Цей мій образок із книжки «Дідова правда».
Я росла з цим словом, старим, як наш гуцулский світ, і не чула й’го. Не вчувалася – є та й є. Воно було як повітря і я не розрізняла, що воно інакше, поки не поїхала від свого дитинства і не стала приїхáти як гостя.
То так є – коли жиєш у хаті, то в’на тобі нічим не пахне, а поїдеш, а відтак вернешся – рідне закрутить і зачинає жорнити спогад.. Отак я росла коло слова «плєс» (би ви лиш не думали, що то чужі і розгульні «пляски» — ні). То старий і гоноровий новорічний плєс. Це слово було прозоре – бо я не застала маланкарських гуртів у своїх Кобаках (хіба лиш для жарту перебраних парубків на дівчат).
Я не застала вічної Кози, котра на кручених рогах небо в звіздах тримає, і я ніколи не виділа її плєс… Лиш чула.
Але це слово приходило самим лиш ритмом – без масок і костюмів, і приносив той плєс мій дід Митро. Я, малá, в такому лужечку з лакованими бильцями, ноги ще не дуже вміють стати і не падати, а дідик не колише мене в лужечку, ні. Пристрибує та забавляє, і співанка одна й та сама: «Плєши, Козонько, плєши, небого.. Виплєши собі пивзолотого»…
Дід вигойдує голосом, дід малює дитині руками по повітрю щось дуже давнє – таке, чого вже не пам’ятає добре сам. А дитина читає ті знаки з повітря і зачинає й собі головою та й руками хитати в такт дідового плєсу.. То була наша з дідом мова – він плєсав, а я ловила той плєс руками.
І таким дід Митро певне був лиш коло хатнúх – сторонскі знали й’го як статечного ґазду. Дід не вбирав перед ким-небудь оту невидиму маску і не плєсав..
А відтак геть дорослою слухаю колєду ти й плеєс – той правічний речитатив, який буде провадити чи свого, чи гостя задовго після почутого, і жорна спогадів зачинають молоти… Бо це було і в нас. Було, але вицвіло на морозах воєн. Його витоптали вперті «гості», його вигубили байдужі свої… Плєс пішов собі…
У кожного свій новорічний танець, я знаю – багато для кого це хороводи навкруг ялинки, «танець качечок» у прикрашеному актовому залі – то було цікаво, з переблиском дощику і гірлянд. Але гірлянди та й дощики я сприймала як гру, бо то все прийшло мені геть потім, а от дідове плєсанє – читала як правду. Давню як світ і настільки вицвілу правду, що вона прозора стала – поки не відійдеш на відстань років, ти її не роздивишся.
А та дідова правда дивиться на мене. І відблискує сонячними зайчиками з видивом: на пасисту веріточку у хоромах падає зерно рано на Василія. У моїй пам’яті то дуже сонячний ранок, неділя, а сніги такі, які й пасують середині зими. Засівальники пішли, лишилася після них лиш пшеничка на верітці. Ялинки в хаті нема – так, галузка лиш, і вона пахне на цілу хату.
Підлоги вимиті до скрипу, бабка вимішує у великому баняку зáкуску – це, якби ви не знали, квашений білий буряк з грибами і смаженою цибулею. Це моя найшвидша машина часу – ота закуска, яку знають зробити кобацькі, рознівські, джурівські ґаздині. І смакує найліпше ця страва лиш місцевим – далеко не кожен гість відчує то, що я.
Кобаки завіває снігами. Бабка змітає з верети пшеничку, перехрещує і згодовує курям – їм у новім році треба багато нестися. По обіді сніг топиться, тепло пробирається і в курник, і звідти чути, як кури поставали на одну ногу і «журяться» – виспівують свою протяжну курячу співанку «ко-ко-ко-кооооо».
А я сперлася на лаковані прутики діточого лужечка і дивлюся на діда Митра. А він пристрибує та приповідає, ніби йому не сімдесятка. І наспівує мені «Плєши, Козонько, плєши, небого, виплєши собі пивзолотого».. Повторює то стільки разів, аби я вчула і через роки, коли ми розминемося світами.. Він опиниться колись там, де кози плєшуть і звізди в руки летє, а я вийду з лужечка з лакованими бильцями і піду у великий світ по верітці поверх снігів.. Піду трохи пристрибуючи — бринить мені, жорнить мені дідовий плєс… Веде мене.. І я йду майже навпомацки, по пам’яті.
Читайте по темі:
На все горло і на всі гори. Як я маланкував малим і май більшим
