Зітинюк Марія, донька Івана, народжена 1908 у селі Красник, Івано Франківської обл., на гірському присілку Плай. З цього присілка відкривається гарний вид на селище Верховина, через присілок також проходить гірська дорога на полонини гірських хребтів Кострича і Чорногора. Цим плаєм пастухи весною переганяли свої отари овець із гірських сіл на полонини, а восени поверталися із полонин до власних господарств.
На жаль, М. Зітинюк недочуває, і ми вимушені були писати свої запитання на аркушах паперу та показувати окремі старі фотографії із її родинного архіву. В такий специфічний спосіб нам вдалося провести розмову із стодволітньою респонденткою. У цьому нам допомогла Любов Козловська та дві дочки М. Зітинюк: Василина Козловська і Ганна Тимофійчук. З їхньою допомогою нам вдалося записати інтерв’ю у цієї мудрої гуцулки, яка народилася і все життя прожила у Краснику.
Під час другої українознавчої експедиції Філії «Гуцульщина» НДІУ 11 березня 2008 р. було здійснено відеозапис і фотографування зустрічі із респонденткою в її хаті у селі Красник. Пропонуємо до вашої уваги цікаві спогади гуцулки Марії Зітинюк:
«Я вам трохи розкажу, єк ми колис жили, бо за великі роки багато си забуло. Називаюси я Маріка Зітинюк, а по дідови Плаюкова. Родиласи я 3 січня 1908 року на цим місци. Ми мали 12 морґів землі, я була одна, і зато старист у мене було багато. Дєдя Иван міні вистарав кнєзя з Кривополя. Мий чоловік називавси Петро Зітинюк (Цимпив). Тогди міні було 16 років, а Петрови 29 років. Нас вінчєв священик Глібовицький. Весілє играв Ґавиць. В той чєс великий гонир був тим ґаздам, котрі могли наймити на весілє музику Ґавиця. Тогди у Жєб’ю понад Ґавиця ніхто крашше ни йграв у скрипку. Ми з чоловіком Петром прожили 60 років разом і мали п’єтеро дітий. Одно умерло малим, а Анна, Василина, Василь і Иван згудувалиси. Покійний син Иван нидавно умер. Моїй найсташий доньці Анні Тимофійчук, дєкувати Богу, вже минуло 77 років. Донька Василина Козловска жиє на місци, а син Василь робит учителем у Стебнях.
У нас було золоте весілє, і ми з Петром у Їлецкій церкві вінчєлиси другий раз. Покійний чоловік був добрий і здібний. Ми жили з ним згідно. Моя баба Маріка була доньков дєка Гринюка і виддаласи дуже молодов – у 14 років за Дмитра Бойчука (Плаюка). Баба дуже бідувала з дідом, бо дідо був поганий. Плаюка забрали на Австрийску войну. У тоту войну в наших краях стоєло московске войсько. Баба Плаючка ходила до маскалів і казала, шо она кривду свого чоловіка скуповує на ворогах…
А моя мама Анна Бойчук була доньков-одиначков і виддаласи за Ивана Скуматчука. Коли московске войсько видступало з Жєб’я, то мама лишила нас трьох дітий (Ївдоху, Катерину й мене) тай утекла у Росію із одним старшим войськовим. Из нас трьох доньок лиш я одна вижила. В той чєс наш дідо Дмитро і дєдя Иван ші ни прийшли з войни, і ми лишилиси з бабов Плаючков. Єк нам пидпалили хату, то баба саме здоїла корови і молоком з диниці загасила вогонь (лиш трохи вигоріла стіна тай помист).
Баба Маріка затускувала за доньков, а з того всего заслабла і зийшла з розуму, усєке дивне вироб’єла, купаласи зимі в Черемоші, ходила хатами по селу. З великим трудом ми забрали бабу до нашої хати. Баба лєжєла на опецку й так страшно змарніла, шо аж очі в голу потали. Я кутала свою бабу на печі. Баба гирько доживала, бо ни в розумі була та так сарака і умерла.
Єк дєдю забирали на Австрийську войну, то я казала, шо буду Богу молитиси, аби вин живим вернувси. А мама нас била, вигонила на мороз, але я вижила! Милими ми ходили дранкаві, а коли дуже зголодніли, то клали ковпчік на столец і так досігали хліб із сволока. Моя сестра Ївдишка мала 9 років, пасла вивці і дуже застудиласи, послабувала місіць тай умерла.
Дідо Плаюк її дуже любив, а мене ни любив (за то, шо я си вдала у свого дєдю…) і сказав, шо єк би я була умерла, то був би міні ші й музику наймив… Катеринка тоже малов умерла. Хоть Плаюк мене ни любив, п’їниц до хати приводив, мене з хати вигонив, а єк прийшлоси на старість, то з нами доживав… Я діда додержіла тай поховала.
Мий дідо був дуже гоноровий. Розказували, шо коли вин був хлопцем, то мама їго ударила, а вин ухопив косу і без припочівку скосив на оплит сіна (хотів умерти вид роботи). Але то колис люде були дужчі, єк типер.
Баба Плаючка бідувала з дідом через икус богачку Маріку Фіткалюк (Городейку). Она була велика ростом, чорна, мала чоловіка Дмитра, але вин був менший за ню… Фіткалюки мали найбирше ґрунтив у Краснику тай полонину Гордю, тримала бирше єк 100 коров. Богачі маржину колис тримали зимі у стайнях на три стіни (без передної стіни й дверий). Дідо Плаюк був здуфалий і сильний побийця.
Раз моя баба найшла Плаюка у Городейки і лиш запиталаси: «А шо, Дмитрику, Ви тут ночували?» – і за ці слова мусіла надовго забратиси вид свої хати. Никола Шкірчуків склав про діда цілу співанку, єк вин на весілю у Їлци п’єний, одним ударом бартки убив Ґуцина. Але Городейка їго викупила з кремінару. Судія за великі гроші написав у карті, шо Ґуцин ни вид удару бартки умер, а шо у него із великої злості пукло серце. Тота співанка зачінаїтси так: «А я вийду на Маґуру, Маґура біленька, Є складена про Плаюка співанка новенька». Мої доньки Анна й Васюта знают цису цілу співанку.
Мий дєдя називавси Иван Скуматчук. Єк дєдя вийшов з Австрийскої войни і узнав, шо мама лишила нас самих і пишла з маскалями, то цілий рік спав з сокєров (дєдя був би маму зарубав), а витак женивси на другий жинці. А ми троє лишилиси жити з Плаюком тай Плаючков. У мене є велика фудуґрафія мами тай дєді перед хатов-чітальнев. На фудуґрафії моя мама тримаї в руках ґазету. Я тоже люблю чітати ґазети, але мушу натігати околяри. У чєтаню міні днина скорше проходит.
Чоловік мий умер, а я сама лишиласи. Мий чоловік Петро Зітинюк був високий і кучірєвий. Їго дєдя Їлак був середного росту, широкоплечій. Дєдя був такий дужий чоловік, шо коли на одному весілю зачєласи бийка, то вин вихопив з плоту ворину і поломив її по земни перед хатов. Побийці уздріли, що дєдя маї страшну силу, і перестали битиси. Отак дєдя футко розборонив бийку. Розказували, шо малим Їлак ссав мамині груди шисть років і зато вирис такий моцний.
Я до школи ходила й зразу вчіласи найкрашше у класі. Витак мене жидивки перемогли з науков, бо они мали коли учітиси, а я мусіла дома помогати коло худоби. Дівчінов я вигнала вивці в полонину на Попіван, але тогди на верьху ші ниєкого будинку ни було, лиш из земні стриміло велике каміні. Туда виходили наші люде на Йвана за зілім. Витак там три державі збудували камніний будинок. Я там мала ші пригоду з лошім. Ми хотіли лишити лоші в полонині, а оно тікало за кобилов у село. А я имила лоші з-заду за фист тай так утримала їго. Витак дома з мене довго насміхалиси, шо дівчіниші така махова тай моцна, шо може лоші утримати за фист… Я шєсті маю, шо лоші мене ни ударило риттю у груди.
У 1944 році я заслабла на плямистий тифус. Мене в слабости дозирав чоловік. Міні так погано горілоси пити води, здавалося, шо цілий полибичок би випила. Я була така слаба, шо міні вже зробили домовину… Усукали свічку, запалили і пидоймили під середний сволок, а дим пишов в хату до образив (на житє), а ни до дверий (на смерть). Тогди всі сказали, що я з тої кіжкої слабости вибуду!
Мою домовину чоловік позичів сусідови на похорон і сказав, що єк я видужіюси, то виддавати домовину ни траба, а єк умру – то прийдетси виддати. Икос помали, з Божев помиччю, я видужіласи. Коли був великий голод, то ми пекли матаржєники і так виживали. Господи, єк я си в житю набідувала… Бог Світенький дав, шо я ші жию і ни лежу в лужку. Дєкувати Богу, я перебула всі біди.
Минулої осени я ші громадила отавку коло хати. Найбирше міні шкодит то, шо я ни чую, вночі ни сп’ю. Чісом я забуваю, ика днина сегодне, то тогди питаюси у дітий. Я маю шєсті на дітий тай онуків, особливо на цису Любочку. Це така добра жинка, аби їй добро було в житю. В хаті у мене тепленько, чісто, сухо. Коли міні було 100 років, то до мене приходили поздоров’єти з Києва і Франківска.
Прислав Мішель Іщенко
