Популяризація туристичних та історичних пам’яток

У френдстрічці випливла доволі цікава тема від Леся Качурова щодо того, наскільки недбало місцеве населення у деяких частинах нашого регіону ставиться до популяризації історичних пам’яток прямо ось тут, під носом.

Мені теж є що сказати про це, подумав я. Почав писати коментар, але після четвертого абзацу зрозумів, що це треба винести кудись окремо

На фото один із фрагментів виховання моєї любові до гір — похід з часів, коли камуфляж був найдоступнішим туристичним одягом, на гору Овул — серце Осмолодської пущі.

Так от. У нас в окремих регіонах вже потихеньку навчились популяризувати об’єкти географічного та історичного краєзнавства. Десь — заради збільшення відвідуваності туристами, десь — заради прямої монетизації у стилі “гроші за вхід”, але зрушення є. З історичних пам’яток я таких прикладів не маю, бо більше цікавлюся географічним краєзнавством, а от по скелях-горах-водоспадах у мене цього вже накопичилося. Так от.

Яремчанщина та Надвірна (без жодних претензій чи обвинувачень) робить це зазвичай, агресивно витискаючи все із конкретних найпопулярніших об’єктів, при цьому на об’єкти другого ешелону не звертаючи жодної уваги. Приклад – шлях із Заросляка на Говерлу і Несамовите починається з КПП “Завоєла”, за двісті метрів від якого вглиб природного парку починається стежка на гору Кукул, звідки просто заворожуючі краєвиди на Чорногору.

Із всіх разів, коли я заходив на КПП оплатити відвідування, коли чули що ми йдем на Кукул, махали рукою і казали “йдіть без грошей”, а один раз жіночка, яка записувала в журнал, навіть перепитала “а то де то таке є?”.

Це не кажучи вже про атмосферне місце за два кілометри від Говерли, що має неабияку історичну цінність — повністю вціліле кладовище австрійських солдат зі збереженими хрестами та написами на ній (в Українських Карпатах, до речі, тему першої світової нормально розкрито в плані музеїв та пам’яток, мені здається, тільки в Колочаві, хоча вся нитка Карпат, по суті, була лінією зіткнення у ті роки).

Говерла — не єдиний приклад — в долині потоку Женець, що завершується Женецьким водоспадом, приблизно на півдорозі є стежка на ще один водоспад — Нарінецький, який дещо менший від Гука, але своїх доволі серйозних, як на Українські Карпати, 9 метрів має.

І це ще не все — люди, які їдуть з Івано-Франківська до Яремчі подивитися на скелі Довбуша, рідко здогадуються, що в присілку Дора, по дорозі до їх цілі, за 2.5 км вгору по дорозі є набагато вищий та мальовничіший камінь на вершині Пірс-Дора.

Минулого року, коли ми туди піднімалися, стежка була завалена вітровалом, тому що діла до цього пам’ятного місця (крім хіба що товариства “Карпатські стежки”, сил яких замало аби працювати над шляхами по всіх УК на громадських засадах), абсолютно нікому немає.

Зазвичай, коли ти починаєш шукати якусь інформацію про похід в цей регіон, вона буде завалена інформаційним шумом – пропозиціями комерційних походів, джипінгом, готелями та іншою мішурою.

Конкретно зараз я шукаю спосіб підйому від військової частини в Делятині на гору Вавторова з подальшим проходженням через Підсмерічок і Синячку (не дуже знайомі назви, правда? ), і не знаходжу. Тому що по запиту “Вавторова” мені видає всього з десяток посилань, здебільшого геодезичного характеру. Це нормально — регіон популярний, і не всім приїжджим охота побачити все, більшість орієнтується на скорочену програму. Однак матеріали для любителів походити поза гамірними натовпами теж мають бути.

Ідеальним прикладом в цьому плані я вважаю Косівщину. Напевно, заслуга влади, готельєрів чи власників ресторанів, у цьому мінімальна. Але я як уродженець Рожнятівщини, білою заздрістю заздрю зусиллям Національного природного парку “Гуцульщина”, який проводить чудову роботу на своєму сайті та на стежках Косівщини Національний природний парк “Гуцульщина”.

Крім того, є чудова ініціатива МапаКосів, де до найменших деталей прописані хребти, на які в Надвірній не звернули б увагу. Фотографії, GPS-треки, маркування — присутнє абсолютно все, і абсолютно для всіх об’єктів — закінчуючи зарослим болітцем з гордою назвою “Мертве озеро” і півтораметровими Таємничими водоспадами, яких на туфах Прикарпаття тисячі.

Це чудовий приклад, як має виглядати орієнтованість на туристів, які самостійно планують маршрут, а не користуються послугами туроператорів чи гідів.

Але я був би не я, якби не досипав ложку дьогтю. Вона полягає в надмірному пафосі і перевищенні значень окремих об’єктів. В першу чергу це стосується скель, які в тому районі всі до одної “місце сили, древній храм для поклоніння Сонцеві, а ота скеля взагалі нагадує голову людини, напевно тут Довбуш перетворив на камінь чергового ворога”. Ніт. Навіть з прибаутками і гіпотезами, викладеними в книжках з накладом 500 примірників від якогось чергового професора, який за місцем основної роботи професіонал, але на дозвіллі практикує псевдонауку в галузі історії. Деколи скеля це просто скеля, як би вам не хотілося це продати.

Третій приклад, який я наведу, буде прикладом масової популяризації та організації туристичного бізнесу, на об’єкті, з якого витиснули абсолютно все в плані інформації. І це Урицькі скелі і фортеця Тустань. Якщо ви хочете зробити пам’ятку дійсно привабливою — ці люди задали чудову планку. Мобільний додаток з доповненою реальністю, обладнані доріжки, історичний музей з цікавою екскурсією і супутня етнографія — із фактично забутої громади скель з парою зарубок місцеві жителі відбабахали атракцію, на яку варто подивитися, яку варто послухати, а найголовніше — легенди щодо неї не напрягають характеристиками з приставкою “псевдо-“.

А тепер мої реалії. Я виріс в (уже не існуючому) районі, 60% якого складають гори. Хребтів на кшталт Брусного чи Кормитури на Косівщині, в ньому десятки, якщо не сотні, тільки здебільшого єдиний, хто ходить ними — грибники та люди з бензопилами За крайнім південним пунктом району – пуща на 40 кілометрів в глибину аж до Закарпаття, в окремих районах якої люди бувають від сили 1-2 рази на рік.

Павлівський та Ріпненський камінь та Сокільські скелі.
Водоспади Підгуркало, Гуркало Ілемське, Скрунтар та багато інших.
Болота Мшана, Лютошара, Турова Дача.
Озера Аршиця, Росохан (о, про це ви може чули!), Забуте, Лужки.
Заплутаний лабіринт Горганських хребтів, зарослих жерепом та всіяних цекотами.

І якщо би не Olek Shkil з його пабліком Рожнятівщина, про історію та географію свого краю в інтернеті я б міг прочитати хіба що з пари описів заїжджених маршрутів на Грофу, Ігровець і Сивулі.

Можливо я бачу тільки частину картини, але я дуже хочу бачити більше і навіть писати більше за тим же тегом #чаргір.

Зрештою, до Буковецького перевалу з його Терношорськими ладами, Писаними каменями і хребтом Ігрець, до Завоєли з його Костричею, Кукулом і Чорногорою, і до мого улюбленого магазину “Оксанка” в Осмолоді одна і та ж відстань.

Але якщо до перших двох я доїду за неповні дві години, то до останньої мені знадобиться 4 з попутньою заміною залізного коня на вищого та повнопривідного. “Ось і вся любов” (с).

Коли люди навчаться шанувати те, що їх оточує, та отримувати зиск, не нищачи це оточення бензопилою, а ділячись радістю споглядання з іншими людьми — риторичне питання. Поки що я цього моменту не бачу.