Микола Колцуняк (16.05.1856, Ковалівка Коломийського району — 2(14).07.1891, Яворів) — учитель, приятель Івана Франка (однолітки, відбував разом з ним тюремне ув’язнення у Коломиї впродовж майже трьох місяців 1880-го року), Володимира Шухевича (надавав йому етнографічні матеріали до майбутнього п’ятитомника «Гуцульщина»), збирав матеріали до «Малорусько-німецького словаря» Є. Желехівського (1886 р.). Його нотатки про гуцулів і Гуцульщину використовував чеський етнограф Франтішек Ржегорж, а сам опублікував низку статей про непересічних народних майстрів (як, наприклад, «Юрко Шкрібляк і його сини Василь, Микола і Федір», — 1889 р.). А крім того — талановитий педагог, як казали й кажуть — «учитель від Бога»…

Микола КолцунякМикола Семенович народився в Ковалівці сусіднього з нами Коломийського району, але практично все своє яскраве, на жаль, дуже коротке (всього 35 років!) творче життя провів саме в нашому районі — тут помер, і як твердять — також і похований (до цього ще повернемося).Не можна сказати, що особистість М.Колцуняка проігнорована істориками, краєзнавцями, етнографами, педагогами та іншими творчими людьми — про нього писали Петро Арсенич, Ігор Пелипейко, Петро Лосюк, Тамара Куцаєва, Богдан Тимінський; є публікації у Вікіпедіях, причому, на встид і сором, українська версія більш куца, ніж російська — можливо тому, що інформацію про «Николая Колцуняка» містив ще «Знциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона» (1905) — коли про якусь версію української енциклопедії навіть згадки не було! Але для широкого загалу його ім’я і справи — це як іегга іпсодпіїа — «земля невідома»…

У культурних народів такого байдужого ставлення до власної історії і видатних особистостей не спостерігається, отож давайте повертатися «лицем до джерел»!

Петро Арсенич, й інші автори одностайно пишуть, що Микола Колцуняк народився 16 травня 1856-го року в селі Ковалівка у селянській родині. Треба думати, що його батьки були або заможними, або освіченими людьми (можливо, перше й друге), оскільки скеровувати дітей до учительської семінарії не було традицією «забитих хлопів» — їхнім уділом мало стати «ґаздівство», а не якісь там книжки і наука.

Повідомляється, що хлопець з Ковалівки закінчив Станіславську учительську семінарію і почав працювати «професором» (так тоді називали вчителів) у школі родинного села, але точних дат ніхто не наводить. Скільки конкретно часу він провів на цій посаді — теж невідомо; кажуть, що «недовго», бо потрапив «у немилість» місцевого старости (саме таку посаду ввели зараз в «об’єднаних територіальних громадах») і мусив забиратися геть.

Від цього моменту і до кінця свого короткого життя Микола Колцуняк буде перебувати і творити на Косівщині, почавши із села Кобаків. Богдан Тимінський повідомляє, що «… тут він зустрів маленького хлопчика Івана Семанюка», якому напророкував велике майбутнє. Пророцтво справдилося: Івась став талановитим письменником Марком Черемшиною. Але коли відбулася ця зустріч, можна лише гадати: 7 років хлопцеві виповнилося 1881-го (саме у цьому віці діти починали відвідувати школу), а 1884-го Микола Колцуняк був уже в Яворові — того року, 6 грудня, там народилася його перша дитина — дочка Марія. На спілкування з талановитим Іванком Семанюком вчителеві було відведено максимум два роки, адже між Кобаками і Яворовом було ще село Шешори. «Незручного» для Кобаків (як і для Ковалівки!) вчителя перекинули на працю саме сюди…

Біографи знову ж таки не називають точних дат, але працюючи в Шешорах, молодий вчитель (було йому тоді максимум 26 років) познайомився з дочкою пароха недалекого села Лючі Гната Цурковського — Клементиною. Отець Гнат, як пишуть джерела, був «прогресивним священником» — у його домі, кажуть, бували Остап Терлецький, Кирило Ґеник та інші громадські діячі. І хоча Клементина, якщо вірити Тамарі Куцаєвій, була старшою за Миколу на понад дев’ять (!) років, вони побралися і їхній шлюб був щасливим — у подружжя народилося четверо дітей, і всі — вже у Яворові, куди М.Колцуняка скерували на вчителювання зі Шешорів — чому і чи знову через непорозуміння, ми не знаємо.

Гуцули кажуть: «Нема зла, аби на добре не вийшло».

Є всі підстави твердити — і Ковалівка, і Кобаки, і Шешори чимало втратили від того, що тамтешні сільські урядники «позбувалися» талановитого педагога і не менш (чи, може, навіть більш!) достойного етнографа й збирача фольклору. А ось Яворів явно виграв! Шкода лише, що прожив Микола Колцуняк з родиною у цьому селі максимум недовгих сім років, залишивши яскравий слід на небосхилі села — наче той метеор!

1884-го до Яворова, на запрошення Теофіла Окуневського, прибув з коротким візитом Іван Франко в супроводі кількох студентів, в т.ч. і з «підросійської України» — Києва. Гості зупинилися в резиденції також «прогресивного священника» — Іполита Окуневського, який до того ж виступив «генпідрядником» будівництва нового приміщення школи в Яворові. Невідомо, на жаль, де відбувалися навчання сільських дітей до 1886-го — бо лише в цьому році нове приміщення відкриють і освятять, і в кого мешкала родина Колцуняків. Але не підлягає найменшому сумніву той факт, що недавні «друзі по нещастю перебування в Коломийській тюрмі» Іван Франко та Микола Колцуняк мали що згадати і про що поговорити під час цього візиту Каменяра до Яворова… В розлогому листі до М.Драгоманова, датованому 26.04.1890 р., Іван Франко згадає добрим словом Миколу Колцуняка.

…Коли в 1886-му нове приміщення школи відкриють, воно слугуватиме за прямим призначенням понад 70 років при всіх можливих владах — австро-угорській, ЗУН-Рівській, польській, «перших совітах», в часи німецької окупації і при «других совітах» — теж (щоправда, в жовтні 1947-го, під час акції «Запад» — депортації «буржуазно-националистических злементов» — приміщення школи стане на кілька днів «перевалочною базою» цих самих «злементов» — в основному немічних старих і малих дітей, котрі мали нещастя бути родичами повстанців з УПА).

В цьому приміщенні — окрім навчальних класів — були передбачені апартаменти для родини вчителя, і Микола Колцуняк з дружиною Клементиною та двохрічною донечкою Марією оселилися, очевидно, тут. Історичне приміщення — до речі, найдавніше в Яворові — збереглося донині, причому, не у вигляді старої розвалюхи, а добротного будинку, де зараз інтенсивно працює цех розчісування вовни для виготовлення ліжників.

Саме тут народилися і росли молодші брати Марії Колцуняк — згодом непересічної письменниці, авторки низки оповідань, повісті та перекладів іноземних авторів — Юліан (нар. 24.09.1885) і Гнат (нар. 15.05.1888). Про цих трьох нащаддків Миколи і Клементини Колцуняків потрібно написати окремі нариси — вони, як і їхній батько, справжня гордість Яворова, але про це, на жаль, мало хто знає…

Фатального липня 1891-го Миколи Колцуняка не стало: раптове гостре запалення мозку — чи то енцефаліт, чи менінгіт — вже невідомо, звело талановиту людину в могилу. Петро Арсенич пише, що це сталося 14. 07.1891, а Богдан Тимінський — 2.07.1891. Клементина на той момент була вагітною четвертим дитям — вона народить дівчинку 5.01.1892 р. і назве її Софійкою, але подальша доля цієї дитини нікому невідома — потрібні ретельні дослідження архівів. Зрештою вартувало б з’ясувати, як склалася подальша історія самої Клементини — де проживала (точно, що вже не в Яворові), як і з чиєю допомогою «ставила на ноги» дітей (доречно нагадати, що найстаршій Марії на момент раптової смерті батька виповнилося сім, Юліанові — шість, а наймолодшому Гнатові — лише три рочки; всі вони, тим не менше, отримали належну освіту і сформувались як непересічні особистості).

Але чи не найдошкульніша проблема в життєписі Миколи Колцуняка — це місце його поховання, де б мав стояти якщо вже не пам’ятник, то бодай пристойний хрест з епітафією, до якого можна було би принести букет квітів, запалити свічку і помолитись за упокій його благословенної душі.

Абсолютно всі, хто бодай щось написав про Миколу Колцуняка, повідомляють: помер в Яворові, але що тут і похований — зазначають лише Петро Арсенич, Петро Лосюк і Богдан Тимінський; українська Вікіпедія пише «помер в Яворові», не вказуючи, що тут похований, а російська — ще невизначніше — «место смерти — Косовский район». Тамара Куцаєва лише вказує дату смерті (2.07.1891), не зазначаючи ні її місця, ні поховання тіла.

Автор цих рядків понад 10 років ретельно обстежував цвинтарі Яворова з метою виявити могилу Миколи Колцуняка, але нічого такого не знайшов. Ніхто з опитаних старожилів не зміг пригадати, аби йому на очі потрапляло таке поховання чи це йому переказували старші. Надія на збережені церковні записи незначна — 1924-го року церква в Яворові згоріла дотла, а разом з нею, очевидно, і всі записи й нотатки. Було припущення, що померлого могли поховати в Ковалівці — якщо він встиг попросити про це, відчуваючи неминучість трагічного кінця, але й там про подібну могилу опитані люди не знають. Щоправда, обстеження тамтешніх цвинтарів я провести не зміг. Будемо продовжувати пошуки в архівах.

Багатолітній директор школи в Яворові — народний вчитель України, кандидат педагогічних наук, член-кореспондент Академії пед-наук Петро Васильович Лосюк доклав чимало зусиль для увічнення пам’яті Миколи Семеновича Колцуняка — і не лише в публікаціях із серії «Гуцульська школа». Своїм коштом він замовив для школи живописний портрет цього видатного педагога й етнографа Гуцульщини. Його написав заслужений художник України, викладач Львівського коледжу ім.Труша Юрій Лесюк — до речі, уродженець Ковалівки, тобто односелець Миколи Колцуняка. Нині цей портрет прикрашає актовий зал Яворівського ліцею «Гуцульщина» — так віднедавна називається Яворівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

В пам’ять про Миколу Колцуняка коломиянин Микола Савчук (уродженець с.Великого Ключева) видав накладом 500 екземплярів книжечку «Весілля в Ковалівці».

Підготував Василь Гуменюк.
«Гуцульський край», №16, 16.04.2021 року

Share