створення асоціації господарств різних розмірів і форм власності зі структурами переробки і реалізації продукції вівчарства; акцент має бути зроблений на поглиблену переробку абсолютно всього, що можна отримати від овець — бо лише комплексне використання продукції вівчарства здатне забезпечити конкурентність і високу рентабельність галузі.
  3. Першочергово вівчарство слід відроджувати в передгірних, а особливо у гірських населених пунктах, оскільки саме вівці, а не будь-які інші (окрім кіз) види тварин здатні найбільш повно використовувати пасовища крутосхилів водночас «захищати» їх від засмічення чагарниками.
  4. Важливим фактором, котрий сприятиме розвиткові так званого «органічного землеробства» (котре все ширше практикують навіть у індустріально розвинутих країнах), є овечий гній — неперевершене за якістю і продуктивною дією добриво для рільництва.
  5. Слід вважати некоректними спроби завезення на територію Гуцульщини овець інших порід, окрім місцевих «цакелів», української гірськокарпатської або румунської «валашки», котрі (як показала практика минулого) неадаптовані до місцевих природно-кліматичних умов.
  6. За фактичного стану справ відродження вівчарства на Гуцульщині неможливе без державної підтримки, дотацій та інвестицій, але використання коштів має бути суворо цільовим, згідно з пунктами ретельно обґрунтованої програми. Треба чітко усвідомити, що дотаційні та інвестиційні кошти можуть надходити не довше, ніж три роки, після чого галузь має стати самоокупною, а через п’ять років — вносити кошти від прибутків до бюджету у вигляді податків — хай у пільгових розмірах. Слід врахувати, що довготривалі дотації «розхолоджують» виробника і створюють сприятливі передумови для зловживань, чого допустити не можна.
  7. Утворена асоціація вівчарів Гуцул ЬЩИНИ має бути динамічною структурою, можливо, навіть акціонерним товариством, правління якого повинно бути підзвітним щорічним загальним зборам, широко вивчати міжнародний досвід і впроваджувати перспективні й перевірені на практиці методи та прийоми ведення вівчарства.
  8. Вівчарство буде успішним лише в тому випадку, коли в районі буде створено й сертифіковано державою племрепродуктор адаптованої до місцевих умов породи овець (найкраще, коли це буде українська гірськокарпатська), племінними тваринами якого укомплектуватимуть усі товарні вівцеферми району чи мікрорегіону.
  9. Оскільки першопочаткова комплектація поголів’я овець мусить бути здійснена шляхом закупівель тварин бажаного типу, з перших кроків становлення господарств має бути забезпечений належний ветеринарно-санітарний догляд і контроль з метою недопущення занесення на територію району небезпечних інфекційних та інвазійних хворіб.
  10. Відродження вівчарства у Косівському районі повинно супроводжуватися паралельним відродженням традиційного народного гуцульського промислу й мистецтва, котре (за винятком ліжникарства) перебуває нині на грані повного зникнення. Вичинка шкір і кушнірство (пошиття кептарів — як святкових так і повсякденних, кожушків тощо), ткання гуцульських килимів, виробництво сукна і пошиття традиційних суконних кептариків та сардаків слід розглядати під кутом зору економічно вигідних заходів, котрі сприятимуть ренесансу вівчарства загалом.

Матеріал вже був написаний, коли мені до рук потрапив «Гуцульський календар» на 2019-й рік, а в ньому стаття п.Олега Гапчука «Екоферма гонорова — родом з Яворова!» (стор. 100–102), в якій дуже розлого описаний родинний бізнес мого односельця-підприємця Івана Вепрука, котрий третій рік вирощує кіз та овець — як можна зрозуміти з характеру публікації — з неабиякими вигодами і економічними перспективами. Про кіз говорити не буду, а ось щодо овець сказати є що й воно дуже дисонує з викладеним мною в плані доцільності способу ведення вівчарства в умовах передгір’я.

Зі статті випливає, що підприємець зумів налагодити високорентабельне вівчарство, розводячи тварин спеціалізованого м’ясного напрямку продуктивності породи дорпер, створеної на півдні Африки.

Пан О.Гапчук стверджує, що вівці цієї породи можна утримувати, як написано у статті «у літній період без будь-яких клопотів для господаря, адже тварини знаходять собі прожиток навіть на майже «лисих» пасовищах і при цьому регулярно набирають вагу». І далі: «З кожної дорослої особини можна отримати 140 (зіс!) кілограмів ніжного і смачного м’яса… ягнята важчають щодня на 700 грамів» (це майже рекорд при відгодівлі свиней).

Мушу визнати, що досвіду розведення й утримання овець породи дорпер ні я, ні хтось з мені знаних вівчарів-науковців України не мають, отож належно оцінити вміщену в «Гуцульському календарі» інформацію не здатен. Лише виникають питання щодо неймовірно високої м’ясної продуктивності за більш ніж скромних кормових затратах, котрі співставимі з вирощуванням м’ясного напрямку худоби: для одержання, як сказано, 140 кг «ніжного і смачного м’яса» вага живої тварини має становити щонайменше… 280 кг. Такої вівці у цілому світі точно нема!

Але якщо у Яворові щось подібне вдалося, ніяких перспектив у конкуренції з породою дорпер українська гірсько-карпатська вівця не має. Дорпери, щоправда, є практично безшерстними тваринами (їх, здебільшого, не стрижуть, а якщо цю процедуру все-таки здійснити, отримаємо не більше 0,5 кг укороченої тонкої вовни, придатної хіба для виготовлення валянок), отож сировини для виготовлення ліжників від них чекати годі. Та ліжникарство — доволі затратна і не надто прибуткова сфера у порівнянні з неймовірно високою задекларованою м’ясною продуктивністю плюс, як знову ж таки сказано, «один дорослий дорпер коштує від 600 до 900 євро», себто у перерахунку на гривні 18–27 тисяч (!!).

Досвід, зрозуміло, вимагає як вивчення, так і поширення. Р.З. Читачі, яких зацікавила ця стаття, можуть звертатись в офіс районного об’єднання «Просвіта» за адресою: м. Косів, вул. Незалежності,57. У РО «Просвіта» працює секція «Розвиток вівчарства та ВРХ на Косівщині», яку очопює автор статті. Контактний тепефон (068) 0104997.

 

Василь ГУМЕНЮК,
кандидат біологічних наук, член правління Косівського РО «Просвіта» ім Т.Г. Шевченка.

«Гуцульський край», №18, 3.05.2019 року

Facebook коментарі
Share