
Два світи мала собі я, дітвачка – рівнинне ти й гірске гуцулскі села. Два моїх полюси — Кобаки ти й Шепіт.
Коли я розказувала шепітским ровесникам за теплий глибокий Черемош, та за перестиглі черешні в саду, дині тепличні навіть – вони думали, я фантазую. «Та тропіки, ясно», — брали на сміх. Бо у Шепоті і ріка, і ціле літо вгріваються дуже поволеньки. Ніби соку набирают. Вийдеш зраня у травни – сніг. А коли кобацким розказувала я за гриби з шєпками ніби полумисок, і що за одним листиком лапуха я ціла годна си сховати, та за Гук і лагуну зелену усподу, та за вовків, мене перепитували, ци маю всіх дома.
Ці два світи схрестилися у діточій душі, ніби різні барви одного ліжника. І виписали мій узір Гуцулії. Такий різний, такий контрасний. Як то місце, де перехрещується Чорний і Білий Черемош – отакий узір моєї душі, всєчіно в ній є.
У цих двох селах багато різниться. Від мови і до убері. «Ий, та Кобаки – то на рівному, то не Гуцулія» — кажут ті, хто певно ніколи не читав нашого Марка Черемшину.
Він дуже гонорувався тим, що він кобацкий гуцул і писав такими переливами, як міниться правдивий діамант. І лиш той, хто розуміє хоть почерез одно з написаних ним слів – той розуміє, чого ми – світла Гуцулія. Але не лиш Гуцулія – бо Кобаки порубіжне село, покутської барви у нім так само немало.. А через ріку – то вже Буковина. У цім селі розумієш, як все пов’язане у цім світі. І як усе непросто…
А хто у Шепоті пожив хоч крішечку – того зловлє за серце писані запасочки на церковному подвір’ю.. Того сирний коник озме поверх сідельця і понесе-понесе-понесе… У Брустурах, та в Шепоті, та в сусідніх селах нема молочних рік – є гори молочні. І по тих молочних горах – тугих, ніби буката сúра – бігают коні попасом.. А Божка збирає їх у велике решето і несе долів, аби й другі знали який то сирний коник- біле сідельце…
Я закімувала шепітску бринзу – люту і жовтаву овечу полонинску бринзу, сусідка присипала нев горєчу бурочку і клала навперед нас, малих, аби дзьобали. Бринза та на запах – сама душя. Її не ззіш богато. Але крапочки одної в роті доста, аби «йой..»..
І поки буду жити, я не забуду кобацку бринзу – білу-білюнку, її робила моя бабка Маріка з коров’єчого молока. Я пригадую будзи – вони, підвішені у марлевих «парашутиках», пообліплювали наш під і схли собі. А відтак бабка вимивала руки до скрипу, вибирала з шухляди чугунну мнєсорубку і дід прикручував ту машинерію до стола. Бабка перемелювала будзи і перед тим, як посолити їх і місити, ніби кісто, вона перетрясала то біле молочне мливо так, що уся хата пахла молоком. Але дуже полегки – аби не впало ні крішечки, бо то шкода. А кіт уже сидит на веріточці і си облизує. Він так само любит бабину бринзу – на світі любит.
.. Бабка Маріка набиває бринзу у слоїки – у цих прозорих сучасних бербеничках вона повезе її на базар, і вторгує півсотку і купит.. мені сукенку. Бо я дуже просила в Николая Світого сукенки, то він через бабку передаст. Бо я вже дівка, ти й маю бути штрамачка.. А сукенка біла в зелені зигзаги. Чисто ніби ліжник..
.. Від перших місяців мого життя я чула, що «циганська дитина». Бо виросла у вічній дорозі межи двома цілком різними селами одного району – Кобаками ти й Шепотом. Такими різними – що аж не повіриш… І отой зигзаг – і є я. Він виписав зеленим по білому: Гуцулія – дуже різна. До кольору-до вибору. Той каже «кидати», а той – «метати». Той каже «воднó», а той – «ураз» (а літературна мова перекладе – це є «завжди», «постійно». Той каже «матка» на хрещену, а той – «нанашка».
…І то так вèлико в цему світі знати і тримати своє… І не згризати одне одного ти й не скубчи, котра Гуцулія чистіша та правильніша. Правильніша та, котра в души. Котра дьогкає тобі. В’на уміє одної хмарної днини закрутити попри саму душу, заскоботати запахом смерек шепітских та дубів кобацких, і капне слоза. Солена, ніби бабина бринза.
Іванна СТЕФ’ЮК
Автор фото — Руслан ТРАЧ