Сім’я є найдавнішою формою влаштування людського життя.
Через сім’ю реалізуються моральні й культурні принципи суспільного співжиття. Якраз сім’я є тією найменшою ланкою, з якої складається суспільство, народ, держава.
На Гуцульщині кровну спорідненість відраховували від сьомого-четвертого покоління, але обов’язково підтримували в людській пам’яті відомості про прапрадідів або діда й бабу прапрадідів.
Листівка поч. ХХ століття.
За схемою відрахування родинності від четвертого покоління виділялися родичі батьків та їх предки: брат батька й матері – вуйко, вуй, а його дружина, як і сестра батька й матері, – вуйна, матуша, тета, тітка.
Дітей братів і сестер батька й матері звали відповідно непот і непота. Синів і дочок називали: діти, глота, дітища (на Буковинській Гуцульщині – ґітища), внуків – унук, унучок (унука, унучка). Зятя звали зєть, син, а невістку – невістка, дочка.
Позашлюбних дітей на Гуцульщині звали звидиницні ґіти, бенкарти, байстрюки, бахури. Ставлення в суспільстві до таких дітей було зневажливим, лише на Гуцульщині до них ставилися досить поблажливо.
Сім’я як найнижча ланка суспільства має чітку систему відносин, рангів, підпорядкованості й виконавської дисципліни. На Гуцульщині подружжя називали один одного ціся (ця), сес (цей).
Частовживаним зверненням чоловіка до жінки або в розмові було слово молодиця, що використовувалося навіть при назві старих жінок, але мала місце в горах зневажлива назва жінки – баба, стара, киржа.
Влада в гуцульських сім’ях була батьківською (“чоловічою”), що передбачало залежність усіх членів сім’ї від голови-батька. Зі зміною соціально-економічної ситуації в краї в другій половині ХХ ст. влада чоловіка в сім’ї зменшується й питання розпорядження майном усе більше вирішуються як головою сім’ї – батьком, так і його дружиною (жінкою) спільно на сімейних радах.
Проте традиція підкорення жінки чоловікові та всіх інших членів сім’ї батькові залишається і у ХХ ст. У ХІХ ст. обов’язками старшої жінки були домашні справи: приготування їжі, щотижнева випічка хліба, прання, шиття й в’язання. Серед її обов’язків одним з головних було виховання дітей.
Старша жінка також займалася справами передачі традицій, навчання звичаєвості й обрядовості підростаючого покоління. Дівчат вона навчала вмінню вирощувати городні культури, отримувати й обробляти шерсть, прядінню, ткацтву, вишивці.
Незважаючи на безумовний диктат батька в сім’ї українців Гуцульщини в ХІХ – першій половині ХХ ст., повага до матері та своєрідний її культ серед близьких родичів були також безумовними: “Без маминого благословіння не орали землю, не засівали поле, не ввіходили в нову оселю, не вирушали в дорогу.
Дитина, проснувшись, вмивала личко і цілувала матінці руку перед тим, як звернутись до Господа з Отченашем. “Хто мамку зневажає, того Бог карає”, – малася приповідка. “Хто не слухає неньку, послухає біду”, – була ще й така. “Мамка казали, мамка просили…” – вимовлялося поштиво”.
Відповідно до виробленої віками системи цінностей сімейного життя, підготовка до нього й укладання шлюбу були важливою справою не лише тих, кого цей процес стосувався безпосередньо, але й усієї громади.
Вплив громадськості на формування сім’ї здійснювався через систему звичаєвого права та різні сільські інституції, такі як громади парубків, дівочі громади, усталені традиції й обряди.
При цьому вирішальна роль при визначенні шлюбних партнерів у ХІХ – першій половині ХХ ст. належала батькам.Контроль з боку громади, відповідно до норм звичаєвого права, був тим фактором, який підтримував міцність сім’ї, її життєздатність навіть у складних умовах соціально-економічних чи політичних потрясінь.
Громада контролювала відносини в сім’ї між її членами, слідкувала за моральною поведінкою подружжя. Жити “на віру” не було поширеним явищем серед гуцулів. Такі шлюби укладалися людьми, які не мали згоди батьків, через бідність (не мали можливості справити весілля та вінчання) або через відсутність прав вступати в шлюб (дівчина-покритка, яка мала позашлюбну дитину; особи, які вже мали шлюб і розлучилися та ін.).
Розлучення подружніх пар сприймалося громадою негативно. Лише у випадках серйозної хвороби чи відсутності дітей громада допускала розлучення.
При розлученні подружжя дякувало одне одному за спільно прожиті роки, просило пробачення за “розхід”. Закінчувався обряд розрізанням пояса або рушника. У результаті змін, що відбулись у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. ослаб, а з 90-х років зник суспільний контроль за станом сімей, збіднилися міжпоколінні зв’язки, зменшилася роль жінки в сім’ї (у формуванні й підтриманні сімейного мікроклімату, вихованні дітей, підготовці до майбутнього подружнього життя юнаків і дівчат тощо), змінилася традиційна система спілкування.
Добре висловився про стан сімейних відносин в Україні в другій половині ХХ ст. сучасний український етнограф Р.Чмелик:
“Останні півсторіччя виявилися надзвичайно бідними на позитивний досвід шлюбно-сімейних відносин, а зусилля науковців були спрямовані на створення і пропагування нового типу соціалістичної сім’ї.
Багато елементів традиційно-побутової культури зникло і, за інерцією, продовжують зникати. Натомість активно насаджуються псевдоцінності деструктивного характеру.
Відродження традиційних зв’язків при формуванні й функціонуванні сім’ї з відповідним узгодженням до сучасних соціально-економічних і культурних умов українського суспільства є тим чинником, який зміцнить шлюб, приведе до гармонізації сім’ї, дасть основу для успішного розв’язання цілого комплексу соціально-економічних і культурних проблем, які стоять перед українцями в час розбудови незалежної України.“
“Сім’я й сімейні відносини на Гуцульщині: етнологічний аналіз.” Георгій Кожолянко (м. Чернівці, Україна).
Підготував Богдан Павлюк.
