То, що другі навчені називати полуницею, моя бабка Маріка називала «єгода». Знаю сказати по-різному, але кажу лиш так. Бо на поконеччю нашого саду родє солодкі єгоди. Солодкі, ніби діточий світ.
Взуваю ґумові трапки (чось на два розміри більші), беру бабину цінíвку – і в сад. Там, край саду, перед каналом, пристигли вже єгоди. Я мала і цибата, ситцеве плаття завіває травневий вітер, і я біжу по своїй стежці почерез дідовий сад у то солодке плесо, якого нема на жядній карті, але воно є – то наші єгоди.
А там роса. Листики вже постáріли, зробилиси ніби полив’яні. Цілу ніч тоті листики виполікував дощ, і єгоди від снішного дощу переблискуют самоцвітами.
А за каналом пахне скошена трава, а по тій кішні ходить мій дідо Митро, ніби великий бузьок, руки за спину заклав, насвистує і думає собі: висохне-ні? А я малим бузьком грядкою чалапаю – пристигло-ні?
Перші і найсолодші єгоди до хати так і не дійшли, бо зриваю їх не в цінівку. І другі не в цінівку.
А далі щось так стала, роздумала.. Я не питаю, чи дід хоче ягід. Бо він скаже – ні, собі бери. Того не питаю, а зразу несу. Хвилина по дерев’яному мостику – і я вже коло діда. А над дідом хмари білі перебігають, а навкруги нас – зелене море скошеної трави. Снішної, як і цеся роса.
Стоїмо посеред свіжого травня і слухаємо, йкий файний світ – там шпаки виспівують, там корба кернична голосом вигойдується, а відтак плюскіт відерця до студеної глиби води – тільки от відерця нам з дідом майже не чути, бо то дилеко…
Смакуємо єгоди. Аж видимо – нашим садом біла фустина пропливає. То моя бабка Маріка йде по єгоди на пироги. Бо цей малий вувод дес далі завіявся з цінівкою разом. Вувод – то відий я.
Поціхо вертаємося з дідом д’хаті. Хмари білі перебігли і засвітили над нами синіське небо. Дідове сіно висохне. Бабині єгоди солодкі – як ніколи.
Дід защіпає за нами фірточку. А корба другий раз скрип-скрип-скрип. І я вже дуже виразно чую, як відерце купається у керничній воді. Бабка дідові зливає на руки. Вітер завіває її біліську, як хмарка небесна, фусточку.
Днина вгріваєси і стає ще май погідна. Але цілком інакша, як та, вранішня, яку ми з дідом визбирали помежи єгід і трави. Там, де ходит цибатий бузько. Там, де дихают снішні сіна.
Іванна СТЕФ’ЮК
Фото з відкритих інтернет-джерел
