З природи вже Гуцул дуже привязаний до своїх гір: єго хіба крайна біда вижене з хати шукати заробку на долах при зрубі лісів. Він тілько на своїх верхах и полонинах чує себе вільним, и все банує за ними.
При тім смілий, навіть буйний: хід єго дуже скорий, обороти легкі, взір бистрий. Відтак Гуцул дуже палкий, завзятий; уразі не забуде свому противникови, и пімстить хоч0би по літах; а як бє, то удари єго часто смертельні, бо вимірені в голову.
Гуцули біля церкви в Жаб’ю.Світлина Ганса Гілдебранда в National Geographic. Косівський повіт. 1920-ті рр.
Незнакомого собі чоловіка — особливо сурдутового дуже підозріває и недовірчиво до єго відноситься; неохотно буде відповідати на питанє, а так недокладно і уривочно, що треба довго тягнути з єго, поки дійдеться до ладу.
Питаю пр. Хлопця:
— Де идеш хло? От, дес иду! …
— Ба, але деж? Дес иду … в царину
— А чого ж тобі там? Кa’ут шо медвідь є!
— Що робиш дівче? От, шос копаю! …
— Ну, та копаєш, але що?— Який хрін …
Оповідано мені, що раз зайшов наш поет-гуцул в Річку. Було в неділю та зайшов до церкви; а звісно, що він все в гуцульскім строю ходив. Гуцули оглядають єго якось недовірчиво, и щось собі не добре міркуючи оглядають оден на другого.
Наший поет, бачте, носив їх стрій, але розуміється більше коштовнійший елеганцкий, їм здавалось отже, що то ледви простий гуцул а відaй чи не вовк в овечій шкірі?
Вийшовши с церкви, стали радити, що-би з ним недоброго зробити. С тої неконче приємної ситуациї визволив єго оден легінь, що приглянувшись єму добре, прийшов перед „совіт сотворивших“ тай каже: «Е! дайте поки, таже то таки наш пан лейтман, що з нами в однім регименті були!».
Годі однакож заперечити, що і Гуцул тому, хто вже близше з ним познакомиться, у кого пізнає добру волю, що ним и єго обставинами живо занимається готів ціле своє серце отворити.
З журналу “Правда”, 1879 рік. Уривок з допису “Де-що про Гуцулів”.
Підготував Богдан Павлюк.
